Сьюзен Хилл – Напровесні (страница 29)

— Я не знаю тебе, — сказала Рут, і це була правда. — Я ніколи тебе не знала.

— А ти хотіла? Намагалася?

— Ні.

— У тебе був Бен. І ти більше ні про що не думала.

— Так, ні про що.

— О, я тебе не звинувачую. Ти не думай, що я тебе звинувачую.

Еліс тихо заплакала, сльози текли по щоках, та вона їх не витирала, а Рут сиділа поруч, гріла руки біля вогню і мовчки дивилась на язики полум’я. «Як багато ллється на світі сліз, — думала вона. — О боже, і чого це люди такі нещасливі, безсилі й самотні, чого вони лютують і не можуть порозумітися одне з одним?» У цю мить їй здалося, що всі, кого вона тільки знала, плачуть і дні, і ночі, що останні місяці вона не чула нічого, крім голосіння.

Невже так і далі буде? Доки ж це може тривати?

Рут постелила Еліс у маленькій кімнаті, і та одразу ж лягла. А Рут ще сиділа з годину біля вогню, аж поки пересвідчилась, що Еліс заснула. В домі було зовсім тихо, тільки потріскували дрова, бризкаючи іскрами. І все ж таки щось змінилося — здавалося, у кожній кімнаті, у кожному куточку відчувається присутність чужої людини.

Рут знала: те, що вона сьогодні вчинила, потрібно не лише Еліс, а й їй самій, це правильний крок, і тільки вона могла зважитися на нього. Не можна їй лишатися тут зовсім самотньою, ні про кого не дбаючи, та їй уже й не хотілося цього. Так далі жити не можна. Треба забути про давні сварки та приховану ворожнечу, адже в цьому винна й вона, може, навіть більше, ніж інші.

Рут надягла пальто і вийшла з дому. Вітер не вщухав, дув їй у спину, мало не підіймав її над землею. Дерева під його поривами гнулися і гойдались, мов корабель, що попав у бурю. Останні солодкаві запахи осіннього гниття поступалися першому холодному й свіжому подихові зими. У лісах, мабуть, тепер опадає, кружляючи, мов сніжинки, листя, і вже завтра крізь чорне плетиво гілля засиніють клаптики неба.

Ніч була безмісячна, та Рут звикла ходити поночі цими стежками й дорогами, вона не могла б тут заблукати навіть із заплющеними очима.

На розі Фос-Лейн вона зупинилася, щоб перевести дух, набратися хоробрості. Десь у глибині душі вона сподівалася, що Брайси вже лягли спати і в неї буде виправдання, щоб повернутися додому. Що вона їм скаже, з чого почне? Їй здавалося, ніби Брайси говорять якоюсь чужоземною мовою — так важко з ними буває порозумітися.

«Але ж і вони люди, — заспокоювала себе Рут, — з людськими почуттями й турботами. До того ж вони вже немолоді й самотні».

Крізь запнуті навіски проходило світло. Рут повільно наближалася до будинку, міцно притискаючи до грудей руки. І благала: «Допоможи мені, будь ласка, допоможи». Це до Бена вона зверталася, бо без нього й досі почувала себе безпорадною, ніколи не знала напевне, чи гаразд вона говорить або чинить.

«Допоможи мені».

Пронизливий вітер гуляв по провулку. Заходячи з Артуром Брайсом до кімнати, Рут пригадала, як уперше прийшла сюди з Беном і що тоді почувала, та те, здавалося, було сотні років тому, — так вона відтоді змінилася. А вони — ті самі. Дора Брайс поглянула на неї байдуже — і не сказала нічого.

В кімнаті було дуже тепло, в каміні яскраво палахкотів вогонь, а меблі, здавалося, з усіх боків посунули на Рут. Вона вдихнула задушливе повітря, і їй знову пригадався той ранок, коли ховали Бена, і чорні постаті, схожі на круків, що сиділи на стільцях і з осудом розглядали її.

Ні, вона не осуджує Еліс, що та захотіла втекти з цього дому — байдуже куди, хоч світ за очі.

Артур Брайс підсунув Рут стільця до самого каміна, та вона відсунула його і сіла на самий краєчок. Їй перехопило горло, язик затерп, а в роті пересохло. «Допоможи мені!»

Нарешті Артур Брайс порушив мовчанку і мовив:

— Ну, й вітер надворі. Справжній буревій.

— Еге ж. — І Рут швидко заговорила, дивлячись на Дору Брайс:— Я прийшла сказати вам про Еліс. Що з нею усе гаразд. Вона у мене. Я думала…

— Я не хочу, щоб у цьому домі згадували її ім’я. Прошу тебе не ходити сюди, не нагадувати, не ворушити все знову. З цим покінчено. Вона зганьбила нас — чи ж легко мені це зносити?

