Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 72)

Озираюся через плече й бачу, як з темряви виходить Лакей. Він легенько вдаряє лезом ножа по стегну — і воно виблискує в мерехтінні свічок. На ньому червона з білим ліврея, забрьохана багном і смальцем, наче з-під тканини сотається сама його огидна сутність. До пояса припнута чиста порожня мисливська торба, і я з дедалі більшим жахом згадую, як він швиргонув цю ж таки торбу до ніг Дербі, але вона була просякнута кров’ю й упала на землю, волого цявкнувши.

Дивлюся на годинник. Дербі зараз має бути десь там, гріється біля жарівниці, чекає, поки розійдуться гості. Хай там що Лакей планує вкинути до своєї торби, вирізати це щось він планує з тіла Рештона.

Лакей посміхається, очі його блищать у радісному передчутті.

— Що, вважали, що мені вже набридло вас убивати? — питає він.

Сріблястий пістолет і досі у квітковому горщику, куди його вкинув Майкл. Вистрілити з нього не вийде, але ж Лакей цього не знає! Якщо тільки він побачить у мене в руках зброю, то, можливо, злякається й накиває п’ятами. Горщик недалеко, але Лакеєві шлях до нього заступає стіл. Може, мені пощастить дістатися до нього першим.

— Квапитись я не збираюся, — каже Лакей, торкаючись свого зламаного носа. — Я вам іще за це заборгував.

Рештон не зі страхополохів, але зараз йому лячно, і мені також. Наразі лишилося тільки два втілення, але Ґреґорі Ґолд більшість часу провисить у сторожівні, а Дональд Девіс застряг десь серед битого шляху, за багато миль звідси. Якщо я зараз помру, то навряд чи в мене залишаться бодай якісь шанси на те, щоб вибратися з Блекгіту.

— Щодо тієї пукавки можете не перейматися, — каже Лакей. — Вона вам не знадобиться.

У мені спалахує дурнувата надія, адже на мить я хибно розумію його слова, аж тоді бачу, як потішено він шкіриться.

— Ні, ні, красунчику, я зараз вас уколошкаю, — каже він, змахуючи ножем. — Я маю на увазі, що опиратися мені ви не будете, — додає він, підступаючи ближче. — Розумієте, любчику мій, я вполював Анну. І, якщо ви не хочете, щоб я її аж надто мучив перед смертю, раджу мерщій здатися. А потім маєте зробити так, щоб усі ваші подоби, які ще залишилися, прийшли на кладовище сьогодні ввечері.

Він розтискає долоню й демонструє мені шахову фігурку — ту саму, яка була в Анни, — заляпану кров’ю. А відтак одним недбалим рухом вкидає її до каміна, де фігурку враз охоплює полум’я.

Лакей підступається до мене ще на крок.

— То як? — питає він.

Стою наввипинки, у роті пересохло. Рештон завжди здогадувався, що помре молодим. У темному провулку чи на полі бою — там, де ані світла, ані затишку, ані друзів, ані надії. Він розумів, що балансує на межі, і змирився із цим, тому що знав, що не здаватиметься без боротьби. Хай навіть безнадійної, хай навіть марної боротьби, але він сподівався, що зустріне темряву з войовничо скинутими кулаками. А зараз Лакей позбавляє його навіть цього. Я помру без опору, і мені від того соромно.

— То що скажете? — питає Лакей нетерпеливо.

Я не можу змусити себе вимовити ці слова, не можу примусити себе визнати, якої нищівної поразки зазнав. Ще година в цьому тілі — і я б розв’язав цю загадку. Від усвідомлення цього мені кортить кричати.

— Відповідайте! — вимагає він.

Я змушую себе кивнути. Він нахиляється наді мною, мене огортає його смердючим диханням, а лезо впивається в те саме місце під ребрами.

Кров булькоче в горлі, наповнює рот.

Він хапає мене за підборіддя, змушуючи подивитися йому в очі.

— Залишилося двоє, — каже він і прокручує лезо.

52

Краплі дощу тарабанять по даху, конячі копита цокотять бруківкою. Я сиджу в кареті, навпроти мене вмостилися дві жінки у вечірньому вбранні. Вони пошепки розмовляють, тицяючись одна в одну плечима, коли карета вчергове погойдується з боку в бік.

«Не виходьте з карети».

Мене беруть сироти.

Це та сама мить, щодо якої мене попереджав Ґолд. Та сама, унаслідок якої він збожеволів. Десь там, у темряві, зараз чатує Лакей з ножем.

— Одрі, він прокинувся, — вигукує одна з жінок, помітивши, що я поворухнувся.

Певно, вважаючи, що я недочуваю, інша леді нахиляється до мене ближче.

— Ми знайшли вас, коли ви спали на узбіччі, — каже вона голосно, поклавши руку мені на коліно. — А ваша автівка виявилася за кілька миль звідти, наш візник спробував був її завести, але не подужав.

— Я Дональд Девіс, — кажу, відчуваючи неймовірне полегшення.

Востаннє, коли був у цій подобі, я мчав автівкою цілу ніч, аж допоки не благословилося на світ, і нарешті кинув авто, коли закінчилося пальне. Потім я кілька годин чвалав до селища дорогою, якій не було кінця-краю, і врешті-решт знепритомнів від утоми, ані на крок не наблизившись до мети. Мабуть, Девіс проспав цілий день і саме це врятувало його від Лакеєвої люті.

