Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 85)
— Отже, той відбиток черевика, який я бачив під вікном сторожівні, і справді належав вам, — кажу я. — І ви залишили записку, у якій визнавали свою провину.
— Ну не могла ж я допустити, щоб звинуватили бідаку Майкла! Тоді б усе це взагалі не мало жодного сенсу! — каже вона. — Я зміню ім’я, щойно поїду звідси, то чому б не скористатися ним наостанок?
— А мати? — питає Анна. — Чому ви вбили її?
— Я тихо й мирно жила собі в Парижі, — озивається Евелін, і вперше в її словах чути гнів. — Якби вона не продала мене Рейвенкортові, то більше б ніколи мене не побачила. Тож, як на мене, це радше було самогубство, ніж убивство.
Дерева раптово розступаються, і перед нами постає сторожівня. Ми вийшли до затильного фасаду будівлі, до тих самих замкнених дверей у кухню, куди фальшива Евелін того, першого ранку привела Белла.
— А де ви знайшли ту, іншу Евелін? — питаю я.
— Її звати Фелісіті Меддокс. Вона наче якась махлярка, наскільки я збагнула, — каже Евелін неуважно. — Усе облаштував Стенвін. Майкл розповів йому, що родина прагне, щоб замість мене з Рейвенкортом одружилася Фелісіті, і пообіцяв, що, якщо справа вигорить, за мовчання Стенвін отримає половину посагу, який Рейвенкорт мав виплатити за наречену.
— А Стенвін знав, що ви планували зробити? — питає Анна.
— Можливо, але що йому до того? — знизує плечима Евелін, жестом наказуючи мені прочинити двері. — Фелісіті — комашка. Якийсь полісмен сьогодні намагався їй допомогти… і знаєте, що вона утнула? Замість того щоб в усьому йому зізнатися, вона помчала прямісінько до Майкла й стала вимагати в нього більше грошви за мовчання. Такі люди лише забруднюють цей світ. Я вважаю, що її вбивство було справдешньою послугою суспільству.
— А Міллісент Дербі? Її смерть ви також вважаєте послугою суспільству?
— О, Міллісент… — Обличчя Евелін яснішає від цього спогаду. — Знаєте, а замолоду вона викидала такі коники — ще гірше за свого сина! Оці останні роки їй просто вже наснаги бракувало…
Ми проходимо кухнею, ідемо коридором. У будинку тихо, усі його мешканці мертві. Але, попри, це на стіні яскраво горить лампа — отже, Евелін мала намір сюди повернутися.
— Міллісент вас упізнала, так? — питаю я, проводячи пальцями по шпалері. Я почуваюся ніби уві сні. Усе навкруги здається якимось несправжнім, маревним. Мені треба доторкнутися до чогось матеріального, щоб зрозуміти, що все це відбувається насправді. — Вона помітила вас у бальній залі разом з Фелісіті, — веду я далі, згадуючи, як літня леді квапливо полишила Дербі. — Ви росли в неї на очах, тому її не піддурило ані ваше вбрання покоївки, ані намальовані Ґолдом нові портрети на стіні. Міллісент одразу зрозуміла, хто ви є насправді.
— Вона спустилася в кухню й стала вимагати пояснити їй, що я замислила, — каже Евелін. — Я збрехала їй, що все це буцімто такий розіграш для балу, і ця стара дурепа мені повірила.
Я роззираюся, намагаючись видивитися хоча б якийсь натяк на присутність Морового Лікаря, але надія моя згасає. Він не може знати, де ми, а отже, не довідається ані про відвагу Анни, ані про те, що вона розгадала цю таємницю. Ми йдемо назустріч власній смерті від руки божевільної, і все намарно.
— Як ви її вбили? — питаю я, несамовито намагаючись не дати Евелін замовкнути, а сам подумки силкуюся вигадати бодай якийсь новий план.
— Поцупила слоїчок з вероналом з валізки доктора Діккі, розтовкла кілька пігулок і вкинула їй до чаю, — відповідає та. — Коли вона заснула, я поклала їй на обличчя подушку, дочекалася, доки вона задихнеться, а відтак покликала Діккі.
У голосі її втіха, наче йдеться про якийсь приємний спомин, яким вона ділиться з друзями за столом.
— Він побачив на її нічному столику веронал із власної валізи й умить збагнув, що його можуть обвинуватити у співучасті, — провадить далі вона. — Саме тому я просто обожнюю запроданців: на їхню продажність завжди можна розраховувати.
— Отже, він забрав пляшечку й оголосив, що Міллісент буцімто померла від серцевого нападу, щоб вигородити себе, — кажу я, зітхнувши.
— Йой, та не переймайтеся ви так, любчику, — каже Евелін, тицяючи мені в спину дулом пістолета. — Міллісент Дербі померла так само, як жила, — елегантно й прораховано. Я зробила їй справдешній подарунок, слово честі. Не кожному випадає померти так доречно й змістовно.
Я побоююсь, що вона веде нас до тієї кімнати, де в кріслі й досі сидить мертвий лорд Гардкасл, але натомість вона змушує нас зайти у двері навпроти. Це маленька їдальня. Посеред неї стоять квадратний стіл і чотири стільці. Світло від ліхтаря Евелін гасає по стінах, підсвічуючи дві дорожні сумки в кутку. Кожна з них напхом напхана прикрасами, вбранням і ще бозна-чим, поцупленим із Блекгіту.
Нове життя Евелін почнеться, коли завершиться наше.
