Сьюзен Хилл – Напровесні (страница 15)

— Хіба хто-небудь з вас спробував мене зрозуміти? Чи знаєте ви, як я страждаю? Які я принесла жертви? Ні, ви нічого не знаєте. Тільки Бен розумів мене і жалів. Але він помер, і нікого в мене не лишилося.

Джо крутив між пальцями камінець.

— І чим це вона причарувала тебе? Пропадаєш там що божий день, усе їй робиш. А для мене ти хоч що-небудь коли зробив? Чому це вона не береться ні за холодну воду? Інші ж працюють. Мало їй казали, що життя триває і вона не виняток? Це б і я могла влягтися в ліжко, ніжитися собі й не вставати. Вона таки несповна розуму, та хто ж у цьому винен, як не вона сама? Сіла на твою шию. Час покласти цьому край. Я забороняю тобі ходити туди й сидіти день і ніч під одним дахом із схибнутою.

— Вона не схибнута, не кажи так про неї.

— То ось як ти розмовляєш зі мною? І це мій син? Мабуть, у неї навчився! Вона ж горда, не знається з нами. Ну й нехай. Нам тепер нема до неї ніякого діла.

— А мені є.

— Знаю, ти на її боці, вона намовляє тебе проти мене. Що ти розумієш, хлопче? Хіба така дитина, як ти, може її розкусити? Навіть Бен не зміг. Спочатку вона забрала у мене його, а тепер хоче й тебе.

— Повинен же хтось потурбуватись про неї. От я й допомагаю їй.

— Повинен? Чого це раптом — повинен? — Дора Брайс повернулася й пішла до кухні. — Море! Яке вона має право тринькати гроші на прогулянки та розваги? То оце вона так сумує? Скільки часу минуло? Нема навіть чотирьох тижнів. А вона вже до моря поїхала, розважатись. Бездушна вона людина.

— Неправда, — тихо промовив Джо. Його вже починало нудити від усього цього; але він нізащо не зрадить Рут, захистить її від усіх.

— Я можу тобі сказати, чим вона скінчить. Будь-хто тобі це скаже. Вона або збожеволіє, і її заберуть, або скоренько знайде собі іншого чоловіка і виїде звідси. Ось так.

Але тут не витримала Еліс. Їй уже несила було й далі сидіти в цій задушливій кімнаті і вислуховувати нескінченні гіркі нарікання.

Вона підхопилась на ноги.

— Облиш його, дай йому спокій, — сказала Еліс. — Чи тобі не однаково, куди він їздив? Що в цьому страшного? Невже ми не можемо розмовляти, як нормальні люди, хоч на хвильку про це забути?

— І ти? І ти туди ж? Усі ви з нею, усі проти мене.

— Ніхто тебе не кривдить.

— Я могла б чогось домогтися в житті, я могла б…

— Ми вже не раз про це чули. Ти могла б стати великою пані! Та хто тобі повірить? Усі ці твої фантазії — чиста дурниця. А насправді ти немолода п’ятдесятирічна жінка, що одружилася з наймитом. То чому б тобі не заспокоїтися, не змиритися з цим?

Дора Брайс похитнулася, сперлась на стіну і затулила обличчя.

— А я не збираюся лишатись далі у цьому домі, — провадила Еліс. — Сидіти тут і чекати, коли збудуться твої фантазії, сидіти рік, і два, і більше, і так нічого й не дочекатися — то краще я спробую жити своїм життям і не буду такою, яку ти вимріяла собі.

Джо волів би якось припинити цю сварку, йому прикро було чути, як грубо і безжально пересварюються мати з дочкою, намагаючись вразити одна одну якомога дошкульніше. Та він нічим не міг цьому зарадити. Вони навіть не помітили, як він вислизнув з кімнати і вийшов надвір, його поїздка до моря вже нікого не цікавила.

Він вийшов за село, мало не плачучи з відчаю, що в їхньому домі панує ненависть, що так недобре говорять про Рут, що немає Бена, а тільки він знав, як угамувати жінок, як дати всьому лад.

Джо, як завжди, перейшов через поле, піднявся на гору, спустився па протилежний бік і тільки тоді ліг на землю й гірко заплакав. Та не себе було йому шкода. Він витримає. Це матір і сестру він оплакував, а ще було йому гірко, що зіпсовано спогад про такий чарівний день біля моря. У нього лишилися тільки камінчики. Він витяг з кишені одного і притулив до щоки. Хоч щось приємне збереглося.

Еліс Брайс також пішла з дому і після хвилинного вагання рушила в інший бік, туди, де жив Роб Фолі. Цей молодий коваль часто заговорював до неї і поглядав якось особливо. Він жадав її. Еліс почувала себе винною, збудженою і трохи зляканою. Але вона має повне право розпоряджатися сама собою. І дівчина високо піднесла голову — нехай дивляться, нехай кажуть що хочуть.

Отож коли Артур Брайс, випивши дорогою кухоль пива, повернувся додому, йому довелося вислухати нову зливу гірких нарікань. Тепер уже його було звинувачено в усіх злигоднях, що випали на долю Дори Брайс. Він сидів знесилений, відчуваючи застарілий біль у скаліченій руці, та плечі, і мовчав — бо що він міг сказати? Але йому хотілося б зробити щось таке, щоб вона відчула себе щасливішою, якось змінити її життя, або примирити з цим, бо, попри все, він і досі її любив.

Якась невідома сила знову й знову приводила Рут на кладовище.

