Сьюзен Хилл – Напровесні (страница 27)

— Але ж ви почували те саме. Я знаю. Ви відгородилися від усіх, не хотіли бачити ні мене, ні будь-кого, а на його похороні навіть не плакали. Я бачив, як уночі ви лежали біля його могили, — про що ви думали тоді? Хіба міг вам хтось допомогти? Я тоді засуджував вас, але тепер я добре це розумію.

— Але бували дні… після його смерті… Бували дні,: коли мені ставало легше. І я починала дещо розуміти…

Він похитав головою.

— Що тут можна розуміти? Цьому немає пояснення. Ваш чоловік був молодий, здоровий, він був щасливий, і ви з ним були щасливі, та він помер, а тепер і моя дитина померла. У світі панує несправедливість, і в усьому цьому немає ніякого сенсу. Ніякого.

Рут сиділа і м’яла пальцями спідницю. Розпач і гіркота, що бриніли в його голосі, лякали її, адже досі вона вважала, що пастор має знати більше, ніж інші люди, краще розуміти й пояснювати життя. Вона спробувала розповісти йому, як іноді змінювався для неї світ і яким здавався прекрасним, і як іноді вона починала розуміти сутність речей, — розповіла про свої почуття на похороні і про те, що відчував Поттер, коли стояв навколішки біля мертвого Бена. Ратмен дивився на неї, та вона бачила, що її слова не доходять до нього. Мабуть, даремно вона, завела цю розмову, бо зараз не може полегшити його горя,

— Все розлетілося на друзки, і ніхто вже не збере його докупи. Чому? Чому? — мовив Ратмен.

Та звідки ж їй це знати?

— Мій батько був пастор, і батько мого батька також, і ні в кого не було сумніву, ким стану я. Мій батько був добра людина, і я сподівався, що буду схожим на нього. Перед смертю він довго хворів, страшенно змарнів, схуд і страждав від болю. Він терпів, пробував працювати, правив служби і відвідував людей, бо вони довіряли йому, але під кінець уже не міг навіть читати. Проте смерть не поспішала, хоч він і просив про це. Я тоді вчився в університеті, і мене викликали додому — досі не можу забути, який він був. Я не впізнав його. Весь висох, сама шкіра та кістки. А шкіра була жовта, як віск. Він здавався дуже старим і не міг нічого їсти. Мати сиділа біля нього й давала йому попити води, ото й усе. А однієї ночі, коли ми думали, що він уже вмирає, я лишився біля нього, і він тоді сказав: «Я завжди вірував. А тепер я знаю». А що сталося зі мною? Я не вірую і нічого не знаю. Навіщо я взагалі живу?

Він похилив голову на стіл і сидів нерухомо, не в змозі навіть плакати, — такий був стомлений і змучений.

— А ви, Рут? Як ви збираєтесь жити далі?

— Я про це не думаю. Я звикла жити з Беном. А тепер не знаю.

— Чому б вам не виїхати звідси?

— А куди я поїду?

— Як ви можете витримати, живучи в тому ж будинку, ходячи у той самий ліс, знов і знов згадуючи?

— Я не забуду цього, хоч би куди виїхала.

— Брайси…

— Я не бачуся з ними. Тільки з Джо. Брайси мені чужі.

— Усі люди чужі одне одному.

— Але у вас лишилася дружина. І друга донька.

— А мені потрібна Айсобел. Вона єдина, без кого я не можу жити, і я втратив її.

— Не треба так.

— Що зі мною буде?

«А що буде з нами всіма?» — подумала Рут. Вона трохи боялася і- Ратмена, і його схибленої дружини — адже її власний світ ще такий несталий, і вона повинна уберегти його.

— Я завтра піду додому.

— Так. Звичайно.

Але побачивши вираз його обличчя, вона відчула сором.

— Ви маєте когось, хто міг би побути тут? Щоб доглянути за вами, допомогти вашій дружині?

Він потер рукою чоло.

— Моя сестра… або… не знаю… Я подумаю…

«Я повинна лишитися, — подумала Рут, — я не маю ніякого права тікати, я повинна допомогти їм». Але вона не могла, уже ніяк не могла.

— Вам дати чогось поїсти?

— Ні. — Він звівся на ноги. — Ні. — І вийшов з кухні. Рут почула, як клацнув ключ у дверях його кабінету.

Нагорі було тихо. Міріам Ратмен і немовля спали. Рут запнула фіранки і вийшла.

Наступного дня вона покинула цей дім. Тепер вона прийде додому, зачинить двері і нарешті лишиться сама, відповідатиме тільки за себе, житиме своїм життям, плакатиме за Беном і згадуватиме.

«А ви, Рут? Як ви збираєтесь жити далі?»

Можливо, отак і житиме.

Повітря було холодне, і вже пахло першими морозами. Усе живе готувалося до зими, коли дерева стоятимуть голі, завиватиме вітер, ночі будуть довгими, а дні — короткими.

