Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 71)

— Евелін розповіла вам, що вирішила вдати самогубство? — питає він із сумнівом.

— Почасти можна сказати й так, — озиваюсь я. — Вона пояснила, що ви зголосилися допомогти їй, першим підбігши до дзеркального ставу й витягнувши її з води на траву, як і годилося б згорьованому братові. От саме тоді я й збагнув, яким чином ви можете скоїти ідеальний злочин і для чого вам потрібні були два однакові револьвери. Перш ніж витягати її з озера, ви збиралися вистрілити їй у живіт. Звук цього, уже другого пострілу замаскував би гуркіт феєрверків. Знаряддя вбивства ви викинули б у воду, а куля ідеально пасувала б до того пістолета, який вона щойно сама впустила на траву. Убивство, замасковане під самогубство. Геніальний задум!

— То от чому ви змусили її взяти натомість сріблястий пістолет, — каже він, і з голосу його зрозуміло, що до нього починає доходити. — Вам треба було, щоб я змінив свій план!

— Мені треба було заманити вас до пастки.

— Дуже розумно, — каже він, удаючи, ніби аплодує.

— Не дуже, — озиваюсь я, здивований його спокоєм. — Я й досі не розумію, яким чином ви зважилися на таке. Мені сьогодні всі лише про те й товкмачили, якою мірою близькі ви з Евелін і як ви про неї дбаєте. Невже це все була брехня?

Від люті він аж виструнчується в кріслі.

— Я люблю сестру дужче над усе в цьому світі! — вигукує Майкл, злісно дивлячись на мене. — Заради неї я б зробив будь-що! Чому, по-вашому, вона інакше б звернулася по допомогу саме до мене?! Чому б я зголосився?!

Ця пристрасність збентежує мене. Усі мої висновки базувалися на тому, що я був упевнений: я знаю, як Майкл пояснюватиме свої дії. Але ж ні. Я гадав, що він стверджуватиме, ніби це мати змусила його вбити сестру — ніби за цим, як і за всіма іншими подіями, стоїть саме вона. Уже не вперше в мене виникає відчуття, що я десь схибив у розрахунках.

— Якщо ви так любите сестру, то чому зважилися її зрадити? — питаю я спантеличено.

— Тому що її план не спрацював би! — вигукує він, плеснувши долонею по бильцю. — Ми не мали змоги заплатити стільки, скільки за фальшиве свідоцтво про смерть вимагав Діккі! Він спочатку зголосився був нам допомогти, але вчора Коулрідж дізнався, що Діккі збирався розповісти про все батькові вже сьогодні ввечері — авжеж, не за просте «дякую». Розумієте, про що йдеться? Урешті-решт Евелін отямилася б у тому ж таки Блекгіті, з якого так несамовито намагалася втекти.

— Ви їй про це розповіли?

— Хіба ж я міг? — питає він засмучено. — Цей план був її єдиним шансом звільнитися, стати щасливою… Хіба ж я міг розчарувати її?

— Тоді ви могли б убити Діккі.

— Коулрідж сказав те саме, але я не мав на це часу! Мені треба було, щоб він засвідчив смерть Евелін, а одразу ж після цього він мав намір піти до батька… — Майкл хитає головою. — Я дійшов єдиного можливого рішення.

На столі біля його крісла стоять два келихи з віскі. Один з них наполовину повний, на склі помітний відбиток губної помади. Інший майже порожній, хіба на самому денці залишилося трохи напою. Майкл звільна тягнеться до келиха з відбитком помади, не зводячи з мене очей.

— Ви не проти, якщо я хильну трохи? — питає він. — Це келих Евелін. Ми вирішили випити перед початком балу. За те, щоб усе вдалося.

Горло йому перехоплює. Будь-яка з інших моїх подоб вирішила б, що його поймає каяття, але Рештон здатний за милю відчути чужий страх.

— Певна річ.

Майкл із вдячністю бере келих і добряче ковтає. Принаймні після цього руки в нього тремтять уже набагато менше.

— Я добре знаю свою сестру, інспекторе, — каже він хрипко. — Вона завжди ненавиділа примус, іще з дитинства. Вона б просто не винесла цього приниження — жити з Рейвенкортом, знати, що позаочі з неї глузують… От, гляньте лишень, на що вона була ладна, щоб цього уникнути! Цей шлюб просто знищив би її… так, не одразу, поступово, але знищив би! Я хотів позбавити її цих страждань!

Майклові щоки маковіють, зелені очі наче скляні. Погляд сповнений такого щирого, такого відвертого смутку, що я йому майже вірю.

— Отже, річ не в грошах, — кажу невиразно.

Зажура його де й дівається, він супиться.

— Евелін згадувала, що батьки погрожували викинути вас із заповіту, якщо вона не виконає їхній наказ, — кажу я. — Її шантажували вами, і це спрацювало. Вона приїхала сюди через їхні погрози, але хтозна, чи зголосилася б вона на це, якби знала, що її план зазнає невдачі? Смерть Евелін усім розв’язала б руки.

— Та роззирніться ви навколо, інспекторе! — каже він, змахуючи рукою, у якій стискає келих. — Ви що, серйозно вважаєте, що заради цього варто вбити?

— Тепер, коли ваш батько вже не розтринькуватиме родинні статки, ваше становище, як на мене, неабияк покращиться.

— Розтринькування статків — це все, на що здатний мій батько, — форкає він, допиваючи віскі.

