Сьюзен Хилл – Напровесні (страница 17)

Тільки-но вона відчинила двері, як старий звично заторохтів слова, які повторював за день десятки разів:

— Старий одяг, черевики, горщики, сковороди, тарілки, вази, годинники, будильники — цілі й поламані, срібло, монети, медалі, ножі, ножиці, прикраси, праски, щипці для вугілля, ковдри, мідні речі…

— Як, усе це?..

— Будь-що з цього, будь-що…

— І оце стільки речей ви возите на своїй тачці?

Старий скинув кашкета і зразу ж його надів, та Рут устигла розгледіти, що волосся в нього росте кущиками і голова вкрита лисинками— мов коростява шкура якоїсь тварини.

— Продавайте, молода пані, все, що у вас є продати: старий одяг, черевики, горщики, сковороди…

— Ні, — одразу сказала вона, бо продавати їй було нічого, а якби й було, то навіщо?

Але той не замовк і торохтів, наче заведений, аж поки знову не назвав усі речі, які купує.

Рут дивилася повз нього на сад, на розмоклу від дощу землю, на стежку, вкриту червоною липучою глиною. Віслюк Валаам стояв біля огорожі, голова в нього звисала, ніби на зламаній шиї. Так само щойно стояла біля вікна Рут.

— Мені немає чого продати.

— Я дам добрі гроші за ваші старі речі.

— У мене нічого нема на продаж.

Він повернувся, щоб піти, — видно, подумав, що нема чого марнувати час на цю дівчину, яка недавно одружилась і тільки починає заводити господарство. Це у старих завжди щось є продати, у старих або в дуже бідних.

І раптом у неї сяйнула несподівана думка. О ні, вона має що продати, і, можливо, це допоможе їй забути про все, почати нове життя.

— Зачекайте!

Старий зупинився і глянув на неї через плече.

— Чи не могли б ви… чи не могли б ви прийти ще раз, пізніше?

— Пополудні?

— Гаразд, пополудні. Тоді я вам продам деякі речі… багато всяких речей…

Старий нічого не відповів, і Рут знову гукнула його, коли він підійшов уже до воріт.

— То ви зайдете? Будь ласка, прийдіть ще раз…

Він поправив кашкета, кивнув головою і взявся за тачку. Знову почало мрячити.

Несподівана думка заполонила Рут, мов напад божевілля, хотілося будь-що зробити це, а часу було обмаль. Зате, коли все буде позаду, коли прийде цей чоловік і все забере — тоді, о годі…

Але вона мусить підготуватися. Негайно. Почне з другого поверху.

Спершу вона навмання повитягала шухляди, порозкривала шафи, наполовину спорожнила їх і поскидала речі на підлогу й на ліжко. Але потім зрозуміла, що треба це робити до ладу, інакше вона не закінчить ніколи. Пішла до комори і знайшла там кілька старих мішків з-під зерна. Вони були трохи вологі й пахли мишами, але на це згодяться. У ті мішки вона й стала пхати все, що потрапляло під руку: піджаки, сорочки, черевики, штани, джемпери, все підряд, а коли впоралася з одягом, то спустилася вниз — там ще було хтозна-скільки всього, вона й не уявляла, що в Бена так багато всяких речей. І в мішок полетіли інструменти, книжки, люльки, ключі, усе, що знайшлося в письмовому столі, Рут не давала собі жодної секунди на роздуми. Лишила собі тільки одну чи дві речі — рожевий кварц, збільшувальне скло, шкіряний пояс зі срібною пряжкою і кишенькового годинника — це вона хотіла подарувати Джо.

Був ще перстень з печаткою, якого Бен ніколи не носив, але часто його розглядав, він дістався йому від діда. Оцей перстень вона й залишить собі, а більше нічого, анічогісінько.

Спальня цілком змінилася, одразу було видно, що належить вона одній людині. Тільки ліжко було двоспальне. І Рут захотілося позбутись і його. Може, той старий з тачкою має якогось знайомого, що забере в неї ліжко, а як ні —вона віддасть його комусь іншому.

То було старе металеве ліжко, високе й широке. Як і багато інших меблів у їхньому домі, воно належало хрещеній Фрай. У маленькій кімнаті стоїть невеличке ліжко, от на ньому вона й спатиме. Якби стало сили, то одразу переставила б його сюди, щоб нічого не лишилося ні від Бена, ні від колишнього життя, ніяких спогадів. Їй буде куди краще спати на вузькому ліжку, де немає місця для зайвої ковдри або подушки, яку вона могла б спросоння обняти за звичкою.

Дверці великої шафи були розчинені навстіж. Рут зазирнула всередину, простягла руку, та відчула лише порожнечу і гладеньку круглу поперечину, на якій раніше висів Бенів одяг.

Мішки були важкі і, коли вона тягла їх наниз, важко гупали по сходах. Рут поставила їх у кухні біля самих дверей і сіла дожидати чоловіка з тачкою. Ні про що інше вона вже не могла думати, годі було уявити майбутнє, не покінчивши з цим.

Її зовсім не обходило, що подумають про це інші: Бенові батьки, люди в селі чи навіть сам Бен. Рут думала тільки про себе, до того ж ці речі належать їй, і вона може робити з ними все, що захоче, а нащо вони їй? Так найкраще. Можна було б, звісно, пороздавати їх чоловікам із села, але потім довелося б бачити на них те, що належало Бенові, що було на його тілі, а цього вона не знесла б.