Ходила вона й у лісову западину — і тут почувала себе зовсім інакше, заспокоювалася, думки яснішали. Тут, у лісі, вона ставала сама собою, їй вільно дихалось, і в пам’яті зринали тільки щасливі спогади.

Ось уже кілька днів стояла гарна, ясна погода, і знову з’явилось відчуття близької весни.

Якось пополудні Рут перейшла поле й увійшла до лісу. То там, то там сонце проривалось між буками і підзолочувало жовте й буре торішнє листя, відкидало від стовбурів довгі миготливі тіні. У самій долині росли густі кущі, і там вона почула якусь дивну пісню — її виводили десь по той бік просіки дзвінкі дитячі голоси. Спочатку Рут не могла розібрати слів і не бачила, хто співає, та за хвильку діти вийшли вервечкою з лісу. Вона відступила трохи вбік, сховалася за дуб і спостерігала.

Дітей було п’ятеро — дівчатка з їхнього села, і Рут усіх їх знала.

На них були довгі старі спідниці або плаття їхніх матерів і старших сестер, а голови вони покрили клаптями простирадел чи завісок, мов черниці.

Перша дівчинка несла в простягнених перед собою руках якусь білу скриньку. Вони здавалися примарами і нагадали Рут людей, що йшли за групою до церкви. Щоправда, ті були всі в чорному, а діти — в білому. Вони знову й знову співали одні й ті самі рядки з пісні, фальшиво і невлад:

І всі пташки на деревах

Заплакали й заридали,

Як почули вони звістку,

Що вільшанка вмерла,

Як почули вони звістку,

Що вільшанка вмерла.

Дівчатка наближалися, весь час співаючи. Потім зупинилися неподалік від місця, де упав в’яз, і тільки тоді одна по одній замовкли.

Дівчинка на ім’я Дженні Колт, та, що несла скриньку, нахилилась і поставила її на купу листя. Тоді до неї підійшла друга дівчинка і почала копати яму маленькою іржавою лопаткою. Інші із зосередженими, не по дитячому серйозними, навіть урочистими обличчями стояли мов статуї, в своїй довгій ношеній-переношеній одежі.

Нарешті яму викопали.

— А тепер співайте. Я ховатиму її і проказуватиму молитву, а ви співайте.

Дівчинка опустилась навколішки, взяла скриньку, дуже обережно поставила в яму і почала засипати її землею та прілим листям, щось примовляючи, а інші знову заспівали, і слова дівчинки було важко розчути, та Рут розчула.

— Попіл до попелу, прах до праху, попіл до попелу, прах до праху, попіл до попелу, прах до праху…

І всі пташки па деревах

Заплакали й заридали…

І дівчинка встромила в землю хрестик із прутиків. Вона стояла, похиливши голову, урочиста, мов священик, а інші співали й співали.

Потім повернулися і так само повільно рушили назад між деревами. Їхні голоси ще довго долинали до Рут, потім тільки луна, а потім — тиша, і свіжа могила якоїсь чи то пташки, чи то звірятка.

Рут підійшла до в’яза і сіла на ньому. Сонячне тепло й світло пробивалося й сюди, і вона на хвильку відчула себе щасливою, навіть більше— в неї з’явилася впевненість, що вона виживе, пройде цей довгий, темний тунель і вийде по той бік оновленою, зціленою, заспокоєною. Як це станеться і коли, вона не знала, і ніхто не зміг би їй цього сказати…

А за дітей можна ие боятися, вони здатні виконати ритуал смерті і поховання без суму, анітрохи не переймаючись цим. Вона була рада, що побачила їх, почула їхній урочистий иезлагоджеиий спів, і та мелодія і слова ще довго вчувалися їй, а білі постаті дітей з’являлися в її снах.

На кладовище вона ходила вже не так часто. Її тепер дужче вабила западина, і вона приходила туди, сідала на дереві і віддавалася спогадам, пробувала зібрати їх докупи і збагнути істину. Досі вона бачила її тільки в проблисках, ніби картину в темряві, на яку падало яскраве світло, але миттю й згасало, так що годі було роздивитися щось до ладу.

VII

Щодня пополудні хрещена Фрай лягала спочити на низенькій канапці у вітальні, і Рут виходила сама на прогулянку. Їй подобалися тутешні краєвиди — зовсім не схожі на ті, що вдома. Там поля були рівні, а навесні або взимку ще й безбарвні, залиті водою або покриті льодом. Дерев там було мало, кущики живоплоту миршаві й ріденькі, а небо висіло не тільки вгорі, а й з усіх боків, ніби величезне похмуре склепіння.

Тут усе мало свої обриси, а яке розмаїття пагорбів і ярів, високий гребінь гори і глухі ліси, живоплоти високі, на зарослих зеленою травою крутих насипах, і коли підійдеш до прогалини чи хвіртки, то очам відкриваються поля буйного жнива та пасовища, а на дальших схилах — букові ліси і сині гори на обрії.

Був червень, стояла спека. Проте листя на деревах було свіже, зелене, цвіла конюшина.

На живоплотах видніли квіти ломиноса, звисали білі дзвіночки берізки, на полях рясніли стокротки й ромашки. Щодня Рут збирала оберемки різних квітів — білих, рожево-бузкових, ясно-жовтих. Вона приносила їх додому і любовно ставила в глечики й вази, та ніяк не могла звикнути до того, що наступного ранку знаходила їх зів’ялими, бо їм чогось бракувало для життя.