Сьюзен Хилл – Напровесні (страница 25)

На узліссі починало сіріти, і вона сіла, чекаючи, поки світанок дійде до неї. Сріблясті стовбури дерев помалу виступали з темряви. Рут підвелася й пішла до струмка. Він майже висох, тоненька цівка води струміла між замуленими камінцями.

«Господи, — думала Рут, — скільки ж я ще отак блукатиму, пектимуся на сонці, сидітиму годинами в лісі або кружлятиму між дерев, коли ж нарешті пробудиться в мені якась надія і дасть мені силу жити далі?» Іноді вона картала себе; нічого, мовляв, само собою не зміниться, поки вона цього не захоче. А іноді сподівалася на якусь допомогу — щось прийде і поверне її до життя.

Адже досі їй не доводилось надіятися на себе, на власні сили — бо спершу про неї дбав батько, а потім Бен. І тому вона однаково нічого не зможе зробити і просто чекатиме.

Камінці в струмочку побілішали, і вода заблищала у вранішньому світлі. І тоді Рут почула розпачливий чоловічий крик, майже ридання. Вона не злякалася, не зрушила з місця. Але хто, крім неї, міг з’явитися тут отакій ранній порі, спотикатися, але йти і йти, надривно голосячи і скрикуючи від болю чи страждання? Хто б то міг бути?

Вона почекала біля струмка, сподіваючись, що незнайомець пройде повз неї. Вже трохи розвиднілося, але сонця ще не було.

Кроки стихли, проте плач не змовкав — приглушений, раз у раз уриваний важким зітханням. Ці звуки щось нагадували Рут. Ну звичайно, так само тужила вона в перші дні і ночі по смерті Бена.

Вона рушила на голос, розглядаючись довкола. Та, побачивши нарешті того чоловіка, стала мов укопана, не наважуючись підійти ближче і нічого не розуміючи. То був Ратмен, священик. Він сидів, обхопивши руками коліна і похиливши голову. Ридав і плакав, раз у раз стискав пальці в кулаки, волосся в нього було сплутане і скуйовджене. Він щось бурмотів, ковтаючи слова, так що Рут нічого не могла зрозуміти. Він не чув, коли вона підійшла, і їй нічого не лишалося, як очікувати, не знаючи, що робити. Вона помітила, що одежа в нього пом’ята, ніби він спав у ній. штани забризкані грязюкою і подерті — мабуть, біг наосліп крізь колючі чагарі та гілля. Ніколи в житті не чула Рут чоловічого плачу. І спочатку хотіла піти. Але ж у нього, напевне, якесь страшне горе, і вона не може покинути його тут самого. Нарешті вона зважилась і підійшла ближче. Ратмен не ворухнувся. Почав сіятися дрібний дощик.

— Що сталося? — спитала вона. — Ой, що це з вами?

Та сказала вона це майже пошепки.

За якусь мить він підвів голову, але Рут знала, що він не бачить її, не знає, де він і навіщо. Безвиразний погляд, очі червоні й запухлі, обличчя мокре від сліз. Він здавався зовсім старим, хоча був молодий. На ньому не було стоячого комірця, і видніла мертвотно-біла шия. Він тремтів і нестямно хитав головою. Потім знову подивився на Рут і опустився навколішки. Вона підійшла і теж стала навколішки поруч із ним.

— Я була біля струмка і почула ваш голос… Що сталося?

Він і далі дивився на неї безвиразним поглядом, не озиваючись, не витираючи сліз. Зіщулився мов звірятко або дитина, коли їх мучить нестерпний біль.

Нечутно мрячив дрібний дощик, волосся й плечі Ратмена були вже мокрі. «Ми молилися, щоб пішов дощ, — подумала Рут, — і ось нарешті настав кінець посухи».

Вона торкнулася його плеча.

— Вам треба йти додому. Накрапає дощ. Зараз тільки шосте година ранку. Хочете, я проведу вас?

Вона збагнула, що каже те саме, що казали їй інші люди, і тоді це її дратувало, і тільки тепер вона зрозуміла: коли людина в горі, її треба втішити, нехай навіть це будуть звичайнісінькі слова.

— Що ви тут робите? Чого ви тут? — спитав він різко.

— Я… Я часто сюди приходжу… Тут тихо. Прокидаюся і приходжу. А сьогодні оце почула вас. Ви не хворі?

Він знову затремтів.

— Ви чули, що я казав?

— Ні. Я чула, як ви плакали, але слів не зрозуміла.

— Плакав… Атож… Я плакав…

Він говорив спокійно, але якимсь безживним голосом. Дощ посилився і скапував з листя важкими краплями.

— Ходімо звідси. Тут мокро.

— Справді…

Але Ратмен не зрушив з місця. А тоді сказав:

— Моя донька померла. Учора захворіла, а сьогодні померла. Уже померла.

