Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 81)

Саме це ім’я змушує мене з ненавистю затиснути кулаки. Я згадую його двоєдушність — і це підживлює полум’я мого гніву. Згадую кожну його брехню, згадую, як тонув в озері з хлопчиком. Згадую, як ніж Лакея встромився між ребрами Дербі, як перерізали горло Денсові, як змушений був визнати власну поразку Рештон.

Закричавши, я випускаю лють і кидаюся на дворецького, б’ю його взятою біля каміна коцюбою. Я влучаю йому поміж лопатками, і він врізається в стіну, а відтак сповзає на підлогу.

— Будь ласка… — благає він, намагаючись відповзти від мене. — Я не…

Він хрипить, простягаючи до мене руку. Саме вона, ця рука, стає для мене останньою краплею. Таке ж утнув там, біля озера, Деніел, скориставшись моєю жалістю. Мені здається, що на підлозі я бачу Деніела, лють займається в мені, кипить у моїх венах.

Я кóпаю його ногою.

Ще раз, і ще раз, і ще, і ще…

Розум полишає мене, його заступає злість.

Зрада, біль, смуток, жаль, розчарування, приниження, горе, образи… усі вони переповнюють мене по вінця.

Я не годен дихати, я майже нічого не бачу. Я ридаю й лупцюю його.

Як мені його шкода…

Як мені себе шкода…

Кроки Рештона я чую за мить до того, як він угачує мене вазою по довбешці. Удар луною віддається в черепі, і я падаю, падаю, і підлога розкриває мені свої безжальні обійми.

57

— Ейдене!

Голос далекий, він наближається, підступається до мене, ніби хвиля, що б’ється в берег.

— Боже милий, та отямтеся ви! Будь ласка, отямтеся!

Зморено, над силу розплющую очі.

Просто переді мною стіна з облущеною фарбою, голова моя спочиває на білій наволочці, заляпаній червоним. Знемога не полишає мене, вона силкує затягти мене за собою на дно.

На мій величезний подив, я знову дворецький. Я лежу в ліжку в сторожівні.

«Залишайтеся при тямі. Не рухайтеся. Ми в небезпеці».

Я намагаюся ворухнутися, біль у боці клубком підступає до горла, але мені вдається стримати крик. Принаймні тепер я отямлююся по-справжньому.

Простирадло просякнуте кров’ю з рани в боці, куди мене штрикнув ножем Лакей. Від болю, судячи з усього, я знепритомнів, але не помер. Певна річ, це не випадковість. Лакей уколошкав багатьох людей, він уміє вбивати, тож навряд чи цього разу просто схибив.

Від цієї думки мороз дере поза шкурою. Я ж бо вважав, що немає нічого страшнішого, ніж коли хтось намагається тебе вколошкати. А виявляється, усе залежить від того, хто саме твій убивця. Якщо йдеться про Лакея, то те, що тебе залишили живим, лякає куди більше…

— Ейдене, ви при тямі?

Звільна, долаючи біль, я повертаюся й бачу в кутку кімнати Анну. Руки й ноги в неї змотужені, вона прив’язана до старого обігрівача. Щока набрякла, попід оком яскравий, наче квітка на снігу, басаман.

За вікном, що в неї за спиною, геть темно, але я зеленого поняття не маю, котра зараз година. Може, вже одинадцята й Моровий Лікар чекає нас біля озера.

Побачивши, що я отямився, Анна полегшено схлипує.

— Я вирішила була, що він вас убив, — бурмотить вона.

— Я теж так вирішив, — хриплю над силу.

— Він упіймав мене біля будинку, сказав, що вб’є, якщо я з ним не піду. — Вона борсається, намагаючись звільнитися. — Я знала, що Дональд Девіс у безпеці, що він спить там, при дорозі, і Лакей до нього не дістанеться, тому зробила, як він наказував. Мені так шкода, Ейдене, але я просто не знала, що робити.

«Вона зрадить вас».

Саме про це попереджав мене Моровий Лікар, саме це Рештон помилково сприйняв за доказ того, що Анна веде подвійну гру. Брак довіри мало не зруйнував усе те, чого ми домоглися за сьогоднішній день. Міркую над тим, чи були відомі Моровому Лікареві справжні підстави «зради» Анни. Може, він приховав їх з якихось власних міркувань? А чи й справді щиро вірив, що ця жінка діє проти мене?

— Це не ваша провина, Анно, — кажу я.

— І все одно пробачте… — Вона злякано глипає на двері, потім стишує голос. — Чи ви можете дістатися до рушниці? Він залишив її на креденці.

Я озираюся. До мети всього кілька футів, але з тим самим успіхом мені можна було б пропонувати дотягнутися до Місяця. Я ж навіть поворухнутися не здатний, що вже казати про те, щоб звестися.

