Сьюзен Хилл – Напровесні (страница 28)

9 вересня. Ось уже сім днів стоїть гарна погода, і це нам винагорода за ті злигодні й прикрощі, що спіткали нас під час штормів минулого місяця. Команда трималася стійко, і, хвалити бога, у нас досить питної води, і ми більше не зазнаємо втрат від дизентерії, сплативши їй мито сповна.

11 вересня. Ми кинули якір у бухточці, на самому заході цього архіпелагу, і перед нами просто дивовижні краєвиди. Такої пишної і яскравої зелені не побачиш у жодному, навіть наймальовничішому куточку Англії. Чиста, прозора вода набирає кольору то нефриту, то аквамарину — залежно від освітлення. Сьогодні ми збираємося висадитись на берег. Мене тішить згадка про розмову в Портсмуті з капітаном Колфексом, який запевнив мене, що тут нас приймуть добре, хоча тубільці й виявлятимуть неабиякий інтерес і до нашого вигляду, і до наших вчинків.

25 вересня. Другий помічник Голлард помер сьогодні вдосвіта від проривної виразки шлунку, що супроводжувалася високою температурою, і ми нічим не могли зарадити. Майже шість годин він лежав непритомний, та все ж таки зміг вислухати кілька слів з євангелія та молитовника, а тоді впокоївся смертю праведника. Поховали його у морі, і вся команда салютувала. Люди журилися, бо Голларда всі любили, а щодо мене, то я сприйняв його смерть як особисту втрату.

На цьому тижні пропливемо повз острів Яву, і пошли нам, господи, ще кілька днів такої погоди.

Джо прочитав уже один такий зошит, а тепер закінчував і цей. Були й ще зошити в темно-зелених шкіряних палітурках із застібками, він прочитає в них про шторми, про тропічні джунглі, про дивовижні палаци, про птахів з довжелезними хвостами, що грають усіма барвами дорогоцінного каміння, про табуни дельфінів, що пливли за кораблем, про всіяне зорями нічне небо. Він читатиме щовечора, аж поки очі злипатимуться, і картини прочитаного з’являтимуться йому в снах, і він за якісь хвилини долатиме тисячі миль, і ніколи це йому не набридне, і він слухатиме голоси моря й вітру і ще якісь дивні голоси. А вранці прокинеться — і не знатиме, де він, і цілий день носитиме в собі ці мрії, і страх, і непевність, і почуття провини і навіть зради. Бо він не знав напевне, і ніхто, ніхто не міг йому підказати, чи не помиляється він, прагнучи стати моряком, чи знайде він у цьому втіху, радість і щастя. Він не знав. Він розгортав прадідів щоденник і читав, а потім ішов гуляти через зорані осінні поля до гір. А вдома не змовкали злі, бездушні й розпачливі голоси. Він не розумів, чому вони сваряться і чому нарешті не запанує мир і спокій у їхньому домі.

«Рут», — подумав він, і на душі одразу полегшало. Рут має знати відповідь, вона, напевне, уже вдома. Ось він піде до неї, і нехай вони тут хоч показяться — йому байдуже.

Нараз Джо сів у ліжку, виглянув у вікно й подумав: «Якби я тільки зміг жити тут разом з Рут, то нікуди б я й не поїхав, не захотів би мандрувати по чужих краях або навіть жити в якомусь іншому домі». Чого ж він тоді не піде до неї? Хіба це когось обходить? Та Джо не знав, як їй сказати про це і чи захоче вона, адже він завжди нагадуватиме їй Бена. Та й у глибині душі знав, що їй найкраще самій, їхні взаємини могли бути такими, як тепер, але не ближчими.

Він знову ліг і нарешті заснув, а голоси лунали все гучніше, перекриваючи один одного і сповнюючи сни Джо тривогою і сльозами. Він уже не чув, як ніч нарешті затопила будинок і в кімнатах запала напружена, непевна тиша.

XV

— Куди б я ще могла піти? Що мені було робити?

Але тепер це був не виклик. Не зневага й гордість звучали в голосі Еліс, а волання про допомогу. Скільки вона, Рут, чула останніми тижнями таких безнадійних запитань — серед них їй вчувався і власний голос.

— Що мені було робити?

Еліс безсило відхилилася на спинку стільця, та тіло її лишалося напруженим. Їй було страшно.

Отак вони й сиділи, довго-довго — то розмовляли, то мовчали, дивились одна на одну або кудись убік. Рут не знала, що сказати, і не тому, що була приголомшена або сердилась, що Еліс з’явилася непрохана зі своїми турботами. Вона намагалася бути лагідною і нічого не розпитувати, просто мовчки слухала, бо не знала, що тут можна сказати. Та все ж таки спитала:

— А чом би тобі не одружитися з ним?

— Одружитися?

— Атож, з Робом Фолі. Це ж його дитина. Він повинен одружитися з тобою. Так буде порядно.

— Ні.

— Чому?

Еліс лише мимохідь згадала про коваля, як про щось неістотне для неї.

Рут не знала, чи довго вони зустрічалися і що між ними було.

— Він не одружиться зі мною. Та й яке це має значення? Хіба в цьому річ?

— Але якщо він тобі не байдужий, а ти й дитина не байдужі йому…

— Байдужі…

— Він так сказав?

