Сьюзен Хилл – Напровесні (страница 26)

— Навіщо воно вам?

— Чи ви хочете, щоб я пішла? Щоб не було чужих у домі?

— Де мій чоловік?

— Він унизу. Зайшов у якусь кімнату.

— Він плакав, ви знаєте? Усю ніч плакав. Не лягав спати, не роздягався. Сидів на стільці і плакав, а я нічим не могла допомогти йому. Я не плачу, а мій чоловік і дитина весь час плачуть. Зате Айсобел ніколи не плакала, навіть коли була зовсім маленька.

— Атож, ви казали мені.

Проте місіс Ратмен говорила і говорила, ніби боялася тиші:

— Коли вона була немовлям і хотіла їсти, то просто розплющувала очі; пхикала лише тоді, коли різалися зубки, та досить було взяти її на руки і заговорити, як вона замовкала. Її легко було заспокоїти і вкласти спати. А вчора…

Вона засовалася в ліжку і випростала руки й ноги, зсунувши набік злинялу стьобану ковдру.

— Вона сказала: «У мене болить голівка, у мене болить голівка». Але не плакала, зовсім не плакала. Я б і не здогадалася, що вона хвора. Що так серйозно хвора. Але Том — він знав. Вона була скоріш його дитиною, він дуже любив її — і все зрозумів. Очі в неї стали якісь дивні, і вона раз у раз затуляла їх долонькою. І повторювала: «У мене голівка болить». Була така гаряча, що жар можна було відчути навіть крізь ковдру. Потім прийшов лікар і сказав, що вона вмирає, що в неї запалення мозку чи щось таке, і вже ніхто їй не допоможе, і ніхто не винен у цьому. Я не могла витримати, не могла сидіти й чекати, поки вона помре. Тому я пішла. А Том лишився. Він сидів біля неї, а немовля кричало й кричало. Воно завжди кричить. А Айсобел не кричала, поки й померла… Ніхто не міг урятувати її. Ніхто не винен у цьому.

Раптом вона підвелася і закричала на дитинча:

— Замовкни, чуєш, замовкни! Несила далі терпіти твоє скигління!

Рут перейшла кімнату і взяла немовля на руки. Воно одразу ж замовкло і дивилося на неї темними, мов сливи, оченятами. Рут сіла на стілець і почала гойдати дитину. Тоді глянула на молоду матір. Але та уже відвернулася, товста коса впала їй на обличчя, і через мить вона заснула, а Рут усе сиділа з немовлям на руках, аж поки й воно заснуло, сиділа й дивилася, як стікають краплі дощу по шибках.

Рут і сама не знала, як це вийшло, але вона лишилася в Ратменів на цілий тиждень. Ніхто нічого їй не казав, не просив її лишитися чи поратися по дому, та коли наступного ранку вона викупала й сповила немовля, а потім затопила в кухні і приготувала сніданок, вони просто цілком поклалися на неї, як і вона свого часу на Джо. Рут усе робила в домі — і прала, і прасувала, і готувала їсти, і прибирала, бо знала, що, крім неї, ніхто цього не зробить.

Дружина Ратмена вставала десь опівдні, вдягалася й сідала біля вікна, дивлячись на дерева. Або, що траплялося частіше, ходила слідом за Рут і говорила, говорила без упину про свою померлу дитину, про плач немовляти, повторюючи одні й ті самі слова, так ніби Рут ніяк не могла зрозуміти, про що йдеться. І Рут аж лячно ставало, вона почала боятись цієї жінки з безумним поглядом і істеричним голосом. Мабуть, Міріам Ратмен була хвора ще до смерті Айсобел, і не тільки тілом, а й розумом, думала Рут. Очі її бігали, навіть коли вона розмовляла, вся її увага була зосереджена на чомусь, що ховалося в ній самій, слова лилися з неї бездумно, і вона їх просто не помічала, не усвідомлювала, що каже.

Бувало, підійде до Рут, безпорадно зупиниться перед нею й питає:

— Чи не час мені їсти? Чи не пора мені перевдягатися? А дитину будемо купати чи ні?

Рут звикла до цього і відповідала їй, але така безпорадність дивувала і лякала її.

Самого священика вона бачила дуже рідко. Але що найдужче її вражало, то це відчуженість між чоловіком і дружиною — вони майже не помічали одне одного в домі. Ратмен або замикався у себе в кімнаті, або виходив з дому і годинами десь блукав, а повертався блідий, стомлений, у промоклому або подертому одязі, сідав і їв що-небудь, приготоване Рут, не помічаючи, що перед ним на тарілці. Приходили люди, та він не виходив до них. Рут нарешті зрозуміла, що сама була такою, такою здавалася іншим, коли ховалася від людей, годинами блукала в лісі або ходила вночі на могилу Бена, цілком утративши почуття часу.

Як Рут ходила на могилу, так Ратмен ходив у маленьку спальню, де лежала його мертва дитина і сидів біля неї, можливо, сподіваючись, що якимось чудом йому вдасться оживити її.

Рут уникала цієї кімнати. Та за день до похорону, витерши руки після миття посуду, вона зрозуміла, що повинна зараз піти туди, подивитися і побути там.

Коли взялася за ручку дверей, до горла їй підкотився клубок, і вона аж задихнулася. Але треба було зайти, і вона відчинила двері.