— Що, оговталися? — перериває нас Лакей, з’являючись у дверному отворі. Ножем він відрізає шматочки від яблука, яке тримає в руках. — Шкода. А я ж бо сподівався сам привести вас до тями.

За ним стовбичить іще один чолов’яга. Це той самий горлоріз, якого я бачив на цвинтарі, той, що тримав мене за руки, поки Деніел лупцював, намагаючись дізнатися, де Анна.

Лакей підступається до ліжка.

— Коли ми востаннє бачилися, я залишив вас живим, — каже він. — Довелося це зробити, хоча й дуже прикро… — Він кашляє, прочищаючи горло, я відчуваю вологу ляпку слини на щоці. Мене проймає відраза, але сил на те, щоб звести руку й витерти плювок, бракує.

— Удруге таке не трапиться, — каже він. — Мені не подобається, коли люди отямлюються. Так здається, що роботу виконано не до кінця. Отже, мені потрібний Дональд Девіс, і я хочу, щоб ви сказали мені, де його знайти.

Розум мій шалено працює, намагаючись скласти докупи гігантську головоломку власного життя.

Деніел перехопив мене на дорозі, коли я вистрибнув з карети, і вмовив піти з ним на цвинтар. Я раніше не замислювався про те, звідки він знав, що я там буду, але ж ось вона, відповідь.

За кілька хвилин я сам повідомлю про це Лакеєві.

Якби ж то мені не було так лячно, я б посміхнувся цій іронії долі.

Деніел уважає, ніби я прирікаю Девіса на смерть, але якщо не станеться їхньої сутички на цвинтарі, то я ніколи не дізнаюся, що до Блекгіту прибула Срібна Сльозинка. Деніел тоді не втече на берег озера, Анна його не вб’є.

Файна виходить пастка. Змайстрував її Рештон, заклацне Девіс, а принадою слугуватиму я. Просто чудовезна пастка, от хіба, щойно я викажу Лакеєві те, про що він так прагне дізнатися, він просто приріже нас з Анною.

Умостивши ніж і яблуко на креденці обіч рушниці, Лакей бере слоїчок зі снодійними пігулками. Витрушує одну з них на долоню. Я майже чую, як важко обертаються коліщатка в нього в голові, коли він сумряво витріщається на неї. Його посіпака й досі стовбичить у дверях, схрестивши руки на грудях. Обличчя його невиразне.

Лакей струшує слоїчок іще раз. Один, два, три рази.

— І скільки таких-от штукенцій треба, щоб уморити обгорілого каліку? — питає він, хапаючи мене за підборіддя й змушуючи розвернутися обличчям до себе.

Я намагаюся відвернутися, але він лише міцніше стискає пальці, очі прикипіли до моїх. Я відчуваю, яким жаром від нього пашіє. Його злість наче шпичаста потвора, що повзе моєю шкірою. Уявити лишень, що я міг утілитися й у нього також. Міг дивитися його очима, потрапити до щурячого кубла його мозку, опинитися в полоні його споминів і бажань, яких ніколи потім не зміг би позбутися.

Може, у якомусь із попередніх циклів так і сталося.

Раптом навіть огидний Дербі здається мені справжнім подарунком долі.

Залізні пальці Лакея розтискаються, голова моя завалюється набік, на чолі проступає піт.

Не знаю, скільки мені ще лишилося.

— Судячи з опіків, життя у вас було непереливки, — каже Лакей, ледь відсунувшись. — Той, хто прожив важке життя, заслуговує на легку смерть, як на мене. Саме це я й пропоную. Заснете з повним черевом пігулок або смикатиметеся ще години зо дві, допоки я чикрижитиму вас по шматочку.

— Не займайте його! — верещить зі свого кута Анна, дошки риплять — так несамовито дівчина намагається звільнитися.

— Овва, а от і ще ліпша ідея… — каже Лакей, змахнувши ножем у її бік. — Можу побавитися трохи з цим дівчиськом. Вона мені потрібна живою. Але це не означає, що не можна змусити її трохи поверещати.

Він ступає крок до неї.

— Стайня, — кажу я стиха.

Він завмирає, озирається через плече.

— Що?

Лакей знову підступається до мене.

«Заплющуйте очі, не давайте йому побачити ваш страх. Саме цього він домагається. Він не вб’є вас, допоки ви не розплющите очі».

Міцно стуляю повіки й відчуваю, як прогинається ліжко: він сідає обіч мене. За кілька секунд по тому лезо ножа пестить моє обличчя.

Страх наказує мені розплющити очі, щоб побачити, що саме на мене чекає.