Сьюзен Хилл – Напровесні (страница 16)

Та все ж вона збирала їх, видряпувалася на кручі за білим сухоцвітом та братками, чіплялася спідницею за колючки, а іноді, оступившись, падала в сухий рів, непомітний під травою. Вона гуляла й гуляла, небо над нею було волошкове і все таке дивовижне, таке незвичайне; ніколи ще не почувала вона себе такою щасливою, але десь у глибині душі таївся ніби неспокій, якесь очікування. Їй сповнилося дев’ятнадцять, вона була вільна і знову й знову згадувала, що батько одружився з Елен і вже не самотній, уже не обплутуватиме свою дочку путами, які називав любов’ю. Звісно, то й була своєрідна любов, проте недобра. Рут навіть не уявляла, що зробила б, як звільнилася б, коли б він не одружився з Елен, — адже вона не була ні винахідливою, ні хороброю.

Та все обійшлося, все позаду. Вона ходила полями, берегом річки, лежала в низенькій висохлій траві на горі, слухаючи спів жайворонків у небі, і почувала себе незалежною, сповненою надій.

Якщо пополудні пекло сонце, вона йшла до лісу і там почувала себе якимось морським створінням, що хлюпочеться у водянисто-зеленому світлі.

Тієї п’ятниці, побачивши Бена на просіці, Рут збагнула, що це той самий хлопець, який дивився на неї минулої неділі, коли вона виходила з церкви. Його обличчя Рут добре запам’ятала, сама не знала чому.

Він сидів на землі, і біля нього лежала відкрита торбина із сніданком. Почувши її кроки, він озирнувся.

Тепер вона найвиразніше пам’ятала саме той його погляд. Коли згадувала Бена в інших місцях, в інші часи, навіть тоді, коли вони були вже разом, то не могла пригадати його обличчя. Прокидалася серед ночі й у розпачі знов і знов намагалась пригадати його риси, та вони розпливалися перед її зором, такі рідні і все ж забуті.

Але того погляду вона не забуде ніколи.

Згодом Рут ніколи не дивувалася, що так сталось. Їй було лише дев’ятнадцять, і доти вона майже не знала чоловіків, крім батькових приятелів та родичів, бо всіх інших батько віднаджував, убачаючи в них загрозу для себе. А тепер вона почувала себе незвично вільною, вперше у житті належала сама собі. І зустрівши Бена, одразу й покохала його. Рут була вдячна, що покохала саме його, адже, очікуючи кохання, вона могла зустріти когось іншого і стати нещасною, бо не змогла б захистити себе від цього.

А от Бенова любов до неї завжди її вражала. Він покохав її теж одразу, хоча й був старший, двадцятисемирічний молодик, і цілком незалежний, і, мабуть, йому зустрічалися й інші дівчата, а Рут ніколи не була високої думки про свою вроду. Колись батько сказав їй: «Тобі ніколи не стати красунею», — і вона повірила. Коли ж розповіла про це Бенові, то він сказав, що досі не траплялася йому дівчина, з якою б він захотів спізнатися ближче.

— Ти чекав?

Атож. У таких справах краще не поспішати.

Їхню першу розмову Рут пам’ятала чудово, бо знову й знову відтворювала її в пам’яті — і того вечора в домі у хрещеної Фрай, і ще не раз наступними днями, — це було як вірш, вивчений у дитинстві. Наче й зараз вона чула їхні голоси і вдихала пахощі лісу, що оточував їх.

— Ви хрещениця міс Фрай? — І одразу всміхнувся, побачивши її трохи зляканий погляд. — Таж тут усі про все знають — чого ви дивуєтесь?

«Справді? — хотіла б сказати вона. — А от я вас не знаю».

Але не сказала нічого.

— Ви назавжди сюди приїхали?

— Ні, ненадовго, а проте, ще не знаю. Можливо, до осені. Не знаю.

— Міс Фрай добра, порядна жінка.

Якби це сказав хтось інший, воно прозвучало б дивно, тільки не у Бена — така була його манера висловлюватись, і Рут від самого початку звикла до неї. І сказав він правду — хрещена Фрай таки була жінка порядна й добра.

Бен завжди говорив те, що думав або відчував, він не був двуликим, а оскільки вона ще не знала, як поводяться чоловіки з жінками, до яких лестощів та обману вдаються, то одразу й повірила в його щирість, коли він сказав: «Сподіваюся, ви залишитесь тут». Хоча згодом прямота Бена не раз лякала її й насторожувала. Інших це уже не вражало, вони звикли вислуховувати від Бена те, чого не сказав би ніхто, крім нього.

Несподівано для самої себе Рут відчула себе з ним легко-легко і розповіла йому про батька й Елен, про свій дім, про те, як їй тут подобається, де вона буває, і Бен слухав її дуже уважно.

Згадуючи це, вона думала: ось так тихо сидів він того першого разу і так само сидів увечері напередодні смерті, ніби забувши про свою звичайну непосидючість. І ці дві події утворили початок і кінець маленького замкнутого кола, в якому, проте, як здавалося Рут, минуло все її життя.

Бен підвівся тоді і пішов працювати далі, а вона й собі рушила вгору поміж буками, думаючи про те, що він сказав, як дивився на неї. А коли вже вийшла на осяяну сонцем стежку, то зупинилася, згадавши, що він не спитав, як її звуть, а його ім’я вона знала. Їй навіть захотілося повернутись і сказати йому.

