Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 73)
— Це наш шанс! — горлає тим часом Деніел, витираючи залиті дощем очі. — Саме та нагода, на яку ми чекали! Він там, на цвинтарі, зачаївся й чекає. Він не знає, що ми одне одного знайшли! Ми можемо заклацнути цю мишоловку й завершити все разом.
Я так довго борюкався за те, щоб змінити своє майбутнє, щоб змінити плин подій цього дня! Я це подужав і тепер розгублений, мене лякає, що всі мої дії були марні. Я врятував Евелін і зірвав задум Майкла, але це має значення лише в тому разі, якщо ми з Анною доживемо до тієї миті, коли об одинадцятій вечора все розповімо Моровому Лікареві.
Зараз я наважуюся наосліп, у мене лишилася тільки одна подоба, а отже, від рішень залежить усе.
— А що, як нам не вдасться? — відгукуюсь я. Крізь шум дощу він заледве мене чує. Струмені зливи оглушливо періщать об камені, вітер термосить дерева, хилитає їх, виє, наче лютий звір, що вирвався з клітки.
— А хіба є інший вибір? — кричить Деніел, хапаючи мене за комір. — У нас є план, а це означає, що вперше ми маємо перевагу. Треба цим скористатися.
Згадую, як уперше зустрів цього чоловіка, яким спокійним він здавався тоді, яким терпеливим і розважливим. Наразі нічого цього в ньому не залишилося, усе наче змило нескінченною зливою Блекгіту. У нього очі божевільного, нарвані й відчайдушні, шалені й палкі. Для нього, як і для мене самого, ця мить вирішальна.
Він має рацію. Треба покласти цьому край.
— Котра година зараз? — питаю я.
Він супиться.
— Та яка різниця?
— Потім дізнаюсь яка, — кажу я. — То котра година? Будь ласка, скажіть!
Він нетерпеливо зиркає на годинник.
— За чотирнадцять десята, — каже він. — Ну що, ходімо?
Киваю й моріжком іду за ним назирці.
Ми наближаємося до цвинтаря, і зірки боязко замружуються. Коли Деніел прочиняє хвіртку, єдине світло, яке нам залишається, — це мерехтливий промінь його штормового ліхтаря.
Тут нас захищають від негоди дерева, вони стишують бурю, яка проривається до нас хіба раптовими різкими поривами вітру, що простромлює обладунок лісу, ніби кинджали, що мітять у його шпарини.
— Треба сховатися, — шепоче Деніел, вішаючи ліхтар на здійняту руку янгола. — Гукнемо Анну, коли вона прийде.
Я скидаю рушницю до плеча й притискаю обидва дула до його потилиці.
— Досить удавати, Деніеле, я знаю, що ви не моя подоба, — кажу я і, вдивляючись у ліс, намагаюся вгледіти Лакея. На жаль, світло ліхтаря таке яскраве, що приховує більше, ніж вихоплює з темряви.
— Руки вгору. А тепер поверніться, — наказую я.
Він кориться, дивиться на мене, вивчає, розбирає на дрібочки, шукає бодай якийсь надлам, тінь сумніву. Не знаю, вдається йому щось знайти чи ні, але після тривалої мовчанки на його вродливому обличчі з’являється чарівлива усмішка.
— Ну що ж, вічно це тривати не могло, — мовить він, показуючи на нагрудну кишеню. Я жестом дозволяю йому поворухнутися, він звільна видобуває портсигар, виймає з нього цигарку. Я пішов за цією людиною на цвинтар, знаючи: якщо я не зважуся на відкрите зіткнення, то завше озиратимуся через плече, чекатиму якогось підступу. Але зараз, коли я бачу його спокій, моя впевненість похитнулася.
— Де вона, Деніеле? Де Анна? — питаю я.
— Боже милий, та це я мав би у вас спитати, — каже він, стискаючи губами цигарку. — От точнісінько так, слово в слово: де в біса Анна? Я намагався вивідати це у вас цілісінький день і навіть вирішив був, що це мені вдалося, коли Дербі погодився допомогти спіймати Лакея. От бачили б ви тоді своє обличчя: неймовірне прагнення догодити!
Затуляючи цигарку від вітру, він із третьої спроби її розкурює, вогник підсвічує його обличчя. Очі в нього такі самі порожні, як і в статуй за його спиною. Я тримаю його на прицілі, але все одно він якимось чином примудряється зберігати перевагу.
— Де Лакей? — питаю я, рушниця щомиті важчає в мене в руках. — Я знаю, що ви спільники.
— Аж ніяк. Боюся, що ви все хибно зрозуміли, — каже він, недбало змахуючи рукою. — Він не такий, як ви, або я, або Анна. Ця людина — усього лиш один зі спільників Коулріджа. Загалом у цьому будинку їх декілька. Паскудні хлопці, але Коулрідж і займається паскудними оборудками. Лакей, як ви його називаєте, — найкмітливіший з них, тому я пояснив йому все, що відбувається тут, у Блекгіті. Не думаю, що він повірив, але вбивати — це його робота, тому він і оком не кліпнув, коли я показав йому на ваші подоби. Можливо, йому навіть сподобалося їх убивати, якщо вже бути зовсім відвертим. Ну й те, що я зробив його багатієм, теж неабияк зарадило, певна річ.
