Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 80)
Увесь Ґолдів вечір напередодні проминув у лаудановому чаду, і єдине, що він зробив сьогодні зранку, щоб привести себе до ладу, перш ніж вибратися з котеджу, — це хлюпнув водою в обличчя. Бозна, який я зараз маю вигляд. І як від мене смердить.
Вона злякано зводить на мене очі.
— Я вас знаю? — питає вона.
— Знатимете, — озиваюсь я. — От, це має допомогти. — Я кидаю їй знайдену в котеджі шахову фігурку, яку вона ловить однією рукою. Розтуливши долоню, дівчина роздивляється її, обличчя її освітлюється споминами.
Несподівано вона кидаться до мене в обійми, сорочка на грудях миттю стає вологою від її сліз.
— Ейдене! — вигукує вона, притискаючись губами до моїх грудей. Від неї пахне молочним милом і хлоркою, волосся лоскоче мої щоки. — Я пам’ятаю вас! Я пам’ятаю…
Аж раптом вона завмирає. Руки її розтискаються.
Відсахнувшись, Анна відштовхує мене, хапає з підлоги велику скалку від карафки, замахується нею, наче зброєю. Рука її тремтить.
— Ви мене вбили! — сичить вона, стискаючи скло міцно, аж кров цибенить з долоні.
— Так, убив, — кажу я, уже ладний у відповідь звинуватити її у вбивстві моєї сестри.
«Аннабелла Коулкер мертва».
— І мені шкода, — веду я далі, ховаючи руки в кишені. — Обіцяю, такого більше не станеться.
Якусь мить вона кліпає, витріщаючись на мене.
— Я вже не той чоловік, якого ви пам’ятаєте, — кажу я. — То було інше життя. То був інший вибір. Інші помилки, яких я намагався не повторювати… і не повторив. Завдяки вам, гадаю.
— Не… — починає вона, замахуючись на мене скалкою, коли я ступаю крок до неї. — Я не можу… Я пам’ятаю. Я
— Існують правила, — кажу я. — Евелін Гардкасл має померти, а ми удвох її врятуємо. Я знаю, як нам обом звідси вибратися.
— Ми обоє звідси не виберемося, це неможливо, — наполягає вона. — Це ж одне з правил, так?
— Можливо чи ні, але ми це зробимо, — кажу я. — Маєте мені вірити.
— Я не можу! — сердито озивається вона, пальцем витираючи зі щоки раптову сльозу. — Ви мене вбили. Я це пам’ятаю. Я й досі відчуваю постріл! Я ж була така рада вас бачити, Ейдене! Я повірила, що ми нарешті звідси виберемося. Ви і я, ми вдвох.
— Ми виберемося.
— Ви мене вбили!
— І вже не вперше, — кажу я, зітхаючи із жалем. — Ми обоє завдали одне одному чимало болю, Анно, і ми обоє за це заплатили. Я більше ніколи вас не зраджу, обіцяю. Можете довіряти мені. Ви
Примирливо скинувши руки, я звільна підступаюся до сходів. Змахнувши зі сходинки друзки від розбитих келихів і цятки конфеті, я сідаю на червоний килим. На мене тиснуть усі мої попередні втілення, їхні спомини про цю кімнату клубочаться у свідомості, це майже несила витримати. Вони такі самі чіткі, як і того ранку, коли все сталося…
«Це і є той ранок, коли все сталося».
Я згадую розмову Белла з дворецьким на ґанку, те, якими наляканими були тоді вони обидва. Рука моя й досі скімлить від натуги, з якою Рейвенкорт стискав ціпок, поки пнувся до бібліотеки незадовго до того, як Джим Рештон виніс торбу з поцупленими наркотиками з будинку. Я чую, як легко ступає мармуровою підлогою Дональд Девіс, надумавши дати дропака з маєтку після першої зустрічі з Моровим Лікарем, і чую сміх приятелів мовчазного Едварда Денса.
Так багато споминів і таємниць, такий нестерпний тягар… Кожне життя важить так багато… Як людям удається пережити бодай одне?
— Що з вами? — питає Анна, нашорошено підступаючись ближче. Скалку вона стискає вже не так судомно. — Маєте кепський вигляд.
— У мені отут вісім різних людей, — озиваюся, вдаряючи себе по скроні.
— Вісім?..
— А на додачу вісім версій сьогоднішнього дня, — кажу я. — Щоразу, прокидаючись, я втілююся в одного з гостей. Оце-от моя остання подоба. Або я розв’яжу цю загадку сьогодні, або завтра все розпочнеться спочатку.
— Але це не… Правила такого не дозволяють! У нас у всіх є тільки один день задля того, щоб розв’язати це вбивство, і ви не можете ставати кимось іншим. Це… це неправильно!
— На мене ці правила на поширюються.
— Але чому?