Наближалася середина літа. Дні довшали, розмотуючись, мов прегарні нитки золотого прядива. Старенька Фрай спостерігала за хрещеницею, бачила, як та змінилась, та нічого не говорила. Аж поки якось у неділю Бен прийшов до них додому — на той час він уже знав її ім’я — і запросив Рут на прогулянку до Кантлоу-Хілла. Ось тоді усе й вирішилось, і вона анітрохи не здивувалася, тільки повніше відчула, як усе-таки добре жити на світі.

Кантлоу-Хілл. Туди було близько шістьох миль, але Рут чудово ходила пішки.

— Це тут, — мовив Бен і показав на маленьку кам’яну церкву на самій горі, що ховалася серед розлогих каштанів, які відкидали густу тінь. Вони зійшли на порослий густою низенькою травою пагорб, де паслися вівці, що кинулись перед ними врозтіч, сполохано бекаючи.

Повітря було сухе й пахло сіном, а вгорі мерехтіло від спеки.

Протягом наступних трьох тижнів вона щодня зустрічалася з Беном, та саме ця перша прогулянка до Кантлоу-Хілла знов і знов зринала в її пам’яті.

Рут раз у раз поглядала на нього, і їй уже здавалося, що от-от він зникне. Коли ж опускала очі й дивилася в далеч з гори, де лежали поля й ліси і де простяглася рівна, жовтаво-сіра стрічка дороги, а за нею мерехтіло в золотому сонячному сяйві село, то їй здавалося, що все якось аж погарнішало, осяяне її щастям…

Бен повів її до церкви, там було холодно, мов у льоху, і мерехтіло якесь дивне матове світло. Церква була невеличка й проста. Бен показував їй тварин і пташок, вирізьблених на капітелях колон, а також образи богоматері і святого немовляти над вівтарем, що мінилися синіми й золотистими барвами. Лави були із світлого дерева, але не було ні вітражів, ні гаптованих завіс, ні подушечок для моління. Тому можна було добре розгледіти арки, колони й склепіння, а в рамі вхідних дверей — зелений краєвид і стрічку яскравого синього неба.

Десь далеко забекали вівці, а на цвинтарі защебетали дрозди та горлиці.

Сидячи в холодку, на траві між могилами, вони їли яйця та сир із хлібом, і Рут заплющила очі й мовчки помолилася, щоб так тривало вічко.

Тепле вечірнє повітря було напоєне всіма пахощами дня, небо не темніло, а навпаки — світлішало, дерева й гори відкидали довгі: тіні і кожен звук тріпотів окремо, мов цятка повітря на мильній бульбашці.

Лісом вони спустилися до струмка і там збирали водяну хрінницю, і толочили ногами чебрець. В неглибокому струмочку дзюркотіла по сріблястих камінцях вода — прозора, наче кришталь. Рут нахилилася, занурила у воду руки, і вони аж засвітилися, коли вода задзюркотіла між пальцями. Рут помацала холодні стеблинки водоростів.

Світло стало зеленавим, а вечірній легіт шумів у верхів’ях дерев, наче хвилі далекого моря.

— От і гаразд, — сказала хрещена Фрай, коли Рут повернулась додому.

І, простягши руку, старенька притягла хрещеницю до свого крісла і зазирнула їй у вічі: вона чудово все зрозуміла.

VIII

Спершу Рут побачила цього чоловіка у вікно. Вона прокинулася з півгодини тому, а може, й раніше, вмилася, одяглася, проте не бралася нічого робити, стояла собі біля вікна й дивилася, нічого не думаючи, не відчуваючи, ще одурманена нічними кошмарами. Дощ уже перестав, але небо було ще сіре…

То був обшарпаний дід, що штовхав поперед себе тачку з погнутим колесом. Він з’їхав з дороги і звернув до її будинку. Рут була подумала, що це хтось хоче її провідати і, прикриваючись турботою, щось випитати про її стан. Вона одсахнулася од вікна.

Та той чоловік був не з тутешніх, вона ніколи раніше його не бачила. Коли він під’їхав ближче, Рут помітила, що у візку щось є, прикрите подертим мішком чи якоюсь ганчіркою. Це, мабуть, один з тих мандрівних торговців, що продають горщики, сковороди та щітки. Їй нічого не треба, зараз вона відчинить вікно і скаже йому, щоб ішов собі. Та в неї не стало сили навіть на таку дрібницю, і незнайомець заїхав на подвір’я, поставив тачку біля воріт і спроквола пошкандибав стежкою до чорного ходу. Ну й нехай, постоїть, постоїть та й піде, треба лиш почекати.

7г коли він удруге чи втретє постукав, Рут спустилася. Раптом їй страшенно закортіло хоч на хвилину побачити людське обличчя. Джо не прийшов сьогодні.

Насправді незнайомець був не такий старий, але обшарпаний і брудний, з виснаженим обличчям, з натрудженими руками й ногами. «Мабуть, він не знає, ні хто я така, ні про Бена», — подумала Рут. Та ні, мусить знати, усі мусять знати — невже є в світі хоч одна людина, яка б не знала?