Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 78)
Схиливши голову, Моровий Лікар, на мій подив, знімає циліндр. Я бачу брунатні шкіряні ремінці, на яких тримається машкара. Один за одним він заходиться розстібати їх, насилу долаючи опір застібок набряклими пальцями. Коли остання застібка піддається, він знімає машкару й відкидає відлогу плаща. Я бачу голомозу голову. Він старший, ніж я уявляв: йому добряче за п’ятдесят, навіть ближче до шістдесяти. У Морового Лікаря обличчя змореної працею порядної людини. Очі почервонілі, шкіра кольору старого пергамену. Якби моя втома могла набути обрисів, вона мала б саме такий вигляд.
Не маючи гадки про мої думки, він схиляє голову так, щоб на обличчя йому потрапило вранішнє світло, що сотається з вікна.
— Ну, от і по всьому, — каже він, жбурляючи машкару на Ґолдове ліжко. Без перепони з порцеляни голос його звучить трохи інакше, ніж я був звик.
— Чомусь мені здається, що вам не можна цього робити, — кажу я, киваючи в бік машкари.
— Список моїх прогрішень уже й без того чималий, — озивається він, сідаючи на сходинку ґанку й умощуючись так, щоб цілком опинитися на сонці. — Я приходжу сюди щоранку, перш ніж братися до роботи, — каже, глибоко вдихаючи ранкове повітря. — Мені подобається ця пора. Вона триває рівно сімнадцять хвилин, а відтак збираються хмари, двоє лакеїв провадять учорашню сварку, яка щоразу завершується тим, що вони чубляться на стайні… — Він звільна стягає з рук рукавички. — Шкода, що ви дістали змогу насолоджуватися цим уперше, містере Бішоп.
— Ейден, — кажу я, простягаючи йому руку.
— Олівер, — озивається він, потискаючи її.
— Олівер, — повторюю я замислено. — Я ніколи й гадки не мав, що у вас є ім’я.
— Можливо, мені слід назватися Дональдові Девісу, коли я перестріну його на шляху до селища, — озивається він з натяком на усмішку. — Він буде страшенно розлючений. Хтозна, може, це його заспокоїть?..
— Ви все одно туди підете? Навіщо? Адже ви вже дістали відповідь!
— Допоки не підете звідси, мій обов’язок полягає в тому, щоб напучувати тих, інших, щоб дати їм такий самий шанс, який дістали ви.
— Але ж тепер ви знаєте, хто вбив Евелін Гардкасл, — кажу я. — Хіба ж це все не змінює?
— Ви вважаєте, що мені важко, бо відомо більше за інших? — Він хитає головою. — Так, я завжди знав більше за вас. Проблема не в знанні. Проблема в незнанні, саме з ним я борюся…
Його обличчя знову суворішає, тон стає жорстким:
— Саме тому я зняв маску, Ейдене. Мені потрібно було, щоб ви побачили моє обличчя й почули мій голос, щоб ви переконалися: те, що я вам розповідаю, — правда. Ми більше не можемо сумніватися одне в одному.
— Розумію, — кажу я. Це все, що мені вдається із себе видушити. Я почуваюся людиною, у якої з-під ніг от-от піде земля.
— Справжнє ім’я жінки, яка відома вам як Анна, — Аннабелла Коулкер. І будь-якою мовою це ім’я страшніше за найжахливіше прокляття, — каже він, прикипівши до мене поглядом. — Вона очолювала організацію, що сіяла руйнацію й смерть у половині країн світу. І, якби понад тридцять років тому її не затримали, вона б робила те саме й дотепер. От кого ви намагаєтеся звільнити.
Мені б слід було почуватися здивованим. Враженим. Розлюченим. Мені б варто було заперечувати, але чомусь не хочеться. Його слова я не сприймаю якимось одкровенням, радше вже це підтвердження фактів, які давно вже були мені відомі. Анна несамовита й безстрашна, навіть жорстока, коли виникає така потреба. Я бачив її обличчя тоді, у сторожівні, коли вона підступилася до Денса з рушницею напоготові, не знаючи, що це я. Вона натиснула б на гачок без жодного сумніву. Вона вбила Деніела, коли я не подужав цього зробити, і навіть побіжно запропонувала, щоб ми власноруч уколошкали Евелін, бо тоді ми дістали б змогу дати правильну відповідь Моровому Лікареві. Вона тоді сказала, що пожартувала, але навіть зараз я в цьому не впевнений. А втім, Анна вбила цих людей, щоб захистити мене, вона намагалася виграти для мене час, щоб я міг розгадати цю таємницю. Вона сильна, вона добра, і вона залишалася вірною мені, навіть попри те, що моє бажання врятувати Евелін загрожувало стати на заваді розслідуванню вбивства.
З усіх людей у цьому маєтку вона єдина ніколи не приховувала, ким є насправді.
