Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 82)
— То Дональд Девіс буде в стайні? — сичить він. — Ви саме це сказали?
Я киваю, намагаючись стримати паніку.
— Не займайте його! — знову кричить Анна з кута, кóпає мостини, смикається в мотузках.
— Заткайся! — гиркає на неї Лакей і знову схиляється наді мною. — Коли саме?
У роті пошерхло, я навіть не впевнений, що зможу говорити.
— Коли? — наполягає він, лезо жалить мою щоку до крові.
— За двадцять десята, — кажу я, пригадавши, який час мені назвав Деніел.
— Мерщій! Десять хвилин залишилося! — звертається Лакей до зарізяки, що стовбичить у дверях. Кроки того віддаляються й стихають.
Лезо мандрує довкола моїх губ, обводить ніздрі, а відтак легенько тисне на заплющене повіко.
— Розплющуйте-но очі, — сичить Лакей.
Чи чує він, як калатає в мене серце? Авжеж, чує. Воно заходиться, наче артилерійський обстріл, позбавляє мене тих жалюгідних залишків мужності, які в мені ще лишилися.
Я ледь помітно тремчу.
— Розплющуйте очі, — повторює він, і слина бризкає мені на щоку. — Ну ж бо, розплющуй очі, Кроленя, дай-но мені зазирнути тобі всередину.
Чути тріск деревини й крик Анни.
Я мимоволі зиркаю в її бік.
Вона спромоглася виламати зі стіни одне з кріплень обігрівача, звільнивши руки. Ноги ж її й досі змотужені. Відсмикнувши від мого обличчя ніж, Лакей схоплюється, пружини ліжка риплять, позбувшись його ваги.
«Зараз! Ну ж бо!»
Я всім тілом кидаюся на нього. Невправно, кволо… у мене є хіба розпач і власна вага. Сотню разів до того я хибив, лише зачіпляючи його, наче нікчемна ганчірка, але зараз мені в пригоді стає навіть те, як він стоїть, те, як тримає ніж. Я хапаюся за його руків’я, повертаю його, встромляю Лакеєві в живіт. Ми обидва валимося на підлогу, кров тюжить мені між пальців.
Він стогне — здивовано, зболено, — але рана не смертельна. Лакей намагається зіпнутися на рівні. Я дивлюся на ніж, на руків’я, яке єдине зараз видиме, і я знаю, що цього недостатньо. Він дуже сильний, а я занадто кволий.
— Анно! — гукаю я, висмикую ніж і підлогою швиргаю його в її напрямку. Аж тоді з розпачем бачу, як він зупиняється всього за кілька дюймів від її простягнутих пальців.
Лакей дряпає мені щоки, намагається вхопити за горло. Вагою власного тіла я притискаю до підлоги його правицю, плечем вгачую йому в обличчя, позбавляючи можливості бачити. Він смикається, гарчить, несамовито намагається струсити мене із себе.
— Я його не втримаю! — кричу я Анні.
Лакей намацує моє вухо, крутить його, у мене перед очима все блякне від болю. Я відсахуюся, врізаюся в креденець, з нього падає рушниця. Лакей висмикує з-під мене руку. Він відштовхує мене, я падаю на підлогу й бачу, як Анна тягнеться за рушницею, із зап’ястка її звисає уривок розкраяної мотузки.
Наші погляди зустрічаються, її обличчя сповнене шаленої люті.
Лакеєві руки хапають мене за горло, стискають. Я б’ю його по зламаному носу, він виє від болю, але не відпускає мене. Стискає міцніше, душить.
Лунає гуркіт пострілу. Голова Лакея вибухає, розлітається на шматки, безголове тіло падає обіч мене, кров цибенить із шиї, розтікається підлогою.
Я дивлюся на рушницю в тремких руках Анни. Якби ж то вона не впала… якби дівчина не дотягнулася до ножа… якби ж то вона спромоглася звільнитися на кілька секунд пізніше…
Я тремчу, з жахом уявивши собі, яка вона тонка, ця межа між життям і смертю.
Анна щось каже мені, хвилюється, але я такий зморений, що майже нічого не чую. Останнє, що я відчуваю, перш ніж мене поглинає темрява, — це її пальці, що стискають мою руку, і м’який доторк її вуст до чола.
58
Продершись крізь щільну запону непритомності, я кашляю й цим лякаю Анну, яка стоїть навшпиньки, притискаючись до мене всім тілом, і намагається кухонним ножем розрізати мотузки. Я знову в подобі Ґолда, мене підвішено до стелі за змотужені зап’ястки.
— Зараз я вас зніму, — каже Анна.
Вона, напевне, примчала сюди просто із сусідньої кімнати, тому що фартух її заляпаний кров’ю Лакея. Насупившись, вона пиляє мотузку, через поспіх рухи незграбні. Вилаявшись, дівчина починає правувати ножем трохи повільніше, і вже за кілька хвилин мотузки слабшають достатньою мірою, щоб я міг звільнити руки.
Я валюся долі, наче каменюка, — просто важко гупаюся на підлогу.
— Обережно, — каже Анна, опускаючись обіч мене навколішки. — Ви цілий день залишалися зв’язаним, вам бракує сил.
