Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 74)

— То от чому ви тут, — каже Моровий Лікар, виступаючи із затінку. Його машкарою стікають цівки дощу.

Деніел напружується, ворожо дивлячись на новоприбулого.

— Перепрошую, що раніше не сповістив про свою присутність, Жозефіно, — веде далі Моровий Лікар, прикипівши очима до Срібної Сльозинки. — Я не був певен, що ви розповісте мені все як є, якщо я спитаю напряму, надто зважаючи на те, як старанно ви самі намагалися лишатися в затінку. Я б так і не дізнався, що ви в Блекгіті, якби вас не помітив містер Рештон.

— Жозефіна?.. — перериває його Деніел. — Ви що, знайомі?

Срібна Сльозинка не зважає на нього.

— Я сподівалася, що до цього не дійде, — каже вона, звертаючись до Морового Лікаря. Тон її зараз лагідніший, м’якіший. У ньому бринить жаль. — Я мала намір просто виконати своє завдання й піти, а ви взагалі не мусили про це дізнатися.

— Я взагалі не розумію, чому ви тут. Блекгіт під моїм наглядом, я все контролюю.

— Ви серйозно?! — вигукує вона з раптовим роздратуванням. — Та ви подивіться лишень, як зблизився Ейден з Аннабеллою, вони ж уже за крок до звільнення! Він ладен пожертвувати собою заради неї. Ви це бачите? Якщо їх не зупинити, вона прийде до вас із відповіддю, і що ви тоді робитимете?

— Я впевнений, що до такого не дійде.

— А я впевнена, що саме це й відбудеться, — форкає вона. — Скажіть мені чесно: ви що, дозволите їй піти?

Це запитання змушує його на мить замовкнути. Він ледь нахиляє голову, виказуючи власну нерішучість. Погляд мій перебігає на Деніела, який вражено споглядає бесідників. Мабуть, він почувається так само, як і я, — дитиною, яка дивиться на сварку батьків і розуміє лише половину з того, що вони кажуть.

Коли Моровий Лікар знову говорить, голос його впевнений, хоча й звучить завчено; ця впевненість спричинена радше тим, що він багато разів повторював ті самі слова, а не тим, що він вірить у них.

— Правила Блекгіту дуже чіткі, і я зобов’язуюся підкорятися їм так само, як і ви, — каже він. — Якщо вона назве мені ім’я вбивці Евелін Гардкасл, я не можу відмовитися від перегляду її справи.

— Правила правилами, але ви чудово знаєте, що зробить з нами наше керівництво, якщо Аннабелла вибереться з Блекгіту.

— Вони прислали вас мені на заміну?

— Певна річ, що ні. — Вона розчаровано зітхає. — Ви що, і справді вважаєте, що вони обмежилися б заміною? Я прибула сюди як ваш друг, щоб навести тут лад, допоки нагорі ще не дізналися про те, як ви схибили. Я непомітно усуну Аннабеллу, щоб вам не довелося вдаватися до вибору, про який ви потім шкодуватимете… — Вона подає знак Деніелові. — Містере Коулрідж, будь ласка, переконайте містера Бішопа розкрити місцеперебування Аннабелли. Я так розумію, ви в курсі, що сáме зараз на кону?

Кинувши недопалок і наступивши на нього ногою, Деніел киває горлорізові, який тримає мене за руки, не даючи поворухнутися. Я намагаюся опиратися, але він надто сильний.

— Це заборонено, Жозефіно, — каже Моровий Лікар вражено. — Ми не маємо права вдаватися до прямих дій! Ми не віддаємо наказів! І, авжеж, ми не розголошуємо їм відомості, знати які їм не треба. Ви порушили всі правила, яких ми заприсяглися дотримуватися.

— Ви ще смієте мені докоряти?! — вигукує Срібна Сльозинка зневажливо. — Та ви ж тільки те й робили, що втручалися в події!

Моровий Лікар уперто хитає головою.

— Я пояснив містерові Бішопу, з якою метою він тут, і заохочував його, коли він занепадав духом. На відміну від Деніела й Анни, він отямився, не знаючи правил. Він був відкритий для сумнівів, міг відхилитися від мети. Я ніколи не надавав йому відомостей, на які він не заслуговував, а от ви постійно втаємничували в них Деніела. Я намагався відновити баланс, а не надати містерові Бішопу перевагу. Я благаю вас: не робіть цього. Хай усе відбувається природно. Він уже за крок до відгадки.

— А через це за крок до відгадки ще й Аннабелла, — каже вона, і голос її звучить жорстко. — Перепрошую, але я маю зараз обирати між Ейденом Бішопом і вами. Дійте, містере Коулрідж.

— Ні! — вигукує Моровий Лікар, благально скидаючи руку.

Озброєний зарізяка бере його на мушку. Він нервується, його палець на гачку аж закляк. Я не знаю, чи може ця зброя завдати хоч якоїсь шкоди Моровому Лікареві, але ризикувати не можу. Він мені потрібен живим.

— Ідіть, — кажу я йому. — Ви тут нічого вже не зможете зробити.

— Це неправильно! — заперечує він.

— Тоді зробіть так, щоб було правильно. Ви потрібні іншим утіленням. — Я витримую значущу паузу. — Їм, а не мені.

Не знаю, може, на нього діє мій тон, а чи він уже просто бачив цю сцену раніше, але зрештою він неохоче відступається. Дивиться на Жозефіну, а відтак полишає цвинтар.