Його донька. Рут пригадала, як кілька тижнів тому — коли ж це було? — Картер казав, що священикова дружина народила другу дівчинку. А була в них ще одна дівчинка, років трьох, з чистою, білою шкірою. Рут навіть не знала, як її звуть.

— Моя донька вмерла.

І він схопився на ноги і закричав, аж луна пішла лісом. Здавалося, він збожеволів.

— Вона мертва, а де ж ти був, господи, зі своєю добротою і милосердям? Вона мучилася від болю, а ти не полегшив її страждань, і вона вмерла! Чому ти вбив не мене, а її? О, моя дитина!..

Голос його урвався, і він мовчки втупився в небо, що проглядало синіми клаптями крізь завісу пожовклого листя. Рут із жахом чекала, що його спостигне кара, ударить блискавкою. Або впаде дерево. Або небо. Та нічого такого не сталося.

Дощ не вщухав, і Ратмен знову заплакав, затуливши обличчя руками.

— Прости мене, господи, — благав він. — О, господи, прости мене!

Тоді Рут підвелася, лагідно взяла його за руку — він не опирався — і повела до села. З похмурого неба лив і лив дощ, і вони змокли до рубця. Ратмен слухняно ішов за нею, плачучи, мов дитина. Рут знала, що повинна допомогти йому…

XIII

В домі було темно й тихо. Рут стояла біля Томаса Ратмена в темному передпокої, і краплі дощу стікали з її волосся на плечі, а з сукні — на підлогу. Вона тут ніколи раніше не була і взагалі майже не знала цих людей. Що ж їй тепер робити — іти додому чи лишитися тут? Здавалося, Ратмен її зовсім не помічає. Від дверей війнуло протягом. А десь нагорі чувся плач голодної дитини.

— Треба скинути мокрий одяг, — сказала Рут.

. Він обернувся і здивовано глянув на неї.

— А ваша дружина де — нагорі чи…

Вона затнулася, бо зрозуміла: він не чує, що вона каже, і не усвідомлює, ні де він є, ні що сталося.

Ратмен пройшов уперед, відчинив двері, потім зачинив їх за собою. Запала тиша, але й далі чувся плач дитини.

Це був великий старий будинок. Сходи покривав витертий килим. Бен казав їй, що священик — бідна людина, та все одно її вразила занедбаність і вбогість цієї оселі. Так ніби тут мешкали дуже старі люди, що позамикали половину порожніх кімнат, аби не платити служницям і за опалення.

Дитина плакала все голосніше, і Рут не витримала. Піднялася сходами й погукала місіс Ратмен. Відповіді не почула, навіть коли двічі постукала в двері, звідки долинав плач. Вона увійшла до кімнати.

Штори були напіврозсунені, а вікна так забризкані дощем, що якусь мить Рут нічого не могла роздивитися. Вона стояла і нервово стискала ручку дверей.

— Що там таке?

Місіс Ратмен лежала в ліжку, спершись ліктем на подушку, світле волосся було заплетене в коси, що спадали на плечі. Ще зовсім молода жінка, мабуть, не набагато старша за Рут, але в очах і скривленому роті застиг вираз страждання. І Рут пригадала, як хтось казав, ніби після народження другої дитини вона весь час нездужала. Тепер місіс Ратмен дивилася на Рут без подиву і особливої цікавості.

— Що там таке?

Дитяче ліжечко стояло поруч з великим і звідти чувся дедалі голосніший плач. Мати повернула голову і глянула туди, та не промовила до дитини ні слова, навіть не спробувала взяти її на руки.

Рут пройшла в глиб кімнати. Краще було б узагалі не приходити, бо чим вона може зарадити? Що подумає про неї ця жінка?

— Воно плаче. Весь час плаче. Нема вже сили терпіти цей плач.

— Може, йому щось дати? Або взяти на руки?

— Воно тільки й знає, що плакати. Айсобел — та не плакала. Майже ніколи не плакала. Навіть учора, коли була так тяжко хвора, і то зовсім не плакала. А тепер вона мертва і вже не заплаче ніколи. Вона померла, ви знаєте? Наша Айсобел померла.

— Так, я зустріла вашого чоловіка. Я гуляла в лісі, і він теж… був там. Він сказав мені. Я привела його додому.

— Ви вдова Бена Брайса.

— Так.

— Чого ви прийшли сюди?

— Та я… Я подумала, що містерові Ратмену краще повернутися додому. Надворі дощ. Він був такий схвильований і… я подумала, що зможу чимось допомогти.

— А чим ви можете допомогти?

— Нічим, — спокійно відповіла Рут.

— Отож-то й є, що нічим.

— Може…

— Що «може»?

— Може, я зварю їсти або догляну немовля. Я ж можу це зробити.