Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 87)
І саме це ми й робимо. Крок за кроком просуваємося в темряву, освітлюючи собі шлях тьмавим світивом ліхтаря.
Я намагаюся уявити, що на мене чекає.
Родина, яку я полишив? Онуки, які виросли на оповідках про мій учинок? Чи просто ще один ліс і ще один маєток, загрузлий у таємницях? Сподіваюся, що ні. Сподіваюся, що мій світ зовсім інший. Що він незнаний і незбагненний такою мірою, що зараз, обмежений свідомістю Ґолда, я просто не здатний уявити його до пуття. Урешті-решт я тікаю не тільки від Блекгіту. Я тікаю від них. Від Белла й дворецького, від Девіса й Рейвенкорта, від Денса й Дербі. Від Рештона й Ґолда. Блекгіт — в’язниця, але вони кайдани.
«І ключі».
Своєю свободою я завдячую кожному з них.
А як щодо Ейдена Бішопа? Чи зобов’язаний я чимось йому? Людині, яка замкнула мене тут, щоб я міг катувати Аннабеллу Коулкер? Я не поверну йому його споминів, я цього певен. Завтра я побачу в дзеркалі його обличчя і якимось чином мені доведеться зробити це обличчя моїм. Задля цього мені доведеться розпочати все спочатку. Звільнитися від минулого, від нього, від помилок, яких він припустився.
«Звільнитися від його голосу».
— Дякую, — шепочу я ледь чутно, відчуваючи, як він полишає мене.
Це все схоже на сон. На диво, на яке й сподіватися не варто. Завтра мені не треба буде протистояти Лакеєві. Не треба буде рятувати Евелін Гардкасл. Не треба буде змагатися з Деніелом Коулріджем. Не буде годинника, що відраховує хвилини в будинку-головоломці. Замість неможливого мені доведеться перейматися буденним. Яка це розкіш — прокидатися в одному й тому самому ліжку чи приїжджати до сусіднього села, коли тобі заманеться. Яка це розкіш — сонячне світло. Щирість. Життя, яке не завершується вбивством.
Завтра буде таким, яким я захочу, а це означає, що вперше за кілька десятиліть я можу чекати на нього з нетерпінням. Тепер воно не викликає страху, а може стати обіцянкою, яку я даю сам собі. Нагодою стати сміливішим чи добрішим, шансом виправити помилки. Бути ліпшим, ніж я є сьогодні.
Кожне завтра — це подарунок.
Мені просто треба до нього дістатися.
Подяка
«Семи смертей» не було б без мого агента Гаррі Іллінґворта. Він збагнув, чим може стати ця історія, ще до того, як це зрозумів я сам, і допоміг мені видобути її з небуття. Ви справжній джентльмен, Іллінґворте.
За мудрість і гострий літературний скальпель хочу подякувати своїй редакторці Елісон Геннессі, вона ж Королева Круків, вона ж чарівна вбивця (абзаців). Я записав історію, Елісон зробила з неї книжку.
Також я вдячний Ґрейс Менарі-Вайнфілд, моїй американській редакторці, за запитання, до яких я сам не додумався, і за те, що вона допомогла мені глибше поринути у світ, який я створив.
Окрім того, хочу подякувати всій команді видавництв «Рейвен Букс» і «Сорсбукс». Я схиляю голову перед талантом, ентузіазмом і чарівністю цих людей. Особливо я вдячний Меріґолд Еткі, яка поставилася до моєї паніки й внесених останньої миті виправлень з гумором і мудрістю. Може, хтось і чув її обурені вигуки, але не я. І за це я страшенно їй вдячний.
Також хочу згадати добрим словом перших читачів: Девіда Бейона, Тіма Дентона й Ніколь Кобі, — які прочитали цей роман, коли я ще намагався наслідувати Девіда Лінча, і дуже м’яко вказали мені на те, що підказки в тексті, дотримання правил граматики й нагадування про основні події сюжету не можна вважати проявом недосконалості.
І насамкінець дякую своїй дружині Маресі. Коли берешся за якусь дурнувату справу (от, наприклад, упродовж трьох років пишеш роман про подорожі в часі, де герої стрибають з подоби в подобу, розслідуючи вбивство), то протягом усього шляху обіч має бути найкращий друг. І цей друг у мене був. І є. Без неї в мене б нічого не вийшло.