Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 83)

Човнярня — це насправді просто халупа, що нависає над водою. Палі праворуч зотліли, і вся споруда похнябилася. Двері замкнені, але спорохнілі дошки розсипаються від самого доторку. Вони відчиняться, варто лише докласти мінімум зусиль, але я вагаюся. Пальці тремтять, лампа хитається в руці. Мене зупиняє не страх. Ґолдове серце завмирає. Це передчуття. Зараз я знайду те, що так довго шукав, і тоді все буде завершено.

Ми будемо вільні.

Глибоко зітхнувши, я штовхаю двері, сполохавши кількох кажанів, які з обуреним вереском вилітають з халупи. Усередині припнуто два човни, але тільки один з них накритий запліснявілою ковдрою.

Опускаюся навколішки, відсуваю ковдру й бачу бліде обличчя Гелен Гардкасл. Очі її розверсті, райдужки очей поблякли, і шкіра також. Вона здається здивованою, ніби смерть прийшла до неї з букетом квітів у руках.

«Чому тут?»

— Тому що історія повторюється, — бурмочу я.

— Ейдене? — чую голос Анни, у якому бринить натяк на паніку.

Я намагаюся відгукнутися, але горло й досі пошерхле. Отже, доводиться вийти під зливу. Закидаю голову, роззявляю рота, ловлю крижані краплі.

— Я тут! — гукаю нарешті. — У човнярні!

Повертаюся до халупи, у світлі лампи роздивляюся тіло Гелен. Її довге пальто розщеплене, під ним вовняний костюм — піджак і спідниця — і біла сорочка. Капелюшок кинуто до човна обіч неї. Їй перерізали горло — доволі давно, бо кров уже запеклася… Якщо я маю рацію, то мертва вона ще зранку.

У мене за спиною зойкає Анна, побачивши мертве тіло в човні.

— Це?..

— Гелен Гардкасл, — кажу я.

— Звідки ви знали, що вона тут буде? — питає вона.

— Це була остання зустріч, на яку вона з’явилася, — пояснюю я.

Рана на горлі неширока, либонь, саме таку залишає лезо підковоподібного вигнутого ножа. Того самого ножа, яким дев’ятнадцять років тому вбили Томаса Гардкасла. От у чому річ. Кожна смерть у цьому будинку — відлуння тієї смерті. Убивства, якого ніхто не розібрав.

Ноги мої скімлять від утоми через сидіння навпочіпки, тому я зводжуся, щоб розім’яти їх.

— Це зробив Майкл? — питає Анна, хапаючи мене за куртку.

— Ні, не Майкл, — кажу я. — Майклові Гардкаслу було страшно. Він став убивцею з розпачу. А це вбивство — воно інше. Його скоїли обмірковано, із задоволенням. Гелен заманили сюди й зарізали просто у дверях, так, щоби вона впала досередини, де її не одразу знайдуть. Убивця зумисно обрав місце всього за двадцять футів від місця вбивства Томаса Гардкасла — ще й у роковини його смерті. Про що вам це каже?

Вимовляючи це, я уявляю, як леді Гардкасл падає, наче на власні вуха чую рипіння деревини, коли тіло валиться в човен. Примарна постать накриває тіло ковдрою і простує до озера.

— Убивця забрьохався в крові, — кажу я, обводячи ліхтарем кімнату. — Він скупався в озері, знаючи, що стіни човнярні його приховають від чужого ока. А чистий одяг був схований десь поблизу…

Еге ж, у кутку будиночка стоїть старий саквояж. Розстібнувши застібку, я бачу пожужмлений жіночий одяг, заляпаний кров’ю. Одяг убивці.

Усе було продумано заздалегідь.

«Ще дуже давно, для іншої жертви».

— Хто це зробив, Ейдене? — питає Анна, і в голосі її все чіткіше чути страх. Я виходжу з човнярні, вдивляючись у темряву, аж нарешті помічаю пляму штормового ліхтаря на іншому боці озера.

— Ви на когось чекаєте? — питає Анна, прикипівши очима до цятки, що звільна наближається до нас.

— Це вбивця, — кажу я з якимось химерним спокоєм. — Я попросив Каннінгема поширити чутку, що ми прийдемо сюди, до цього будиночка, щоб… ну, так би мовити, щоб трохи розважитися.

— Навіщо? — нажахано питає Анна. — Якщо ви знаєте, хто допомагав Майклові, то скажіть це Моровому Лікареві!

— Я не можу, — кажу я. — Решту маєте розповісти йому ви.

— Що?! — сичить вона, кинувши на мене сердитий погляд. — У нас же була домовленість! Я допомагаю вам вижити, а ви знаходите вбивцю Евелін.

— Моровий Лікар має почути це від вас, — пояснюю я. — Інакше він вас звідси не випустить. Повірте, у вас є всі потрібні відомості, вам просто треба скласти їх докупи. От, візьміть.

Я видобуваю з кишені складений аркуш. Розгорнувши його, вона читає вголос:

— «Усі вони».

Анна супиться.

— Що це означає? — питає вона.

— Це відповідь на запитання, яке я попросив Каннінгема поставити місіс Драдж.

— Яке запитання?

— Хто ще з нащадків родини Гардкаслів насправді дитина Чарлі Карвера. Я прагнув дізнатися, заради кого він ладен був пожертвувати життям.

— Але ж зараз вони вже всі мертві!