— Прошу вас, вислухайте мене… — Рут була тепер зовсім спокійна. Вона не хоче сваритися. Досить уже цього було.

— Чого це ти раптом прийшла сюди?

— Я хотіла… Я знаю, що мені давно треба було зайти до вас… Чимось допомогти вам, поговорити…

— Про що нам говорити?

— Доро…

Але дружина зміряла Артура Брайса таким зневажливим поглядом, що той одразу замовк, згорбившись на стільці.

— У тебе ж ніколи не знаходилося часу для нас.

— Я хотіла б усе це змінити. Принаймні спробувати. А Еліс нехай лишається у мене, і ви зможете з нею бачитися. Якщо, звичайно, вона захоче.

— Атож, ви обидві однакові, ніколи не думаєте про інших.

— Облиште… — Та Рут одразу ж опанувала себе. — Будьмо друзями. Навіщо нам і далі ворогувати, не бачитися одне з одним? Спробуймо знайти спільну мову! Хоча б спробуймо.

Дора Брайс одвернулася і втупилась у вогонь.

Рут у відчаї провадила:

— Заради Бена. Хіба не можемо ми стати друзями заради нього? Він був вашим сином і моїм чоловіком. Ми обидві пережили цю втрату, обидві страждаємо. Невже це не може зблизити нас?

— Звідки ти знаєш, що я почуваю? Нічого ти не знаєш. Я носила його під серцем, народжувала, ростила. А що ти про все це знаєш?

— Нічого. Але ж…

— Ніхто з вас не знає.

— Іншим теж не легко, — озвався Артур Брайс, — кожному по-своєму. Але, зрештою, це одне й те саме.

І Рут пригадала, як він прийшов увечері на цвинтар, коли вони з Джо прикрасили могилу квітами, згадала, як зблизила їх спільна любов і горе. Між нею і Артуром Брайсом не було ніякої ворожнечі, хоч вони майже не знали одне одного.

— Еліс…

— Я ж тобі сказала, хіба ти не чула? Її більше нема. Вона сама цього захотіла, і я не хочу більше про неї чути.

— Та вона ж нещасна. Налякана.

— Ти не чула, чого вона наговорила мені вчора увечері. Чим я заслужила це?

— Таке й з іншими траплялося. Адже вона чекає дитини, в якої не буде батька. Вона просто не тямила, що говорила.

— Вона тямила. І знає, що я відповіла. А я не звикла кидати слів на вітер.

— Але ж ви її мати!

— Мені нема чого цим пишатися.

Рут хотіла заплакати від безсилля, їй здавалося, що вона молотить кулаками і дряпає пальцями залізні двері, замкнені на важкий засув.

— Невже ви ніколи не захочете побачити її, чимось допомогти?

— Мені більш немає чого сказати.

— А я? Як же зі мною? Невже ви не вибачите мені, нехай там що я зробила, не спробуєте зблизитися зі мною… Хоча б спробуйте… Я ж була дружиною Бена!

Мовчанка. Полум’я в каміні розгорілося ще дужче. Рут стало млосно — і від задухи, і від марних зусиль, а ще було їй страшенно прикро, адже вона прийшла сюди, зібравши всю свою мужність, щиро прагнучи помиритися і подружитися з ними, назавжди забути минуле. Та все даремно. Вона зробила все, що могла, — і більш не пробувала заговорити до Дори Брайс.

Вітер не вщухав, стало ще холодніше, та вона раділа, що зможе остудитися після задухи, гніву й напруження, що панували у тому домі. Коли відчиняла хвіртку, Артур Брайс торкнувся її руки.

— Вона сама не своя. Це для неї страшний удар. Адже вона сподівалася зовсім на інше, стільки надій покладала на дочку. Це важко знести.

— Звичайно.

— Не гнівайтеся на неї.

Рут обернулася і глянула на нього. Подумала: «Він усе ще любить її. Любить, незважаючи ні на її слова, ні на вчинки».

— А ви? — спитала вона у нього. — Ви хочете зустрічатися з Еліс? Хочете, щоб вона повернулась додому? ,

Він похитав головою.

— Вона зробила хибний крок. І мусить сплатити за це. Їй буде нелегко.

— Але ж їй потрібна чуйність, увага. Потрібні мати й батько — потрібні всі ми.

— Трохи згодом, — сказав він, озирнувшись на дім. — Нехай мине якийсь час, і все владнається. Нехай тільки мине час…