Видихнувши дим крізь ніздрі, він посміхається, наче ми з ним приязно жартуємо. Він упевнений у собі впевненістю людини, яка звикла існувати у світі передчуттів. Який разючий контраст із моїми власними руками, що шалено тремтять, з моїм власним серцем, що калатає, аж заходиться. У нього є якийсь план, і, допоки не дізнаюся, у чому він полягає, мені залишається хіба що чекати.
— Ви такий самий, як Анна, еге ж? — питаю я. — У вас є всього лиш один день, а потім ви все забуваєте й починаєте спочатку?
— Якось воно нечесно, як гадаєте? А у вас он цілих вісім життів, аж вісім днів. Усе найкраще дісталося вам. Чому?
— Бачу, Моровий Лікар не все вам про мене розповів.
Він знову шкіриться. Мене мороз дере поза шкурою.
— Нащо ви це робите, Деніеле? — запитую, здивований тим, яким засмученим почуваюся. — Ми ж могли допомогти одне одному.
— Друже мій, ви
Чути чвакання по багну. Клацає гачок, у спину мені впирається холодне металеве дуло. Повз мене протискається якийсь зарізяка, стає обіч Деніела. На відміну від свого приятеля, того, що наразі стовбичить у мене за спиною, він не озброєний, хоча взагалі-то, зважаючи на стан речей, йому це й не потрібно. У нього обличчя типового душогуба: ніс зламаний, на щоці потворний шрам. Він чухає кулаки, водить язиком по губах, передчуваючи розвагу. Усе це аж ніяк не додає мені впевненості.
— Будьте розумничком: киньте-но зброю, — наказує Деніел.
Зітхнувши, я кидаю рушницю на землю, зводжу руки вгору. Можливо, це дурість, але понад усе мені зараз кортить, щоб вони в мене так не тремтіли.
— Можете виходити! — проголошує Деніел гучніше.
Ліворуч від мене шурхотять кущі, і в колі світла від ліхтаря з’являється Моровий Лікар. Я вже готовий гукнути щось образливе, коли помічаю срібну сльозинку, намальовану на лівому боці його машкари. Вона виблискує у світлі, а відтак, придивившись, я помічаю й інші відмінності. Плащ цієї людини новіший, темніший, не такий заяложений. На рукавичках гаптовано троянди. Крім того, ця людина менша на зріст, стрункіша.
Це не Моровий Лікар.
— Це саме ви зустрічалися з Деніелом біля озера, — кажу я.
Деніел присвистує, кидає погляд на супутника.
— Як у біса йому це вдалося? — питає він у Срібної Сльозинки. — Ви ж обіцяли обрати таке місце, де нас ніхто не помітить разом!
— А ще я бачив вас біля сторожівні, — кажу я.
— Чудасія на чудасії, — форкає Деніел, якого ситуація неабияк розважає. — Чи не ви, бува, стверджували, що вам буцімто відома кожна мить цього дня? — І помпезно виголошує: — «Від мого погляду ніщо не сховається, містере Коулрідж».
Він форкає.
— Якби це було так, я б і без вашої допомоги спіймала Аннабеллу, — каже Срібна Сльозинка. Голос у неї величний, зовсім не такий зморений, як у Морового Лікаря. — Дії містера Бішопа порушили звичний плин подій. Він змінив долю Евелін Гардкасл, через нього загинув її брат, і тим самим він зруйнував послідовність усіх процесів. Його союз з Аннабеллою протримався довше, ніж будь-коли, а це означає, що все йде шкереберть, відбувається зарано, запізно чи не відбувається взагалі. Усе не так, як має бути.
Машкара повертається до мене.
— Маєте пишатися собою, містере Бішоп, — каже вона. — Такого шарварку в Блекгіті не було вже кілька десятиліть.
— Хто ви?
— Те саме я могла б спитати у вас, — каже вона, ігноруючи моє запитання. — Але не робитиму цього, бо ви й самі цього не знаєте, і до того ж наразі в нас є нагальніші запитання. Скажу тільки, що керівництво відрядило мене, щоб виправити помилку мого колеги. А тепер, будь ласка, повідомте містерові Коулріджу, де він може знайти Аннабеллу.
— Аннабеллу?
— Він називає її Анною, — каже Деніел.
— Чого вам треба від Анни? — питаю я.
— Це вас не обходить, — озивається Срібна Сльозинка.
— Тепер уже обходить, — заперечую я. — Напевне, вона вам дуже потрібна, якщо ви ладні укласти угоду навіть з такою людиною, як оце Деніел, аби злапати її.
— Я відновлюю втрачену рівновагу, — каже вона. — Чи ви вважаєте випадковістю, що втілюєтеся тільки в тих людей, які мають певний стосунок до вбивства Евелін? Чи вам не цікаво, чому ви прокинулися в подобі Дональда Девіса точнісінько тоді, коли він був вам найбільше потрібен? Мій колега підіграє вам від самого початку, а таке робити заборонено. Він мав просто спостерігати, а не втручатися, а відтак прийти на берег озера й дістати відповідь. Цим його обов’язки й обмежувалися. Ба більше, він знайшов лазівку для створіння, якому взагалі не можна полишати маєток. Я цього не терпітиму.