XIV

Рут стояла біля вікна і дивилася на вкриті гронами ягід кущі глоду та гостролисту — оранжеві, мов полум’я, червоні, наче кров. Глибоко вдихнула й повільно видихнула повітря і подумала: «Я знов стала сама собою». Коли раптом побачила, як до її дому неквапно йде якась жінка. Крізь прогалини в живоплоті було видно її голову, запнуту синім шарфом. Хто ж це до неї іде? Рут згадала дружину пастора, і її охопила тривога, вона відчула себе винною, що покинула напризволяще хвору жінку; атож, вона була хвора, і не тільки з горя за померлою дитиною: белькотіла всякі нісенітниці, нестямно втуплювалася поглядом перед собою, поринала на години в тяжкий сон і не зносила плачу власної дитини. І вона по-своєму просила, щоб Рут допомогла їй, щоб хтось зцілив її збурений розум і хворе тіло, але ні Рут не змогла нічого зробити, ні Ратмен, бо він поринув у своє власне горе, свої власні безнадійні думки і сумніви. Що вони тепер там роблять — самі у своєму домі, чоловік і дружина, але такі далекі одне від одного, мов люди з різних світів? Хто з ними поруч, хто догляне малу дитину, хто скупає і заспокоїть її?

«Я зробила все, що могла», — подумала Рут і заплющила очі.

А коли розплющила їх, то побачила молоду жінку з розпухлим і блідим, мов ягода омели, обличчям. Вона йшла стежкою, якось дивно притискаючи до грудей руку, ніби захищалася від когось. Та це була не Ратменова дружина, а Еліс Брайс. Та сама Еліс, що завжди ставилася до Рут вороже, була сувора і непривітна. Вона й тепер не всміхалася. Але якось дуже змінилася і мала такий вираз обличчя, ніби її щойно спіткало якесь велике лихо. Вона не бачила, що Рут стежить за нею у вікно. І минуло чимало часу, перш ніж вона несміливо постукала в двері.

Еліс Брайс. Чого це вона прийшла? Щоб розбити шкаралупу самотності, в яку сховалася Рут, щоб воскресити спогади про минуле, про давні сварки й кривди, нагадати, що Бен не завжди належав їй, Рут? Ні, їй немає про що говорити з Еліс. То, може, краще не відчиняти дверей, а піти нагору й дочекатися, поки зовиця піде собі. Окрім Джо, ніхто з Бенової родини не прагнув бачити Рут, та й вона не дуже хотіла зустрічатися з ними, для них вона вмерла так само, як і Бен. «Чужі», — сказала вона Ратменові.

Еліс уже не стукала в двері, але і не йшла геть. Ну що ж, однаково день зіпсовано. Треба піти й відчинити.

Бенова сестра сиділа на східцях, спиною до Рут. Вітер знявся над вигоном, розгойдував верхівки дерев і зривав з гілля пожовкле листя. Еліс повернула голову, але не підвелася.

— Мені більше нічого не лишалося робити, — сказала вона. — Я збиралася сидіти тут і чекати, доки ти з’явишся. Гадаєш, я прийшла б сюди, якби мені було куди піти?

Вона здавалася хворою, та в голосі її вчувалась давня ворожість. Проте Рут відчула, що зараз Еліс говорить, немов захищаючись.

— Я була у священика. В нього померла донька.

— Джо казав мені.

— Хтось же мусив допомогти їм.

— Хтось завжди допоможе. Коли вже запізно.

Еліс підвелась і довго дивилася Рут в обличчя. Вона мовчала, а Рут, як і завжди при зустрічах з Еліс або Дорою Брайс, відчула себе приниженою, але водночас і розсердилась — вона не дозволить їм глумитися з себе. Вони не люблять її і навіть не намагаються це приховати. Здається, жодного разу вона не чула ні від кого з них доброго слова.

Але щось інше змінилося. Еліс, яка завжди була надією матері, її гордістю, Еліс, якій не дозволяли й за холодну воду братися, яка мала чекати нагоди, що не трапилася Дорі Брайс, Еліс, для якої не шкодували ні часу, ні хвали, ні грошей, хоч і забували про любов і ласку, ця сама Еліс була не просто стомленою чи хворою, а ще й неохайною, розхристаною, брудною, з-під бавовняного шарфа вибивалося немите волосся, комірець на сукні був несвіжий. А на лівій щоці червоніли якісь смуги, ніби хтось її подряпав або побив. Виявляється, й Еліс не була чимось винятковим, рідкісним — і з нею могла трапитися біда.

Вони стояли й дивились одна на одну, а вітер усе дужчав і грюкав хвірткою. Зрештою, Рут відступила вбік і розчинила двері ширше, щоб пропустити зовицю.

Їхні голоси переслідували його, він нікуди не міг сховатись від них. Навіть коли замикався у своїй кімнаті на горищі, ці розлючені голоси проникали крізь стіни, крізь підлогу.

Тремтячим голосом мати повторювала одне й те саме, мов папуга, яку він колись чув на базарі у Тефтоні, а потім голосила, як і тоді, коли помер Бен. А Еліс кидалася короткими, мов удари ножа, глузливими словами, а батько щось бубонів, намагаючись угамувати їх. Щоправда, Джо й не пам’ятав, коли в цьому домі був спокій. Тільки інколи западала напружена тиша, що розповзалася по кімнатах, та це було схоже на море, яке причаїлося перед штормом.

Він лежав на ліжку, і голоси здавалися йому інструментами якогось жахливого оркестру, вони звучали невлад і неприємно деренчали.

Коли тут жив Бен, було трохи краще, він умів заспокоїти їх — і не так словами, як самою своєю присутністю.

Джо затиснув вуха, аж боляче стало, і спробував читати щоденник — він знайшов їх кілька в прадідовій скрині. Спробував уявити собі те, що читав, перенестися в інший, уявний світ.