— Тому що приїхав сюди з власної волі, — одказую я й тру стомлені очі. — Я приїхав сюди за вами.
— Ви намагаєтеся мене врятувати? — питає вона недовірливо. Рука із забутою скляною скалкою безвільно опустилася.
— Щось на кшталт.
— Але ж ви мене вбили!
— Я й не стверджував, що в мене аж так добре виходить вас рятувати.
Може, це через мій тон чи через те, як я зморено похнюпився на сходинці, але Анна впускає скалку на підлогу й опускається обіч мене. Я відчуваю тепло її тіла, її доторк. Вона єдине реальне створіння в цьому світі, де все інше — саме лише відлуння.
— Ви й досі намагаєтеся? — Вона дивиться на мене знизу вгору величезними карими очима. Шкіра в неї бліда, обличчя набрякле, на щоках доріжки сліз. — Ну тобто врятувати мене?..
— Я намагаюся врятувати нас обох, але в мене не вийде, якщо ви мені не допоможете, — кажу я. — Маєте повірити мені, Анно, я вже не та людина, яка вас тоді скривдила.
— Я хочу повірити… — Голос її зривається, вона хитає головою. — Але як мені це зробити?
— Доведеться спробувати, — кажу, знизуючи плечима. — Ні на що інше в нас часу немає.
Вона киває, міркуючи над цим.
— А якщо я зможу вам повірити, що тоді я муситиму для вас зробити?
— Багацько маленьких послуг і дві великі, — озиваюсь я.
— Які саме великі?
— Мені треба, щоби ви врятували мені життя. Двічі. Оце має вам допомогти.
З кишені я видобуваю альбом для замальовок — заяложений, з пожмаканими сторінками між двома шкіряними палітурками, скріпленими тасьмою. Я знайшов його в кишені куртки Ґолда, коли вже виходив з котеджу. Повикидавши звідти безладні начерки самого художника, я занотував усе, що міг пригадати про розклад моїх подоб, залишив указівки й нотатки.
— І що це? — питає вона, беручи в мене альбом.
— Книга про мене, — кажу я. — І наша єдина перевага.
56
— …Чи ви не бачили Ґолда? Він уже мав би бути тут!
Я сиджу в порожній спальні Саткліффа, ледь прочинивши двері. У кімнаті навпроти Деніел розмовляє з Беллом, а коридором нетерпеливо сновигає туди й назад Анна.
Мені не хочеться змушувати її нервуватися, але, розкидавши по всьому будинку записки, включно з тим листом у бібліотеці, у якому йшлося про справжніх батьків Каннінгема, я сховався тут з карафкою віскі, яку прихопив з вітальні. Я пиячу без упину вже впродовж години, намагаючись змити із себе сором того, що має відбутися незабаром. Зараз я вже п’яний, але все ж таки п’яний недостатньо.
— То який у нас план? — чую я голос Рештона, який звертається до Анни.
— Маємо завадити Лакеєві вже вранці вбити дворецького й Ґолда, — каже вона. — В альбомі зазначено, що в подальших подіях їм належить важлива роль, якщо нам удасться зберегти їм життя.
Я ще раз ковтаю віскі, дослухаючись до їхньої розмови.
Ґолд анітрохи не схильний до насильства, його довелося б довго примушувати, щоб він зголосився завдати болю невинній людині. У мене на це немає часу, тому я розраховую натомість просто зробити так, щоб він був п’яний як чіп.
Поки що в мене не дуже виходить.
Ґолд зваблює чужих дружин, махлює, граючи в кості, і взагалі живе так, наче кожний день для нього останній, але він і мухи не годен убити. Він надто любить життя, щоб завдати комусь болю, і це прикро, бо біль — єдине, що допоможе дворецькому дожити до зустрічі з Анною в сторожівні.
Почувши, як човгають у коридорі непевні кроки, я глибоко вдихаю й виходжу з кімнати, заступаючи дворецькому шлях. Зараз, коли я дивлюся на нього химерним поглядом митця, дворецький здається мені якимось жахливо вродливим, його попечене обличчя вирізняє його серед банальних мармиз більшості людей.
Дворецький бурмотить квапливі вибачення, задкує, але я хапаю його за зап’ясток. Він зводить на мене очі, не розуміючи, що відбувається. Йому здається, що я розлючений, хоча насправді мені просто нестерпно соромно. Я не маю жодного бажання завдавати цьому бідасі болю, але мушу це зробити.
Він намагається обійти мене, але я заступаю йому шлях. Я зневажаю себе за те, що зараз мушу зробити, мені кортить пояснити, нащо я це чиню, але немає часу. Але хай навіть так, я все одно не годен примусити себе скинути коцюбу й ударити безневинну людину. Згадую кволе тіло в ліжку під білим бавовняним простирадлом, басамани й синці, важке дихання.
«Якщо ви цього не зробите, Деніел переможе».