Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 70)
Падаю в багнюку, відхекуюся, озираюся, щоб перевірити, чи виконав Каннінгем моє прохання: тримати Майкла щосили.
Він усе зробив як треба.
Наш план діє. Але не завдяки мені. Давній спомин про якийсь інший постріл мало не паралізував мене. Інша жінка, інша смерть. Страх на обличчі Евелін. Саме в ньому річ. Я впізнав цей страх. Саме він привів мене до Блекгіту, я цього певен.
До мене мчить доктор Діккі. Він розпашілий, захекався, в очах паніка, адже обіцяні статки от-от здиміють просто в нього з-під носа. Евелін розповіла мені, що йому заплатили за те, що він видасть фальшиве свідоцтво про смерть. Цей жвавий старий вояка облаштував тут справдешню кримінальну імперію.
— Що сталося? — питає він.
— Вона застрелилася, — кажу я й бачу, як на обличчі доброго лікаря квітне надія. — Я все бачив, але нічого не міг удіяти.
— Ви не маєте себе винуватити. — Він плескає мене по плечу. — Послухайте-но, а чому б це вам не піти й не хильнути трохи бренді? А я тим часом її огляну. Залиште це мені, гаразд?
Коли він опускається навколішки біля тіла, я піднімаю із землі сріблястий пістолет і йду до Майкла, якого й досі міцно тримає Каннінгем. Дивлюся на них і навіть не можу повірити, що камердинер і справді зміг його втримати. Майкл невисокий і кремезний, він схожий на бугая, якого, ніби мотузками, обплутують Каннінгемові руки. Але, менше з тим, Майкл усе одно намагається виборсатися. Утім Каннінгем лише стискає його ще міцніше. Тут уже ані лом, ані довбило не зарадять.
— Мені дуже шкода, містере Гардкасл, — кажу я, співчутливо торкаючись його плеча. — Ваша сестра вкоротила собі віку.
Він миттю припиняє смикатися, в очах з’являються сльози, він згорьовано дивиться в бік ставка.
— Неможливо! — вигукує він, намагаючись видивитися щось за моєю спиною. — Вона й досі може бути…
— Доктор засвідчив її смерть. Мені дуже шкода, — кажу я, видобуваючи сріблястий пістолет з кишені та вкладаючи його в Майклову долоню. — Вона скористалася цим пістолетом. Ви його впізнаєте?
— Ні.
— Ну, тоді нехай він поки що залишається у вас, — пропоную я. — Я попросив кількох лакеїв віднести тіло до оранжереї, подалі від… — Я жестом показую на юрбу. — …від усіх. Якщо вам потрібно кілька хвилин побути на самоті із сестрою, я можу це влаштувати.
Він спантеличено дивиться на пістолет, наче це якийсь незбагненний предмет з віддаленого майбутнього.
— Містере Гардкасл?
Він хитає головою. Дивиться на мене спустошеним поглядом.
— Що?.. Так, звісно… — бурмотить він, стискаючи зброю. — Дякую, інспекторе.
— Звичайний констебль, сер, — кажу я, жестом підкликаючи Каннінгема. — Чарльзе, будь ласка, проведіть містера Гардкасла до оранжереї. Тримайте його подалі від натовпу, добре?
Каннінгем відповідає на моє прохання коротким кивком, обіймає Майкла за талію й лагідно веде його до будинку. Уже не вперше я з полегшенням думаю про те, як же мені з біса пощастило, що камердинер на моєму боці. Дивлюся, як він іде геть, відчуваючи раптовий проштрик смутку через те, що ця наша зустріч, вочевидь, остання. Попри його брехню й недовіру, за цей останній тиждень я встиг до нього прикипіти.
Діккі завершив огляд і тепер повільно спинається на рівні. Під його пильним наглядом челядь кладе тіло Евелін на ноші. Добрий доктор убраний у смуток, ніби в костюм з чужого плеча. Не знаю, як це я примудрився не помітити цього раніше. Це вбивство ніби пантоміма. Зусібіч наче лунає шурхіт завіси.
Евелін піднімають, а я мчу крізь зливу до оранжереї, у віддалений кінець маєтку. Прослизаю крізь високі двері, які відімкнув заздалегідь, і ховаюся за китайською ширмою. Бабуся Евелін спостерігає за мною з портрета над каміном. У мерехтливому сяйві свічок здається, ніби вона всміхається. Можливо, їй відомо те саме, що й мені. Хтозна, може, вона завжди це знала й день за днем змушена була дивитися, як ми всі тиняємося по колу, не помічаючи правди.
Тепер зрозуміло, чому в неї завжди був такий зневажливий вираз обличчя.
Дощ тарабанить у шиби. До оранжереї заходять лакеї з ношами. Вони рухаються звільна, намагаючись не трясти тіло, накрите піджаком Діккі. Опинившись усередині, вони перекладають тіло на стіл, поштиво притискають кашкети до грудей на знак поваги й ідуть геть, зачинивши за собою двері.
Дивлюся їм услід, краєм ока помічаю власне відображення в шибі — руки в кишенях, на Рештоновому кмітливому обличчі непохитна впевненість.
Навіть моє власне відображення мені бреше.
Перше, що відібрав у мене Блекгіт, — це саме впевненість.
Двері рвучко розчахуються. Протяг з коридору хилитає пломінці свічок. Крізь шпаринки ширми я бачу Майкла, він блідий і тремтить. Стоїть, учепившись в одвірок, щоб утриматися на ногах. В очах міняться сльози.