— Це саме через це ви його вбили?

Він кривиться ще дужче. Стискає губи. Обличчя полотніє.

— Я знайшов його тіло, Майкле. Я знаю, що ви його отруїли, либонь, тоді, коли пішли покликати на полювання. Ви залишили в сторожівні записку, згідно з якою винна в цьому Евелін. Відбиток черевика під вікном — сильний хід… — На його обличчі з’являється якийсь невпевнений вираз. — Чи це зробив хтось інший? — питаю я звільна. — Може, Фелісіті? Визнаю, це я ще не з’ясував. Чи то був відбиток вашої матінки? Де вона, Майкле? Чи її ви також убили?

Очі його розширюються, обличчя вражено кривиться, келих вислизає з руки на підлогу.

— Що, заперечуватимете? — питаю я, раптом відчувши невпевненість.

— Ні… Я… Я…

— Де ваша мати, Майкле? Це вона вас напоумила на все це?

— Вона… Я…

Спершу я вирішую, що те, як він затинається, як хапає повітря, — це свідчення каяття й марної спроби дібрати правильні слова. І лише коли його пальці стискають бильце, а на губах з’являється біла піна, я розумію, що його отруєно.

Схоплююся, але й гадки не маю, що робити.

— Допоможіть! — гукаю я.

Майкл випинається дугою, усі м’язи клякнуть, очі наливаються кров’ю. Він хрипить і долілиць падає на підлогу.

Аж тоді я чую якийсь шум за спиною. Рвучко озираюся й бачу, що на столі б’ється в корчах Евелін, і на губах у неї булькотить така сама біла піна.

Двері розчахуються. Каннінгем ціпеніє у дверному отворі, витріщаючись на всю сцену з роззявленим ротом.

— Що тут відбувається?! — вигукує він.

— Їх отруєно! — кричу я, дивлячись то на Майкла, то на Евелін. — Покличте Діккі!

Каннінгем мчить геть, щойно зачувши це. Я хапаюся за голову, безпорадно дивлячись на брата й сестру. Евелін корчиться на столі, наче одержима, Майкл стиснув зуби так, що ті аж кришаться.

«Протиотрута, бовдуре!»

Рука моя пірнає в кишеню, і я видобуваю звідти три слоїчки, які поцупив з Беллової скрині сьогодні вдень, коли ми з Каннінгемом забирали звідти наркотики. Розгортаю записку й шукаю якісь указівки, яких, як мені добре відомо, там немає. Мабуть, треба все змішати, але я зеленого поняття не маю, у якій пропорції. Я навіть не впевнений, що протиотрути вистачить на двох.

— Я не знаю, кого рятувати! — кричу я, переводячи погляд з Майкла на Евелін.

«Майклові відомо набагато більше, ніж він розповів».

— Але я присягався Евелін, що захищатиму її! — вигукую я.

Евелін б’ється в корчах на столі ще нестримніше й падає на підлогу. Майкла судомить, очі закотилися так, що й зіниць не видно.

— Хай йому грець!

Я підбігаю до бару, виливаю вміст усіх трьох слоїчків до келиха, додаю води з глека й перемішую цю бовтанку, поки вона не запінилася.

Евелін випнулася дугою, пальці чіпляються за тлустий килим. Закинувши їй голову, я виливаю всю цю бридотну бовтанку в горло. За спиною в мене, конаючи, хрипить Майкл.

Судоми Евелін припиняються так само несподівано, як почалися. З кутиків її очей юшить кров, вона хрипко, з присвистом утягує повітря. Полегшено зітхнувши, я торкаюся її шиї, намацуючи пульс. Серце калатає як навіжене, але без перебоїв. Вона житиме. А Майкл — ні.

Кидаю на його тіло провинний погляд. Він має точнісінько такий вигляд, як його мертвий батько там, у сторожів. Їх достеменно отруїла одна й та сама особа, скориставшись стрихніном, який привіз до будинку Себастіан Белл. Напевне, отрута була у віскі. У віскі з келиха Евелін. Того самого, наполовину повного. Судячи з того, що отрута не одразу подіяла на дівчину, вона ковтнула раз чи два. Майкл же ж вихилив усе й одразу. Чи знав він, що в келиху отрута? Судячи з його наляканого обличчя, ні.

Це зробив хтось інший.

«У Блекгіті є ще один убивця».

— Але хто? — питаю я самого себе, несамовито лютячись через те, що дозволив цьому статися. — Фелісіті? Гелен Гардкасл? Хто був Майкловим спільником? Чи це взагалі був хтось, про кого він і гадки не мав?

Евелін ворушиться, щоки її потроху рожевіють. Хай там що воно було в тому трунку, що я їй згодував, працює питво доволі швидко, хоча вона й досі квола. Пальці її шкребуть мій рукав, губи ворушаться. Я нахиляюся до самісінького її обличчя.

— Я не… — Вона глитає. — Міллісент… Її вбили…

Кволою рукою вона тягнеться до горла, видобуває ланцюжок, який досі був прихований під сукнею. На ньому та сама каблучка з фамільним гербом Гардкаслів, якщо я не помиляюся.

Кліпаю, не розуміючи, про що йдеться.

— Сподіваюся, тепер ви дізналися все, що треба, — лунає голос біля дверей, що ведуть до саду. — А втім, у пригоді ці відомості вам не стануть.