Час минав, і вранішня мряка перетворилася на густий туман, що стелився по садку, вигону, огортав будинок, і Рут уже нічого не бачила, нічого не чула знадвору, проте байдуже—адже вона сама відгородилася від людей, від життя, і так їй було краще. Та й люди її уникали, бо вона нагадувала їм про смерть, а про це нікому не хочеться думати.

Було вже близько п’ятої, і серце її шалено калатало — а що як не прийде? Рут ходила з кімнати в кімнату, виглядала то в одне вікно, то в друге і благала, щоб він прийшов, бо інакше як вона житиме з цими мішками, скинутими на купу біля дверей? Вони нагадували їй мерців, що очікують похорону. Вона нізащо не зможе їх розв’язати, повиймати все й поскладати назад, їй страшно було навіть подумати, що доведеться знову торкатися їх.

Пригадалися діти, яких вона зустріла в лісі. Ну що ж, вона зробить так само, якось дотягне мішки до луки або гайка і закопає їх там. Або розкладе у садку багаття і спалить їх.

Та коли почало смеркатися, і туман став ще густішим, Рут почула торохтіння погнутого колеса. Тачка тепер була порожня.

Він нахилився над мішком, розв’язав шворку, якою вона абияк зав’язала його, і вже збирався повикладати речі на підлогу в кухні,

— Не треба!

Рут у нестямі схопила старого за руку, бо не хотіла, не могла знову дивитись на все це.

— Заберіть їх. Я хочу, щоб ви забрали їх геть.

— Мені ж треба… Я ж мушу подивитися, що там, чи воно годиться на щось…

— Ні… Я не хочу, щоб ви розв’язували мішок.

. Він випростався і пильно глянув на неї.

— Там одяг… чоловічий одяг… А ще всякий інструмент… То все добрі речі…

— Ви кажете…

— Мені байдуже, скільки ви заплатите. Тільки заберіть їх, будь ласка, заберіть скоріше.

І подумала: «Однаково він про все дізнається. Йому розкажуть, і піде чутка селом».

Старий мовчки поскладав мішки на тачку, накрив їх брезентом і подав Рут гроші. Вона й не глянула ні на них, ні на нього, зачинила двері й увійшла в дім, а там сховалася в кутку кімнати, щоб не бачити навантаженої тачки. Лише чула, як стукотить колесо та віддаляються в тумані кроки старого.

Вона вся тремтіла, чи то від полегкості, чи від утоми, а може й від сорому…

В кімнаті стало зовсім темно. Минуло чимало часу, поки вона розтулила долоню і глянула на гроші. Там лежало кілька монет. Вона навіть не порахувала їх, вони здалися їй огидними, мов тридцять іудиних срібняків. Їй треба позбутися цих грошей, як позбулася вона всіх Бенових речей — і то негайно.

Рут вибігла з дому і поринула в мокрий туман. Пробігла через садок, перелізла через тин на луку і бігла й бігла, спотикаючись об купини, забризкавшись по коліна в грязюку. Вона задихалася, в грудях пекло. Продиралася крізь кущі, папороть і переплутані гілки й коріння, що рвали їй одежу, добігла до гайка, спіткнулася там і впала, поранивши руку, а потім знову піднялася й побігла, вся в крові, обліплена мокрим листям. Нічого перед собою не бачачи, навпомацки зійшла на пагорб і шпурнула гроші. От вона й очистилась, адже викинула гроші, навіть не порахувавши їх. Але тільки-но відчинивши двері будинку, Рут зрозуміла, як тяжко завинила вона перед Беном — цього ніколи їй не спокутувати. І вона впала навколішки і, ридаючи, благала прощення.

IX

Здавалося, дощам і туманам ніколи не буде кінця, а великий піст триватиме вічно.

Та коли другого дня після продажу Бенових речей Рут прокинулася рано-вранці, кімната була залита сонячним світлом. Вона підійшла до вікна і подивилась на позолочений зелений краєвид, на весну. Був кінець квітня, великодня субота, і Рут зрозуміла, що прощення прийшло.

Вона спокійно поглянула на спорожнілі шухляди та полиці в шафах, усе позачиняла, потім одяглася й розчахнула вікна в усіх кімнатах, хоча було ще досить холодно…

У коморі знайшла маленьку хлібину, загорнену в білий рушник, яку, мабуть, лишив їй Джо, і, хоч вона вже зачерствіла, Рут відрізала скибку, намастила маслом і з’їла, а потім пішла випустити курей та забрати яйця.

Сьогодні навіть яйця здавалися іншими, не безбарвними і важкими, мов каменюки. Рут розбила двоє і розмішала їх з маслом до зо- лотаво-жовтої маси, що приємно сяяла на сковорідці. Давно вже їй не було так смачно. Вона ніби зробила собі подарунок і зрозуміла, що треба прийняти його з радістю, не тільки заради себе, а й заради Бена. Саме цього він чекав від неї. Усе навколо сьогодні здавалося їй подарунком.

Близько восьмої години прийшов Джо. Він теж ніби змінився.