У нього за спиною Каннінгем, крадькома глипнувши на ширму, за якою я ховаюся, зачиняє двері до оранжереї. Сам він досередини не заходить.
Щойно залишившись на самоті, Майкл припиняє вдавати, ніби вбитий горем. Плечі його виструнчуються, погляд стає чіпким, замість смутку на обличчі з’являється хижий вираз. Він квапливо підступається до тіла Евелін, роздивляється її закривавлений живіт, шукаючи вхідний отвір від кулі і, так його й не побачивши, щось бурмотить.
Насупившись, він видобуває магазин з пістолета, який я йому дав там, надворі, і бачить, що зброя заряджена. Евелін мала взяти до озера чорний револьвер, а не цей срібний пістолет. Схоже, Майкл зараз питає себе, що могло змусити її змінити план і чи зробила вона все інше, як домовлялися.
Переконавшись, що сестра жива, він відступає, нервово тарабанить пальцями по губах, зважуючи пістолет у руці. Таке враження, що Майкл ніби домовляється про щось зі зброєю, супиться, кусає губу, ніби обмірковуючи якісь складні запитання. Я на мить втрачаю його з поля зору, коли він відходить у куток кімнати. Відтак доводиться трохи податися вперед, щоб ліпше бачити.
Майкл бере гаптовану подушку з одного з фотелів, кладе її Евелін на живіт, либонь, для того, щоб притлумити звук пострілу. А потім зовсім без вагань, без найменших сумнівів відвертається й натискає на гачок.
Пістолет немічно клацає. Майкл пробує ще раз, і знову, аж тоді я нарешті виходжу з-за ширми, поклавши край цьому фарсу.
— Нічого не вийде, — кажу я. — Я спиляв ударник.
Він не озирається. Навіть не випускає пістолета з рук.
— Я зроблю вас багатієм, якщо ви дасте мені її вбити, інспекторе, — каже він. Голос його тремтить.
— Я не можу цього зробити. І, як я вже казав вам там, надворі, я всього лише звичайний констебль.
— З вашим розумом —
Він тремтить, але пістолет і далі міцно притискає до тіла Евелін.
Мене заливає циганський піт, напруга в кімнаті така щільна, що хоч пригорщами її черпай.
— Містере Гардкасл, кидайте зброю й розверніться. Повільно, будь ласка.
— Не бійтеся мене, інспекторе, — каже він, укидаючи пістолет до квіткового горщика, і розвертається, скинувши руки догори. — Я нікому не бажаю зробити нічого лихого.
— Не бажаєте? — перепитую я, здивований його засмученим обличчям. — Та ви ж оце щойно намагалися випустити п’ять куль у власну сестру!
— І кожна з них була б проявом милосердя, запевняю вас, — і досі стоячи зі скинутими догори руками, він показує на фотель біля шахівниці, де я вперше побачив Евелін. — Ви не проти, якщо я сяду? Трохи паморочиться в голові.
— Будь ласка, — озиваюсь я, пильнуючи за ним. Він важко опускається в крісло. Я трохи переймаюся, що він може гайнути до дверей, але, відверто кажучи, Майкл має вигляд людини, у якої вже просто немає сил боротися. Він блідий, змучений, руки зморено звисають з билець, ноги простягнуті. Судячи з усього, усі сили він спрямував на те, щоб примусити себе натиснути на гачок.
Цій людині дуже важко було зважитися на вбивство.
Я дозволяю йому вмоститися у фотелі, потім підтягаю ще одне крісло, яке досі стояло біля вікна, і сідаю поряд.
— Звідки ви дізналися, що я замислив? — питає він.
— Я збагнув через револьвери, — кажу я, зручніше влаштовуючись у подушках.
— Через револьвери?
— Рано-вранці зі спальні вашої матері забрали два однакові чорні револьвери. Один був в Евелін, другий — у вас. Я не міг збагнути, навіщо.
— Я не розумію, до чого ви хилите.
— Існувало тільки дві причини, з яких Евелін могла б поцупити револьвер. Або вона вважала, що їй загрожує небезпека, — доволі химерне пояснення, якщо згадати, що йдеться про жінку, яка замислила самогубство, — або ж саме з цієї зброї вона збиралася себе порішити. Друга причина здається більш схожою на правду, але тоді постає запитання, нащо їй знадобилося брати аж два револьвери? Певна річ, для того, щоб накласти на себе руки, цілком і повністю вистачило б й одного.
— І що з цього випливає?
— Та, власне, нічого такого, але згодом Денс побачив, що другий револьвер у вас — він помітив це тоді, під час полювання. І те, що досі здавалося доволі дивним, тепер набуло просто-таки химерного вигляду. Жінка, яка вирішила накласти на себе руки, пригнічена жінка у відчаї, менше з тим, чомусь пам’ятає, що її брат відчуває відразу до полювання, і вирішує вкрасти для нього другий револьвер?
— Моя сестра дуже мене любить, інспекторе.
— Можливо. Але ви сказали Денсові, що аж до півдня не знали, підете на полювання чи ні. А револьвери зникли з кімнати вашої матері рано-вранці, задовго до того, як ви остаточно вирішили. Евелін не могла забрати другий револьвер, керуючись тією причиною, про яку повідомили ви. Щойно мені стало відомо про план удаваного самогубства, який обмірковувала ваша сестра, я зрозумів, що ви збрехали. І все стало зрозуміло. Револьвери з кімнати вашої матері взяла не Евелін. Це зробили ви. Один залишили собі, а другий дали Евелін як реквізит для вечірньої вистави.