— Котра… — Я захлинаюся нападом кашлю, але в глеку не залишилося ані ковтка води. Моровий Лікар використав її всю до краплини, намагаючись не дати мені знепритомніти. Сорочка моя й досі мокра там, де він мене облив.
Чекаю, поки кашель трохи відпустить, потім знову намагаюся заговорити.
— Котра година?.. — видушую я, почуваючись так, наче слова — не слова, а рінь, що дряпає мені горло.
— За п’ятнадцять десята, — каже Анна.
«Якщо ви вбили Лакея, він не зможе вбити Рештона й Дербі. Вони живі. Вони можуть допомогти».
— Мені вони не потрібні, — хриплю я.
— Хто не потрібний? — перепитує Анна.
Я хитаю головою, жестом прошу її допомогти мені звестися.
— Нам треба…
Мене знову скручує болючий кашель, і Анна співчутливо вдивляється в моє обличчя.
— На Бога, посидьте бодай хвилинку, — каже вона, подаючи мені складений аркуш, який випав з моєї нагрудної кишені.
Якби ж то Анна розгорнула записку, вона б побачила слова «Усі вони», набазграні жахливим Ґолдовим почерком. Ці слова — ключ до всього, що тут відбувається, вони переслідували мене відтоді, як три дні тому Каннінгем передав це повідомлення Дербі.
Запхавши записку назад до кишені, я жестом прошу Анну допомогти мені зіп’ястися на ноги.
Десь у пітьмі Моровий Лікар уже простує до озера, де чекатиме, поки Анна дасть йому відповідь, якої вона поки що не знає. Ми вісім днів ставили запитання, а тепер у нас залишилося трохи понад годину на те, щоб знайти відповідь.
Обхоплюю Анну за плечі, вона обіймає мене за пояс, і ми, заточуючись, шкандибаємо назовні. На сходах мало не падаємо. Я страшенно слабкий, але ще серйозніша проблема в тому, що руки й ноги геть затерпли. Я почуваюся дерев’яною маріонеткою на переплутаних поворозках.
Не озираючись, ми виходимо зі сторожівні, простуємо в зимну ніч.
Найкоротший шлях до озера лежить повз колодязь бажань, але там ми, найпевніше, зітнемося з Деніелом і Дональдом Девісом. Я не хочу порушувати ту крихку рівновагу, якої ми її досягли, вдершись у хід події і яка пішла мені на користь.
Доведеться піти в обхід, манівцями.
Обливаючись їдким потом, насилу пересуваючи свинцево важкі ноги й задихаючись, я шкандибаю під’їзною алеєю до Блекгіту. Мене супроводжує мій хор: Денс, Дербі й Рештон попереду, Белл, Коллінз і Рейвенкорт позаду. Я знаю, що всі вони лише витвори моєї хворої уяви, але я бачу їх так, наче відображення в дзеркалі: властиву кожному з них ходу, їхнє завзяття й огиду до того, що ми маємо зробити.
Ми завертаємо з під’їзної алеї на бруковану дорогу, що веде до стайні.
Зараз, коли бал у розпалі, тут тихо, хіба кілька стайничих гріються біля жарівниць, чекаючи на прибуття останніх карет. Вони здаються неймовірно змореними, але, пам’ятаючи, що Деніел підкупив багатьох із челяді, я тягну Анну подалі, у затінок, до пасовища, і вузенькою стежкою ми чвалаємо до озера. Віддалік, між деревами, майорить благенький вогник, тепле сяйво пробивається між листям.
Підступивши ближче, я бачу, що це Деніелів ліхтар, який ледь жевріє в багні.
Примружившись, я вдивляюся в темряву й помічаю власника ліхтаря, який зайшов в озеро й саме топить Дональда Девіса. Той намагається опиратися, смикає ногами.
Анна хапає камінь із землі, збирається мчати до них, але я хапаю її за руку.
— Скажіть йому… Ранок, о сьомій дванадцять, — хриплю я, сподіваючись, що мій виразний погляд донесе до неї те, що не спроможне повідомити зболіле горло.
Вона кидається до Деніела й, біжучи, здіймає каменюку над головою.
Я розвертаюся, піднімаю із землі ліхтар, роздмухую кволе полум’я. Не хочеться бути свідком ще однієї смерті, хай навіть катюзі по заслузі. Моровий Лікар стверджував, що Блекгіт мусить перевиховувати нас, але ґрати неспроможні зробити людину ліпшою, а недоля здатна хіба позбавити її залишків добрих почуттів. Це місце видушує з людей надію, а без надії який сенс у любові, у співчутті, у доброті? Хай яким був початковий задум його творців, насправді Блекгіт пробуджує чудовиськ, що живуть у кожному з нас, а я своє чудовисько годувати більше не маю наміру. Достатньо вже воно набулося на волі.
Здіймаючи ліхтар якомога вище, я чвалаю до човнярні.
Цілісінький день я шукав Гелен Гардкасл, вважаючи, що саме на ній лежить відповідальність за всі події в цьому будинку. Дивно, але певним чином це й справді так, хоча й трохи по-іншому, ніж мені було здавалося.
Хотіла вона цього чи ні, але саме вона головна причина всіх подій.