— Він сказав: «А що мені до цього, дівчино? Інші теж приходили до мене з цією ж баєчкою. І думаю, що будуть Ще не раз приходити». Зрештою, нічого іншого я й не сподівалася.

— Та це ж безчесно!

— Ні. Це реально. Принаймні він сказав правду. Він ніколи нічого не обіцяв мені. Навіть не прикидався.

— Він любився з тобою.

— Ох, Рут! Я бачу, ти нічогісінько в цьому не тямиш.

— Може, й ні. Але я знаю, як мають поводитися двоє людей.

— У тебе був Бен.

— Атож.

— І більше нікого. Правда ж?

— Більше ніхто не був мені потрібний.

— Ти думаєш, я не знаю? І не знаю, що й він почував те саме? — Еліс підвищила голос, і в ньому забриніли заздрощі і давня неприязнь.

— Пробач.

— Чого тут вибачатися. Бен помер. Ти знаєш тільки це одне. А я знаю й інше.

— І що ж ти почуваєш? Ти любиш його?

Якийсь час Еліс мовчала, водячи пальцем по краєчку стільця. Рут уперше затопила цієї осені — тими ясеновими дровами, що їх нарубав і привіз Бен за тиждень до смерті. Рут акуратно наклала їх у камін, як він учив її. Та розпаливши вогонь, аж здригнулася. Серце стислось, і вона відчула себе винною, коли побачила, як голубі язики полум’я, мов зміїні жала, лижуть дрова. Це ж вона спалює ще якусь частку свого минулого. Воно перетвориться на дим і ніколи вже не повернеться.

Зате вони сиділи вдвох біля каміна, і вогонь зігрівав їх, і було на що дивитися, коли уривалась розмова, а запах диму навіював спогади.

І Еліс відповіла:

— Мабуть, я нікого не любила в своєму житті. Нікого, крім свого брата Бена.

Ці слова потрясли Рут. Але потім на душі їй потепліло, прийшло розуміння і відчуття полегкості. То ось чому Еліс ніколи не любила її, а потім зненавиділа й усіляко принижувала. Ось чому. Бо Еліс любила Бена, а Рут забрала його.

Але любов до Бена може їх і об’єднати, хоч цього ніколи й не було раніше. А він помер і вже не побачить їхнього зближення.

Тепер у Еліс буде дитина від чоловіка, який їй зовсім байдужий. Чого ж тоді вона з ним зійшлася? Якщо між ними не було ні любові, ні навіть приязні, то що ж було?

— Хіба ти не знаєш, що за життя в тому домі? Хіба не можеш уявити, як я його зненавиділа за ці роки? Тільки завдяки Бенові там ще можна було почувати себе як дома, бути самим собою. А коли він помер, то всьому настав кінець. Тепер там тільки мати, що день і ніч голосить, та батько — а що з нього?

— Джо…

— Джо? Та він же дитина.

«Е ні, — подумала Рут. — Джо розуміє більше, аніж будь-хто з вас». Та вона нічого не сказала.

— І всі ці роки я змушена була сидіти і вислуховувати її: яке майбутнє вона для мене готує, ким я маю стати, чого досягти. Вона й гадки не припускала, що я хочу жити своїм життям — я мусила жити для неї, бути знаряддям її честолюбних мрій. Вона ніколи й нічого не знала про мене. Ні про будь-кого з нас. Вона дбає лише про себе, а мене стала називати гордячкою. Та що тут говорити! Усе своє життя вона жила тільки гордістю. Я мусила знайти якийсь вихід, кудись утекти. Все одно куди. Головне було показати їй, що я можу сама обрати собі дорогу.

— Справді…

Рут ясно уявляла собі, як усе це відбувалося, як Еліс на зло матері зійшлася з Робом Фолі, хоч він для неї не був і шеляга вартий. Зате він уособлював усе, що зневажала Дора Брайс; така людина, на її думку, не гідна була навіть привітатися до її дочки.

І от Еліс збирається стати матір’ю, і їй сказано й ногою не потикатися в батьківський дім; вона може робити усе, що їй заманеться,. народжувати дитину чи позбутися її, заводити собі друзів, чоловіка, домівку або ні. Дору Брайс це більше не обходить.

— Вона репетувала як несамовита: «Забирайся звідси, забирайся геть!» А батька навіть не слухала — а він умовляв її дозволити мені лишитися вдома. Йому хочеться спокійного життя. І він мене не соромиться. Але мати правила своєї: «Геть із цього дому!» Ну, та я не дуже й сумувала, зрештою, це не те місце, де хотілося б лишитись до скону віку, правда ж?

Вона заплющила очі. Обличчя в неї схудло і зблідло від пережитого. «І як люди можуть отак поводитись, — подумала Рут, — вигнати свою дитину, навіть не вислухавши її? Ніхто не має права так чинити».

А вголос мовила:

— Я рада, що ти надумала прийти сюди. Ти вчинила розумно.

— Я не хочу, щоб ти жаліла мене. І щоб дала мені притулок з почуття обов’язку, як Беновій сестрі. Не думай, що мені це потрібно.

— А я й не думаю.

— Я знайду, куди податися. Щось вигадаю. Коли зможу зібратися з думками.

— Лишайся тут.

— Ти ж мене не любиш.