Ґолд як митець може хіба що сповнитися захватом від елегантної симетричності розв’язки.
Поставивши ліхтар на стіл, Евелін жестом наказує нам опуститися навколішки. Очі її блищать, обличчя маковіє. Вікно кімнати виходить на дорогу, але Морового Лікаря ніде немає.
— Схоже, ваш час вичерпано, — оголошує вона, здіймаючи пістолет.
«Залишився останній хід».
— А нащо ви вбили Майкла? — питаю квапливо, докірливо дивлячись на неї.
Евелін напружується, її посмішка зникає.
— Це ви про що?
— Ви отруїли його, — кажу я, дивлячись, як на її обличчі з’являється спантеличений вираз. — Щодня я тільки й чув, які ви двоє близькі, як ви його любили. Він навіть не здогадувався, що ви вбили Томаса й власну матір, так? Ви ж бо не хотіли, щоб він уважав вас злочинницею. І, менше з тим, коли настав час, ви вбили його так само легко, як і інших своїх жертв.
Евелін розгублено дивиться то на мене, то на Анну. Пістолет тремтить у неї в руці. Чи не вперше вона здається наляканою.
— Ви брешете! Я б ніколи не скривдила Майкла! — вигукує вона.
— Я на власні очі бачив, як він помер, Евелін, — кажу я. — Я стояв біля нього, коли…
Вона вдаряє мене пістолетом, розбивши губу до крові. Я сподівався був вихопити в неї зброю, але вона надто прудка й майже одразу відступає на крок.
— Не брешіть мені! — скавучить Евелін, очі її блищать, дихання прискорене.
— Він не бреше, — підтверджує Анна, захисним жестом обіймаючи мене за плечі.
По щоках Евелін течуть сльози, губи в неї тремтять. Вона любить брата — любить нарваною, хворою, збоченою любов’ю, але щиро. Якимось чином це робить її ще більшим чудовиськом.
— Я не… — Вона вчепляється рукою у власне волосся, смикає так, що мало не видирає його з коренем. — Він знав, що я не можу вийти заміж за… Він хотів допомогти… — Вона благально дивиться на нас. — Він убив її заради мене, щоб я була вільна… Він мене любив…
— А ви хотіли впевнитися, — кажу я. — Ви не могли ризикувати тим, що він розгубиться й Фелісіті отямиться, тому завчасно напоїли її отруєним віскі, перш ніж вона пішла до дзеркального ставка.
— Але Майкла ви про це не попередили, — веде далі Анна. — І він допив те, що залишалося в її келиху, поки його допитував Рештон.
Евелін опускає пістолет. Я напружуюся, готуючись накинутися на неї, аж раптом Анна горнеться до мене.
— Він тут, — шепоче вона мені на вухо, киваючи на вікно.
На дорозі горить самотня свічка, вихоплюючи з темряви дзьобату порцелянову машкару. Надія спалахує в мені, але вмить згасає. Він не рухається. Він навіть не чує того, про що тут ідеться.
«Чого він чекає?»
— Господи, ні, — бурмотить Анна гірко. Вона також дивиться на Морового Лікаря, але відчуває, на відміну від мене, не спантеличення, а жах. Вона полотніє, чіпляється за мій рукав.
— Ми не знайшли відповіді, — вимовляє вона самим подихом. — Ми й досі не знаємо, хто вбив Евелін Гардкасл,
Мене мороз дере за шкірою.
Я сподівався був, що Анна здобуде свободу, викривши злочини Евелін, але ж вона має рацію. Хоча Моровий Лікар і товкмачить про спокуту й перевиховання, йому й досі потрібна ще одна смерть. І хтось із нас мусить зробити так, щоби він її отримав.
Евелін і досі никає кімнатою, рве на собі волосся, переймається через Майклову загибель, але вона занадто далеко від нас, щоб спробувати збити її з ніг. Може, я чи Анна й подужали б висмикнути пістолет у неї з рук, але одного з нас вона достеменно встигне пристрелити.
Нас ошукали.
Моровий Лікар затримався зумисне, щоб йому не довелося вислуховувати відповідь Анни, щоб не довелося переконатися, якою хорошою людиною вона стала. Він не знає, що я помилявся щодо Майкла.
«Чи йому просто байдуже».
Він дістав те, чого хотів. Якщо я помру, він мене звільнить. Якщо помре Анна, то вона залишиться тут назавше, як і прагне його керівництво. Вони мають намір тримати її тут довічно, хай що вона робитиме.
Не в змозі стримувати розпач, я підбігаю до вікна й гупаю в шибу.
— Це нечесно! — кричу я, звертаючись до постаті віддалік.
Моя лють лякає Анну, вона сполохано відсахується. Евелін наближається до мене, звівши пістолет. Вона вирішує, ніби я злякався, хоча насправді мене охоплює злість.
Розпач встромляє в мене свої пазури.
Я сказав Моровому Лікареві, що не покину Анни, що знайду спосіб повернутися до Блекгіту, якщо мене звільнять, але я більше не годен провести ані дня в цьому місці. Я більше не можу дозволити, щоб мене раз у раз убивали. Я не можу знову бачити самогубство Фелісіті, не можу переживати зраду Деніела Коулріджа. Мені несила пережити все це наново, і якась частина мене, куди більша частина, ніж я годен був повірити, ладна зараз поквапити Евелін, щоб покласти цьому край якомога швидше, і байдуже, що чекає на мою подругу.