Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 76)

Звільна роззираюся, чи, бува, не залишилося ще наркотиків. Мою роботу на Гардкаслів завершено, їхні нові портрети висять у галереї. На святкування мене не запросили, у маєтку на мене не чекають, а отже, сьогодні вільний ранок, який я проводжу тут, на матраці, а світ довкола обертається, наче фарба, що стікає в рукомийник.

Погляд мій чіпляється за чепець і фартух Мадлен, що лежать на стільці.

Здригаюся, наче мені дали ляпаса, і отямлююся, стаю собою, згадую обличчя Анни, її голос, і доторки, і небезпеку, у якій ми опинилися.

Ухопившись за цей спомин, насилу відштовхую особистість Ґолда вбік.

Мене так переповнювали його надії й страхи, жага й пристрасті, що Ейден Бішоп уже був здавався мені якимось маревним вранішнім сном.

Я щиро повірив, що все це й справді я.

Зісковзнувши з матраца, перекидаю стос порожніх слоїчків з-під лаудануму, які навсібіч порскають підлогою, наче сполохана мишва.

Відштовхнувши їх убік, я підходжу до каміна, де остання пелюстка полум’я тремтить межи жарин. Я підкидаю хмиз і оцупки, і вогонь оживає.

Уздовж камінної полиці вишикувалися шахові фігурки: усі вони зроблені вручну, декілька вже пофарбовані, хоча точніше, либонь, буде сказати, що вони просто заквецяні фарбою. Завершено хіба що половину з них, а обіч лежить ножик, яким Ґолд їх вирізьблює. З двома з цих фігурок носитиметься цілий день Анна, а ніж — той самий, яким було завдано порізи, що я їх учора бачив на руках Ґолда. Доля знову дає мені знак.

Мадлен збирає свій одяг, який розкидано по підлозі. Судячи з того, як квапливо вона вчора позбувалася вбрання, напередодні дівчину охопила некерована пристрасть, але зараз у ній живе лише сором. Камеристка вдягається, стоячи спиною до мене, прикипівши поглядом до стіни навпроти. Ґолдів погляд не такий цнотливий: він жадібно роздивляється її бліду шкіру, водоспад волосся, що стікає спиною.

— Чи у вас тут є дзеркало? — питає вона з легким французьким акцентом, застібаючи сукню.

— Навряд чи, — кажу я, насолоджуючись теплом вогню на голій шкірі.

— Напевне, я маю жахливий вигляд, — каже вона неуважно.

Джентльмен з міркувань поваги не погодився б із цим, але Ґолд не джентльмен, а Мадлен — не Ґрейс Девіс. Я вперше бачу її без пудри й косметики, і мене дивує те, який, виявляється, у неї хворобливий вигляд. Обличчя дівчини виснажене, шкіра землиста, поцяткована віспинками, очі втомлені й почервонілі, з набряклими повіками.

Вона проходить попід протилежною стіною, намагаючись триматися якнайдалі від мене, і відчиняє двері. Зимне повітря вдирається до кімнати, женучи тепло геть. Ще рано, надворі тихий досвіток, понад землею клубочиться туман. Ген серед дерев височіє Блекгіт, і досі оповитий нічною темрявою. Судячи з краєвиду, та хатинка, у якій я зараз, має бути десь неподалік від родинного цвинтаря.

Я дивлюся, як Мадлен, горнучись у шалик, квапиться стежкою до маєтку. Якби все йшло як раніше, то зараз саме я мусив би дибати крізь потемок. Збожеволівши після тортур Лакея, я мав би взяти власний ніж і порізати собі руки, а потім потнутися гупати у двері Денса, вигукуючи безладні попередження.

Утім, дізнавшись про зраду Деніела та здолавши його на цвинтарі, я уникнув цієї долі. Я все ж таки переписав плин подій цього дня.

Тепер я маю зробити так, щоб усе завершилося добре.

Зачинивши за Мадлен двері, я розпалюю гасову лампу, розігнавши темряву по кутках, і заходжуся обмірковувати наступний крок. Думки крутяться в голові, останнє, ще напівсформоване чудовисько й досі чекає, поки його витягнуть з темряви на світло. Складно навіть уявити, що коли я прокинувся того, першого ранку в подобі Белла, то переймався тим, що маю замало спогадів. Тепер треба якось упоратися з тим, що їх забагато. Мій розум наче напхом напхана речами валіза, яку треба перепакувати. Але для Ґолда світ стає зрозумілим, лише коли він відбивається на полотні, і саме там треба шукати відповідь. Якщо Рештон і Рейвенкорт чогось мене навчили, то це вміння цінувати таланти своїх утілень, замість того щоб картатися через їхні слабкі боки.

Підхопивши лампу, я вирушаю до майстерні, розташованої в глибині котеджу. Мені потрібна фарба. Уздовж стін стоси полотен, деякі вже наполовину завершені, інші розкраяні в нападі люті. Усюди розкидані пляшки з-під вина, калюжі вина заливають олівцеві ескізи, зібгані й пожбурені геть.

Терпентин[25] стікає стіною, спотворивши якийсь пейзаж, який Ґолд, схоже, розпочав малювати нашвидкуруч, а потім покинув у нападі раптової люті.

У центрі цього безладу, наче стос дров, приготованих для вогнища, височіють старі родинні портрети. Їх тут десятки, полотна видерті з побитих шашелем рам, які валяються віддалік. Більшість портретів уже зруйновані живицею, хоча де-не-де ще можна розгледіти непевні бліді риси. Евелін казала мені, що Ґолда запросили відреставрувати полотна в Блекгіті. Схоже, він не надто вподобав ці витвори мистецтва.

Дивлюся на цей стос, аж раптом у голові формулюється ідея.

Нишпорю полицями й натрапляю на вугільний олівець. Повертаюся до кімнати, ставлю лампу на підлогу. Чистого полотна під рукою немає, тому я занотовую всі свої думки просто на стіні, працюючи в крихітному озерці тремкого світла від лампи. Думки мої виплескуються назовні з шаленою швидкістю, цей стрімкий потік раптового осяяння вже за кілька хвилин залишає від олівця самі спогади, і мені доводиться йти шукати новий.

Я стрімко вимальовую дерево подій сьогоднішнього дня — від листви імен, які записані просто попід стелею, аж до самісінької підлоги. Корені цього дерева сягають аж на дев’ятнадцять років у минуле, ховаються в озері, на дні якого лежить мертвий хлопчик.

Якоїсь миті я випадково чіпляю старий поріз на руці, і на моєму дереві з’являються червоні плями. Відірвавши рукав сорочки, я забинтовую рану й повертаюся до роботи.

Коли перші промені сонця підсвічують обрій, я відступаю на крок, олівець падає в мене з рук і розбивається об підлогу. Цілком і повністю знесилений, я сідаю перед малюнком. Рука тремтить.

«Якщо інформації замало, діяти доводиться наосліп, якщо її забагато — вона засліплює».

Мружуся, вдивляючись у малюнок. Два кострубаті сучки на моєму дереві — це дві зяючі вирви, два пробіли в цій історії. Два запитання, відповіді на які остаточно зроблять усе зрозумілим: що саме було відомо Міллісент Дербі й де наразі Гелен Гардкасл?

Двері будинку прочиняються, впускаючи до кімнати пахощі вранішньої роси. Я надто зморений, щоб озиратися. Я тану, наче розтоплена свічка, я безформний, охлялий кавалок, я чекаю, щоб з’явився хтось і відшкрябав мене з підлоги. Усе, чого мені наразі кортить, — це спати, заплющити очі й позбутися всіх думок. Але це ж моє останнє втілення! Якщо я зараз схиблю, усе почнеться наново.

— Ви тут? — здивовано питає Моровий Лікар. — Але ж вас тут не має бути! О цій порі ви вже зазвичай геть божевільний! Як ви… А це що таке?..

Він проходить повз мене, плащ його шелестить. У денному світлі його вбрання просто сміховинне, замість жасного опівнічного птаха переді мною звичайний штукар.

Не дивно, що він намагався зустрічатися зі мною тільки ввечері.

Моровий Лікар зупиняється за кілька дюймів від стіни, рукою в рукавичці торкається стовбура дерева, розмазуючи записані на ньому імена.

— Дивовижно… — бурмотить він ледь чутно, роздивляючись малюнок згори донизу.

— А що сталося зі Срібною Сльозинкою? — питаю я. — Я ж бачив, що її підстрелили там, на цвинтарі…

— Мені довелося замкнути її в циклі, — каже він сумовито. — То був єдиний спосіб урятувати їй життя. Вона прокинеться за кілька годин і вважатиме, ніби щойно сюди потрапила. А відтак повторить усе, що робила вчора. За якийсь час моє керівництво помітить її відсутність і прибуде її визволяти. Боюся, мені доведеться давати з цього приводу пояснення…

Поки він стоїть, роздивляючись малюнок, я прочиняю двері котеджу. Промені пестять обличчя, тепло лоскоче шию й оголені руки. Мружачись на сонце, я вдихаю золотаве світиво. Я ще ніколи не прокидався так рано, ніколи не бачив, який тут, у цьому місці, світанок. Це просто справжнє диво!

— Цей малюнок каже те, про що я думаю? — питає Моровий Лікар напружено.

— А що, на вашу думку, він каже?

— Те, що Майкл Гардкасл намагався вбити власну сестру.

— Тоді так, саме це він і каже.

Співають птахи, три кролі пустують у садку біля будинку. У сонячному промінні тваринки здаються якимись рудими, наче їхнє хутро вкрите іржею. Якби я знав, що рай — це світанок, то не спав би жодної ночі.

— Містере Бішоп, ви розв’язали цю загадку! — каже Моровий Лікар, голос його аж тремтить від захвату. — Ви вільні! Ви нарешті вільні!

Він видобуває звідкілясь зі складок свого плаща срібну фляжку й тицяє її мені до рук. Я не знаю, що в ній за напій, але вогонь проймає мене до кісток і сон наче вітром звіює.

— Срібна Сльозинка має всі підстави перейматися, — кажу, дивлячись на кролів. — Я не піду звідси без Анни.

— Це не вам вирішувати, — каже Моровий Лікар, відступаючи на крок, щоб ліпше роздивитися моє намальоване дерево.

— І що ви зробите? Силоміць потягнете мене до озера?

— Мені це не знадобиться, — озивається він. — Озеро — це просто місце зустрічі. Важливою є лише відповідь. Ви розв’язали таємницю вбивства Евелін і переконали мене в тому, що маєте рацію. Тепер, коли я прийняв вашу відповідь, Блекгіт вас не триматиме. Наступного разу, коли заснете, то прокинетеся вже вільним.