— Як завжди, безкорисливий, — каже Деніел, підступаючись до мене. — Хочу, щоб ви знали: я завжди був у захваті від цієї вашої якості, Ейдене. Те, як відчайдушно ви боролися за порятунок жінки, чия смерть мала вас звільнити. Та приязнь, що її ви відчували до Анни, яка, беззаперечно, зрадила б вас кінець кінцем, якби я не зробив цього першим. Урешті-решт, боюся, усе це було намарно. Тільки один з нас може полишити цей будинок, і сумніваюся, що це будете ви.

У гілляччі наді мною збираються ґави. Наче на чиєсь запрошення, вони мовчки ширяють там, угорі, пера волого блищать після нещодавньої зливи. Їх там кількадесят, вони юрмляться, наче плакальники на похороні, спостерігають за мною з цікавістю, від якої в мене аж мороз поза шкурою.

— Ще годину тому Анна була в нас. Одначе їй якимось чином пощастило втекти, — веде далі Деніел. — Куди вона пішла, Ейдене? Скажіть мені, де вона ховається, і я накажу своїм людям, щоб вони вбили вас швидко. Тепер вас залишилося тільки двоє — ви й Ґолд. Два постріли — і ви знову прокинетеся в подобі Белла, постукаєте у двері Блекгіту й усе почнете спочатку. А я вам уже не заважатиму. Ви ж кмітливий хлоп і, я впевнений, швидко розгадаєте таємницю вбивства Евелін. — Обличчя його у світлі ліхтаря здається схожим на обличчя привиду, його спотворює гримаса, наче в одержимого.

— Вам дуже страшно, Деніеле? — питаю я звільна. — Ви вбили мої майбутні подоби, тож я вже не становлю для вас загрози, але ви й гадки не маєте, де Анна. Це ж муляло вас цілий день, так? Страх, що вона розв’яже це вбивство раніше за вас.

Його лякає моя посмішка, найменший натяк на те, що становище моє не таке вже й безвихідне, як він спершу був вирішив.

— Якщо ви не розповісте мені те, що я хочу знати, я візьмуся за ніж, — каже Деніел, проводячи нігтем по моїй щоці. — Я вас на рам’я розкраю.

— Знаю, я бачив своє втілення після того, як ви над ним попрацювали, — кажу я, не зводячи з нього очей. — Ви довели мене до божевілля, і я передав його Ґреґорі Ґолду. Він сам собі поріже руки й попередить Едварда Денса. Це жахливо. І все одно ні.

— Скажіть мені, де вона, — каже він, підвищуючи голос. — На Коулріджа працює чи не половина челяді в цьому будинку, а гаманець у мене достатньо тлустий, щоб підкупити й другу половину, якщо виникне така потреба. Мої спільники оточать озеро подвійним колом. Хіба ви не розумієте? Я вже виграв. Який сенс і досі опиратися?

— Щоб не втратити форму, — сичу я. — Я нічого не розповім вам, Деніеле. Я зумисне тягну час, щоб Анна встигла дістатися до Морового Лікаря з відповіддю. Вам знадобиться сотня людей, щоб стерегти озеро в суцільній пітьмі, і я дуже сумніваюся, що навіть Срібна Сльозинка здатна вам у цьому зарадити.

— Ви страждатимете, — сичить він.

— До одинадцятої лишилася година, — кажу я. — Як гадаєте, хто з нас довше протримається?

Деніел б’є так сильно, що мені аж забиває дух і я падаю навколішки. Коли я зводжу очі, він стоїть наді мною, потираючи садна на кісточках пальців. Лють спалахує на його обличчі, наче грозові хмари збираються на ясному небі. Тепер замість плеканого картяра я бачу розлюченого махляра, якого аж скрутило від гніву.

— Я вбиватиму вас повільно, — сичить він.

— Тут помру не я один, Деніеле, — відказую й раптом видаю пронизливий гучний свист.

Птахи зриваються з дерев, підлісок шурхотить. У чорнильній темряві лісу спалахує вогник. І ще один — за кілька футів від першого, а відтак ще й третій. Деніел крутиться на місці, роззираючись на всі боки. Він не помічає того, як Срібна Сльозинка потроху задкує назад до лісу, помітно розгубившись.

— Надто вже багатьох ви образили, — кажу я, поки вогники наближаються. — І тепер вам доведеться зустрітися з ними.

— Тобто? — затинається він, спантеличений тим, що фортуна повернулася до нього спиною. — Я ж убив усі ваші майбутні подоби!

— Але не вбили їхніх друзів, — кажу я. — Коли Анна розповіла мені про свій план, як заманити сюди Лакея, я вирішив, що нам знадобиться допомога, і попросив про неї Каннінгема. Щойно я зрозумів, що ви з Лакеєм спільники, я вирішив, що нам потрібно ще більше людей. Знайти ваших ворогів було нескладно.

Першою з’являється Ґрейс Девіс із наведеною рушницею. Рештон мало не відкусив собі язика, аби завадити мені звернутися до неї по допомогу, але іншого виходу в мене не було. Інші мої носії були або заклопотані, або мертві, а Каннінгем сидів на балу з Рейвенкортом.

Другий ліхтар несе Люсі Гарпер, яку мені навіть вмовляти довго не довелося: вона одразу погодилася, щойно дізналася, що Деніел убив її батька. Потім виходить охоронець Стенвіна. Голова його перев’язана, видно лише зимні, жорстокі очі. Усі вони озброєні, але жоден з них не здається достатньо впевненим, і я сумніваюся, що бодай хтось із цих людей, коли стрілятиме, влучить у ціль. Але це не має значення. Зараз важить кількість, а кількість достатня, щоб спантеличити Деніела й Срібну Сльозинку. Вона роззирається, окреслюючи шлях до втечі.