Ратмен сидів і плакав, похиливши голову на руки. Рут підійшла до ліжка, що стояло біля вікна. Він її не помітив. Рут подивилася.

«Ось яка вона, смерть», — подумала Рут. Таким був Бен, і хрещена Фрай, і кожен, хто жив на світі, а потім перестав дихати. Ось яким стає тіло, коли з нього вилітає дух. Рут простягла руку і торкнулася дитини, шкіра була холодна й гладенька, мов шкуринка якогось плоду. Але в кімнаті панував спокій, спокій і відчуття неминучості. Здавалося, ця дівчинка була приречена вмерти, і їй не судилося вирости. Саме стільки було їй відмірено.

Але що вона відчула б, якби це була її власна дитина, зачата від Бена і виплекана в її лоні? Чи не здалася б тоді ця смерть несправедливою і безжальною? Хто його знає. Вона бачила тільки горе і розпач батька, потьмарення матері і розуміла, як їм тяжко і скільки ще вони мають вистраждати.

Молодий священик підвів голову. Неголений, з пом’ятим обличчям, він ще менше скидався на живого, ніж дитина, що лежала перед ним.

— Чому? — спитав він. — Чому інші живуть — і старі, і хворі, і всякі негідники, а моя дитина померла? Чому не вони? Чому?

Рут мовчала.

— Хіба ви над цим не думали? Мабуть, думали, мабуть, думали. Чому помер ваш чоловік? Де ж правда, де ж справедливість? А я ж молився. Молився, щоб вона одужала, а коли вмерла, молився, щоб сталося чудо й вона воскресла. Але вона мертва. Вона все одно мертва.

— Так, мертва.

— А завтра я мушу віднести її на кладовище і покласти в могилу. Як же я це зроблю? Як я зможу розлучитися з нею?

— Але ж треба.

Обличчя в нього перекосилося, мов від удару, і він одвернувся. Нахилився над ліжечком і знову гірко заплакав, і Рут вчувалися в його риданнях гнів і обурення.

Вона вийшла, бо не знала, що сказати, як зарадити його горю. Повернулася на кухню і стала прати пелюшки, а за вікном сяяло сонце, зеленіла трава і стрибали чорні дрозди. Їхнє пір’я виблискувало на сонці, як мокре вугілля.

Рут сиділа в кріслі-гойдалці біля вікна у кухні, і там її знайшов Ратмен.

Зараз їй хотілося одного — повернутися додому, лишитися знову самій, бо за цей тиждень у Ратменів вона зовсім вибилася із сил. У домі було повно роботи, і під кінець дня у неї все нило від утоми, хоч двічі й приходила допомогти Картерова дружина. Та найбільше змучило Рут їхнє горе, їй здавалося, що вони змусили її розділити його з ними, а іноді навіть нести за них цей тягар, а вона ще й від свого горя як слід не отямилась…

Рут не пішла на похорон дитини, а лишилася з Міріам Ратмен, яка цілий день пролежала в ліжку. Вона то мовчала, то спала, то сиділа й щось белькотіла, ледь устигаючи звести подих і пильно дивлячись в очі Рут.

Рут бачила у вікно, як священик виходив із дому з труною в руках. Що він, мабуть, відчував у цю мить! І вона подумала: «Допоможи їм, боже!» Але не дуже вірила, що це можливо.

— Вони обидві поснули, — сказав Ратмен, підійшовши до Рут. — А в мене на душі таке, що, здається мені, я вже ніколи не спатиму. Я хотів, щоб лікар оглянув її, та вона нізащо не хоче. Я й не знаю, чи справді вона хвора, чи справді не при своєму розумі. Не знаю. І нічим не можу зарадити.

— А хіба лікар їй допоможе? — Рут здавалося, що, як і вона, Ратмени повинні пережити своє горе, і ніякі ліки їм не допоможуть.

— Я прийшов подякувати вам, — сказав священик.

— Немає за що.

— Я повинен вам подякувати. — У голосі його чулися ввічливі, майже офіційні нотки, та раптом він закричав: — Навіщо ви це робили? Навіщо лишилися з нами? Чи мало вам своєї смерті, своїх страждань?

«Справді», — подумала вона. Та не відповіла нічого. А він важко опустився на дерев’яну табуретку.

— Я мушу виїхати звідси, — сказав Ратмен. — Я відмовлюся від сану священика і поїду геть. Яке я маю право лишатися тут?

— Це тому, що померла ваша дитина?

— І дитина моя померла, і разом з нею померло все, у що я вірив, заради чого жив. І виходить, що моє життя — обман. Як я зможу приходити тепер до людей, що хворіють, помирають, мучаться і потребують слова правди, що я казатиму їм? Як я зможу тепер правити службу, проповідувати й молитися, розуміючи, що все це брехня? Я знав, якими словами розраджувати людей, та насправді немає таких слів, таких вчинків, і немає розради ні в чому. Коли я згадую, як ходив до людей, розмовляв з ними про смерть, милосердя і втіху, то стає соромно, бо я нічого не розумів, не відчував того, що вони. Я читав книжки, завчав прочитане і думав, що все знаю. Та це було брехнею. Як же мені лишатися тут?

— Усе змінюється, — сказала Рут. — Минає час, і все здається нам зовсім іншим.

Та це були теж тільки слова, і вона не знала, чи зрозуміє він їх, бо й самій їй було ще не все ясно.