Загадковий ліхтар хилитається в повітрі, наближається, наближається… Людина, яка його тримає, квапиться, уже навіть не намагаючись ховатися. Час для гри в хованки минув.

— Хто ви? — питає Анна, затуляючи очі проти світла. Мружиться, вдивляючись.

— Ото ж бо й воно: хто я? — питає Мадлен Обер, опускаючи ліхтар і цілячись у нас із пістолета.

Вона змінила сукню покоївки на штани й вільну лляну сорочку, на плечі накинула кремовий кардиган. Темне волосся мокре, поцяткована віспою шкіра вкрита тлустим шаром пудри.

Маска догідливої покори зникла, і тепер дівчина неймовірно схожа на свою матір — той самий розріз очей, ті самі веснянки на молочно-білій шкірі. Я можу хіба сподіватися, що Анна також це помічає.

Анна переводить погляд з мене на Мадлен, її спантеличення поступається паніці.

— Ейдене, допоможіть мені! — благає вона.

— Це маєте бути ви, — кажу я, навпомацки знаходячи в темряві її холодну руку. — Усі фрагменти головоломки перед вами. Хто міг убити Томаса Гардкасла, а рівно за дев’ятнадцять років — і леді Гардкасл точнісінько в такий самий спосіб? Чому Евелін пробурмотіла: «Я не…» і «Міллісент убили», коли я її врятував? Чому вона мала каблучку з печаткою, яку віддала Фелісіті Меддокс? Що такого знала Міллісент Дербі, що її вбили? Чому Ґреґорі Ґолда найняли, щоб намалювати нові родинні портрети, хоча решта будинку ледь тримається купи? Кого Гелен Гардкасл і Чарлі Карвер намагалися захистити своєю брехнею?

Розуміння осяює обличчя Анни, наче світанок. Очі її розширюються. Вона переводить погляд із записки на вичікувальне обличчя Мадлен.

— Евелін Гардкасл, — каже вона стиха. А потім уже голосніше повторює: — Ви Евелін Гардкасл.

59

Не знаю, на яку саме реакцію я сподівався від Евелін, але вона, на мій подив, у захваті плескає в долоні й радісно підстрибує, наче ми песики, що нарешті засвоїли новий трюк.

— Я знала, що за вами двома варто було пильнувати, — каже вона, ставить ліхтар на землю, і два кола світла зливаються в одне. — Без світла знань можна довго блукати в потемку. А втім, мушу визнати: я гадки не маю, яким боком це все вас обходить.

Вона вже не вдає французький акцент, а разом з ним не лишилося й сліду від послужливої покоївки, під машкарою якої вона ховалася. Сутулі плечі виструнчилися, вона по-іншому тримає голову, підборіддя гордовито скинуте — дівчина ніби дивиться на нас, стоячи на верхівці височезного стрімчака.

Вона питально дивиться то на мене, то на Анну, але я прикипів очима до лісу. Усе це буде марно, якщо Моровий Лікар не прийшов сюди, якщо він не почує нашої розмови. Але за калюжею світла від двох ліхтарів глупа темрява. Може, він стоїть у десяти ярдах від нас, а я його не бачу.

Помилково вирішивши, що я мовчу просто через затятість, Евелін широко мені всміхається. Ми їй подобаємося. Вона щиро насолоджується тим, що тут зараз відбувається.

Отже, доведеться її розважати аж до появи Морового Лікаря.

— Таку саму долю ви планували й для Томаса тоді, багато років тому, еге ж? — запитую я, показуючи на тіло Гелен у човнярні. — Я розпитував старшого стайничого, він сказав мені, що того ранку, коли хлопчик загинув, ви їздили кататися верхи. Але насправді це було просто алібі. Ви домовилися зустрітися з Томасом тут, біля озера, тож усе, що вам було треба, — це проїхати повз сторожівню, припнути десь коня й навпрошки пройти сюди лісом. Я виміряв час. На дорогу вам знадобилося б менш ніж півгодини, вас би ніхто не помітив. Ви могли б тихо вбити собі Томаса в човнярні, потім викупатися в озері, перевдягтися й повернутися до коня ще до того, як помітили б зникнення хлопчика. Ви поцупили знаряддя вбивства в старшого стайничого разом з ковдрою, якою мали намір накрити тіло. Саме на Алфа Міллера ви планували покласти провину, коли хлопчика нарешті знайшли б. Але щось пішло не так, еге ж?

— Усе пішло не так, — каже вона, цокнувши язиком. — Човнярня була лише запасним планом на випадок, якби провалився головний. Я мала намір придовбешити Томаса каменем, а потім утопити його. Тіло просто плавало б собі на поверхні озера, допоки його не знайшли б. Трагічна випадковість, але життя триває. На жаль, жодний план не вдався. Я вдарила Томаса по голові, але недостатньо сильно. Він заверещав, я запанікувала й штрикнула його ножем просто тут, на березі.

Голос її звучить роздратовано, хоча й не вельми. Вона наче розповідає про пікнік, який довелося скасувати через погану погоду. Я ловлю себе на тому, що вражено витріщаюся на неї. Більшість того, що сталося, я збагнув іще доти, як прийшов сюди, але чути, як Евелін розповідає про все так збайдужіло, так безжально, — це просто жах. Вона геть позбавлена сорому й сумління. Мені важко повірити, що переді мною взагалі людська істота.

Помітивши моє збентеження, у розмову втручається Анна: