Сьюзен Хилл – Напровесні (страница 18)

Зачесаний, чистий, як умита дитина, він ступав легко й весело. Підійшовши до неї, подивився їй у вічі і всміхнувся. Отже, він даремно боявся…

— Завтра…— почав був Джо.

— Знаю, Великдень… А я мало не забула, Джо, ти уявляєш?..

Адже великдень — це велике свято. Вона згадала, що торік він

був значно раніше, в березні, коли ще стояла зима.

— Треба буде піти на могилу, — сказав Джо, — або я сам піду, як ти не хочеш. Мені це буде приємно, а тобі, може, й ні. Та хтось неодмінно має піти.

Він озирнувся довкола, глянув на небо поверх дерев.

— Сьогодні чудова погода — якраз для цього. Не завжди перед Великоднем випадає такий погожий день.

У великодню суботу люди збирали в лісі та по берегах струмка квіти й мох і приносили все це на кладовище, щоб прикрасити могили. Годинами викладали на дерні візерунки з квітів, працювали до вечора, а іноді й при світлі ліхтарів, щоб назавтра, на великдень, покійники могли воскреснути серед свіжих квітів.

— Я зрозумію, якщо ти не захочеш піти.

— Ні, що ти. Звісно, піду.

Адже це вперше вона могла щось зробити для Бена. 1 їй приємно буде ходити з Джо по навколишніх лісах, наповнюючи кошики мохом та весняними квітами.

— Ні, ні, ми підемо разом.

Джо спохмурнів і відвів погляд.

— А як інші? — запитала Рут.

Він знизав плечима.

— Може, Еліс піде?

Він заперечливо похитав головою.

Цей день сяяв двома кольорами — зеленим і золотим, а небо, здавалося, увібрало в себе все сяйво сонця та жовтих квітів, що вкрили поля, луки й узлісся.

Рут і Джо зупинилися на мить посеред поля й озирнулися навкруги. Усе потопало в розмаїтті зеленого, ніби хтось накинув ажурне покривало на віти дерев, де розпукувалися перші бруньки. «Ніколи в житті не бачила я стільки відтінків зеленого, — подумала Рут. — Тут тобі і смарагдова облямівка модрини навколо букових лісів, і жовтава зелень тополь, і попелясто-зелене листя верби, і світлий, вівсяно-оливковий колір молодої пшениці. У затінку берегів трава була темна, як мох, а на пагорбах, під сонцем, — світла, мов липовий цвіт. А коли вони увійшли до лісу, то й повітря здалося їм прозоро-зеленим, ніби вода в ставку, а під ногами зеленіли гладенькі гострячки пролісків.

Вони йшли буковим лісом, спускаючись до струмка, і проминули те місце, де Рут уперше розмовляла з Беном, — вона одразу впізнала його, та не спинилась, не стривожилася, на душі було спокійно.

У цей самий струмок — правда, вода в ньому сьогодні бігла швидше— вони заглядали з Беном, милуючись, як миготять їхні віддзеркалені обличчя в проточній воді. Джо став збирати білий торфяний мох і вистилати ним кошики. Мох був густий, пружний, мов дитячі кучері, і приємно пахнув вологою. Вони рвали його з землею, щоб він завчасно не зів’яв і добре вкладався на могилі. Робили все це вони спокійно й радісно, ходили схилом обережно, щоб не спіткнутися, і все ж таки Рут послизнулася й замочила ноги в крижаній воді струмка. Та дарма, ніщо не могло зіпсувати цей день. То там, то там зелена варва лісу

ставала темнішою, проте листя буків було ще зовсім світле, воно зазеленіє лиш на початку травня. Все навкруги просвічувалося сонцем, воно золотило їхні руки й обличчя, торкалося камінців на дні струмка, і тоді вони здавалися прозорими овалами або бризкали пучками променів. Тепер можна іти й по квіти.

— Глянь, яке все жовте, — сміючись, сказав Джо. — Так ніби ми знайшли на дні моря цілий скарб золотих монет.

Навколо жовтів блідий первоцвіт і трохи темніші баранчики, чистотіл та пишна болотяна калюжниця, розпускалися пізні квіти лісових нарцисів і яскраві, мов золоті медальйони, кульбаби. Може, це й бур’ян, але який же гарний буде він на могилі!

У цьому золотаво-жовтому морі губилися білі та світло-бузкові квіти рясту, анемони, барвінок і листя щавлю, помережане рожевими прожилками.

Вони пішли додому, щоб поскладати квіти в холодну комору, а потім знову вирушили по сині проліски і назбирали їх стільки, що аж розсипали по дорозі, лишаючи за собою на стежці сизувато-синій слід. Руки в Рут були брудні і слизькі від липких стебел, вона занурила обличчя в квіти, вдихала запах весни і відчувала, що в гелеві паморочиться. Потім звела погляд на Джо, обличчя в нього пашіло від сонця, і вперше їй здалося, що вони чимось схожі з Беном, якимсь невловним виразом очей та уст. Це її анітрохи не здивувало, навпаки, вона зраділа і тепер ще дужче любила Джо—адже він схожий на Бена і разом з тим .несхожий, однієї крові зі своїм братом, але зовсім інша людина.

Піднімаючись на пагорб до церкви, Рут побачила, що на цвинтарі вже багато людей. Нахилившись або ставши навколішки, вони прикрашали могили, і на якусь мить їй захотілося повернути назад і втекти, бо вони ж дивитимуться на неї чи навіть заговорять, і їй доведеться дізнатися, що вони думають про неї або про Бена, вони вторгнуться до її світу.

Була сьома година вечора, старі могильні плити відкидали на траву тіні.

Коли увійшли в браму, Джо підступив ближче до Рут, прагнучи її захистити. Він розумів, як їй зараз тяжко, а може, й сам потребував її допомоги. Люди, зачувши кроки, оберталися, та потім знову нахилялися над своєю роботою. Ніхто не розглядав її. Отже, все так само. Вони ставляться до неї з підозрою, та це й зрозуміло, бо за останній час наслухались про неї безліч байок. Можливо, їм уже відомо й те, як учора вона продала Бенові речі. Рут високо піднесла голову.

Та спершу вони підійшли не до Бенової могили. Біля самої паперті, під простою буро-жовтою плитою спочивала хрещена Фрай — це їй Рут принесла її улюблені голубі, білі та світло-рожеві квіти. У садку старенької завжди було рясно: у січні — пролісків, а у квітні й травні — незабудок, що росли у затінку кущів лаванди.

Джо мостив мох, утрамбовуючи його в землю, а Рут виклала хрест із квітів, безладно змішавши їх, бо саме так любила хрещена Фрай, вона ніколи не розділяла квітів і не садила їх рівними рядочками.

В самий розпал роботи Рут почула за собою кроки, і тінь упала на покриту мохом могилу. Вона озирнулася.

— О, Рут, я не думала, що ти цього року прийдеш. Я хотіла це зробити за тебе.

То була міс Клара, сусідка хрещеної Фрай, вони приятелювали понад тридцять років. Маленька, висхла жінка з покрученими від ревматизму руками й ногами. Та все ж вона прийшла з кошиком голубих квітів і збиралася стати навколішки й прикрасити могилу, не думаючи, що ноги можуть задерев’яніти і вона навряд чи додибає додому.

— Яз радістю все тут зроблю. А ти…

Джо стурбовано глянув на Рут. Та вона була спокійна і сама сказала:

— Потім ми підемо на могилу до Бена і прикрасимо її жовтими квітами.

Міс Клара. Рут і забула про неї; якщо вона й була на похороні Бена, то Рут її не помітила. Ця старенька жінка не з тих, хто втручається і пліткуе. Рут раптом збагнула, що після смерті хрещеної Фрай міс Клара лишилася зовсім самотня, і відчула докори сумління, що досі її не провідала, не поговорила з нею. Бо ж замкнулася — спершу у затишному лоні щастя з Беном, а потім — у холодній шкаралупі горя. І ні про кого не згадувала, ні про кого не думала.

— Хочете, ми викладемо ваші квіти? — спитала Рут, бо міс Клара стояла і схвильовано дивилась на те, що вони вже зробили, — мабуть, не хотіла повертатися додому, не вшанувавши пам’яті покійної подруги.

— Джо…

Він одразу підвівся й узяв у міс Клари кошика.

— Земля холодна й волога, — сказала Рут. — Вам не слід ставати навколішки. Та якщо ви покажете Джо, як вам хочеться викласти квітй…

Очі міс Клари засвітилися вдячністю.

— Я прийду, Рут, як тільки тут закінчу, — сказав Джо. — Зачекай мене.

— Звичайно.

Рут узяла кошик з мохом та золотаво-жовтими квітами і, обійшовши церкву, сама почала прикрашати Бенову могилу. Тут було темніше, сонце вже сховалося за дзвіницею. Дерен на свіжій могилі був холодний, а мох на дотик нагадував водорості. І вона подумала про того страдника, якого в сутінках зняли з жахливого хреста, поклали у гробницю й завалили вхід важким каменем. Уявила, як там було порожньо й лунко, мов у печері, уявила безкровне, загорнуте в саван неживе тіло і відчула ту саму розгубленість, страх і розпач/ які охопили людей, що бачили ту жахливу страту.

— О, Бене, — прошепотіла вона і поклала руку на могилу, туди, де ще не встигла покласти мох. Але була спокійна і вже не намагалася уявити, що там, під землею.

Сутеніло, і квіти вже не здавалися такими яскравими, як тоді, коли Рут зірвала їх, і якими вони знову будуть завтра, під першими променями сонця. Хрест вона виклала густо, кожна квіточка прилягала до іншої, гострі пелюстки нарцисів торкалися до круглих квіточок жовтцю, а між ними — первоцвіт.

Тим часом уже зовсім споночіло, і коли прийшов Дж’о, могила була вбрана. Спина й ноги в Рут затерпли. Вона передала кошика Джо. ‘

— Зроби й ти що-небудь.

І підвелася, розтираючи шию й плечі. У повітрі пахло вологими квітами. • »

— Міс Клара пішла додому. Вона просила переказати тобі…— Він завагався.

— Що?

— Вона сказала: «Я не забула її. Я щодня про неї думаю».

Дехто приніс на цвинтар ліхтарі, і то там, то там на траві мерехтіли кружальця світла. Рут спіймала на собі чийсь погляд, що одразу ковзнув убік. Але ніхто не озвався. Джо, сидячи навпочіпки, випростався на хвилину і сказав:

— Уявляєш, як це буде завтра?

«Атож, — думала Рут, — завтра засяє сонце, і квіти на могилах здаватимуться шатами воскреслих. Але якщо він і воскресне, де я його знайду? Як я його впізнаю?»