Моровий Лікар попереджав мене, що я знову повернуся в подобу Девіса, коли той отямиться. Але я й уявити був не годен, що це відбудеться в кареті, що Девіса врятують і привезуть назад до Блекгіту.

Нарешті мені пощастило!

— Красуне моя! — кажу я, обхопивши долонями обличчя моєї рятівниці, і гучно цьомаю її просто в губенята. — Ви й не уявляєте, як ви мені допомогли!

Перш ніж вона встигає відповісти, я визираю з вікна.

Уже вечір, ліхтарі на кареті погойдуються, радше ледь цідячи світлом у темряву, ніж розганяючи її. Ми в одній з тих трьох карет, що прямують із селища до маєтку, уздовж дороги вишикувалися ще близько дванадцяти, їхні візники дають хропака або теревенять, зібравшись купками й передаючи один одному недопалок цигарки. З маєтку чути музику й гучний сміх, достатньо дзвінкий, щоб здолати доволі велику відстань. Бал саме в розпалі.

Мене поймає раптова надія.

Евелін іще не вирушила до дзеркального ставка, а це означає, що в мене ще залишається час, щоб довідатися в Майкла, чи є в нього спільники. І навіть якщо для цього вже запізно, то я все одно можу влаштувати засідку Лакеєві, коли він прийде до оранжереї вбивати Рештона, і дізнаюся, де він тримає Анну.

«Не виходьте з карети».

— Будемо в Блекгіті за кілька хвилин, міледі, — гукає звідкілясь згори візник.

Я визираю у віконечко. Будинок просто перед нами, стайня — трохи далі праворуч. Саме в стайні зберігаються рушниці, і, якщо я не дурень, треба озброїтися, перш ніж улаштовувати засідку Лакеєві.

Розчахнувши дверцята, вистрибую з карети, підсковзуюся на вологій бруківці, незграбно падаю. Леді верещать, візник щось горлає мені в спину, а я спинаюся на ноги й шкандибаю до вогників там, удалині. Моровий Лікар попереджав мене, що послідовність подій цього дня зумовлена характером тих, хто його проживає. Можу хіба сподіватися, що це правда й що фортуна нині в доброму гуморі, бо якщо ні, то я занапастив нас обох — і Анну, і себе.

У світлі жарівниць стайничі розпрягають коней, ведуть зморених тварин до стаєнь. Вони працюють швидко, але й самі втомлені такою мірою, що майже нездатні говорити. Я підступаюся до найближчого до мене хлопця, який, попри зливу, вдягнений у саму лише бавовняну сорочку із закасаними рукавами.

— Де ви тримаєте рушниці? — питаю я.

Він саме підтягує збрую: зціпивши зуби, намагається затягнути ремінець до останньої пряжки. Стайник, примружившись, підозріливо зиркає на мене з-під кашкета.

— Надто вже пізня година як для полювання, хіба ні? — відповідає він запитанням на запитання.

— А для нахабства ще зарано, — форкаю я, піддаючись аристократичній зверхності свого втілення. — То де ці бісові рушниці? Чи мені привести сюди лорда Гардкасла, щоб він особисто їх у вас попросив?

Оглянувши мене з голови до ніг, стайничий показує через плече на низеньку споруду з червоної цегли, з віконця якої сотається тьмяне світло.

Рушниці розставлені на дерев’яній стійці, у шухляді неподалік зберігаються коробки з набоями. Беру рушницю, обережно її заряджаю, потім укидаю ще пригорщу набоїв до кишені.

Рушниця важка; холодний уламок відваги тягне мене подвір’ям у бік Блекгіту. Груми ззираються, і, коли я до них наближаюся, розступаються, даючи мені шлях. Либонь, мене вважають схибленим багатієм, який вирішив з кимось поквитатися. Буде челяді про що пліткувати завтра вранці. Певна річ, я не той, кому варто заступати шлях. Ну й хвалити Бога. Якби вони зважилися підступитися ближче, то помітили б, який натовп моїх утілень юрмиться в мене в очах, як усі вони штовхаються, щоб ліпше бачити. Усі мої подоби так чи інакше постраждали від руки Лакея, тож тепер усі вони прагнуть бачити, як я з ним поквитаюся. Голова аж гуде від їхніх голосів, вони заважають мені зосередитися.

Здолавши близько половини шляху, помічаю вогник, що маячить у темряві попереду, і міцніше стискаю рушницю. Умощую палець на гачку.

— Це я! — гукає Деніел, перекрикуючи шум негоди.

У руці він тримає штормовий ліхтар, восковий відблиск якого підсвічує Коулріджеві обличчя й плечі. Він схожий на джина з пляшки.

— Треба поквапитися: Лакей зараз на цвинтарі, — каже Деніел. — І Анна з ним.

«Він і досі вважає, що ошукав нас».

Пестячи пальцем гачок, я озираюся на Блекгіт, намагаючись збагнути, як мені зараз ліпше діяти. Майкл наразі вже може бути в оранжереї, але я впевнений, що Деніелові відомо, де Лакей тримає Анну, і іншої нагоди дістати від нього потрібну інформацію в мене не буде.

Дві дороги, два кінці, але звідкілясь мені відомо, що одна з них веде до невдачі.