— Вона вже не та, ким була колись, — заперечую я. — Ви казали, що Блекгіт призначений для того, щоб перевиховувати людей, щоб змінювати їхні колишні особистості й перевіряти нові. Я за цей тиждень бачив Анну в різних ситуаціях. Вона допомогла мені, вона кілька разів рятувала мені життя. Вона мій друг.
— Вона вбила вашу сестру, — каже він різко.
Мій світ порожніє.
— Вона катувала її, принижувала, зробила так, щоб цілий світ за цим спостерігав, — веде він далі. — От хто така Анна. І такі люди не змінюються, Ейдене.
Я падаю навколішки, стискаю скроні, бо в мені вибухає хвиля спогадів. Мою сестру звали Джульєтта. У неї були каштанове волосся й щира усмішка. Їй доручили затримати Аннабеллу Коулкер, і я так нею пишався!
Кожний спомин здається мені скалкою скла, що простромлює мозок.
Джульєтта була завзята й розумна, вона вважала, що правосуддя треба захищати, а не просто сподіватися справедливості. Це мене смішило, але вона все одно наполягала на своєму.
Щоками течуть сльози.
Поплічники Аннабелли Коулкер удерлися до Джульєтти серед ночі й викрали її просто з будинку. Її чоловіка вони вбили одним пострілом у голову. Йому пощастило. А Джульєтті на свою кулю довелося чекати аж впродовж семи днів. Посіпаки Аннабелли катували її та змушували цілий світ на це дивитися. Вони називали ці катування відплатою за те, що їх переслідують, і стверджували, що цього й слід було очікувати.
Ані про себе, ані про свою родину я більше нічого не знаю. У мене не збереглося жодного щасливого спомину. Лише ті, що могли допомогти мені, лише ненависть і біль.
Саме вбивство Джульєтти привело мене до Блекгіту. Відсутність щотижневих телефонних розмов із сестрою. Неможливість поділитися розповідями про те, що сталося впродовж дня. Спорожніле місце, де вона мала бути й де її більше ніколи не буде. А ще те, як саме кінець кінцем затримали Аннабеллу.
Без крові. Без болю.
Без жодного ексцесу.
Її затримали й відрядили до Блекгіту, і там вбивця моєї сестри мала ціле життя розгадувати вбивство іншої вбитої сестри. Вони назвали це правосуддям. Вони плескали одне одного по плечах, пишаючись власною вигадливістю, і вважали, що я буду такий самий потішений, як і вони.
Вони вирішили, що цього буде достатньо.
Але вони помилялися.
Несправедливість мордувала мене щоночі, катувала щодня. Вона краяла мене, аж допоки Аннабелла стала єдиною, про кого я взагалі був здатен думати.
Я вирушив за Аннабеллою Коулкер до брами пекла. Я переслідував її, залякував, катував, допоки не забув, нащо взагалі це роблю. Допоки я не забув про Джульєтту. Допоки Аннабелла не перетворилася на Анну — і я побачив у ній лише налякану дівчину, яку кинули на поталу чудовиськам.
Я став тим, кого ненавидів, я перетворив Аннабеллу на ту, яку покохав.
І я винуватив у цьому Блекгіт.
Зводжу очі на Морового Лікаря, дивлюся на нього крізь сльози. Він пильно роздивляється мене, оцінює мою реакцію. Цікаво, що саме він бачить, бо сам я не знаю, що й думати. Усе це відбувається зі мною з вини тієї, яку я намагаюся врятувати.
У всьому винна Анна.
«Аннабелла».
— Що? — питаю я, здивований тим, як наполегливо звучить внутрішній голос у моїй голові.
«У всьому винна Аннабелла Коулкер, а не Анна. Саме Аннабеллу ми ненавиділи».
— Ейдене? — гукає Моровий Лікар.
«І Аннабелла Коулкер мертва».
— Аннабелла Коулкер мертва, — повторюю звільна, зустрічаючись поглядом із враженими очима Морового Лікаря.
Він хитає головою.
— Помиляєтеся.
— Мені знадобилося для цього тридцять років, — кажу я. — Вона померла не через ненависть, не через насильство. Вона померла через те, що її пробачили. Аннабелла Коулкер мертва.
— Ви помиляєтеся.
— Ні, це ви помиляєтеся, — кажу вже впевненіше. — Ви казали мені дослухатися до внутрішнього голосу, що звучить у мене в голові, і я дослухаюся. Ви запевняли мене, що Блекгіт здатний перевиховувати людей, і я в це повірив. А тепер ви мусите зробити те саме, тому що ви такою мірою засліплені тим, якою колись була Анна, що ігноруєте те, якою вона стала. А якщо ви не хочете прийняти того, що вона змінилася, на біса тоді взагалі все це?
Він роздратовано кóпає черевиком грудку бруду.
— Не варто мені було знімати машкару, — сичить він, підводиться й крокує до садка, сполохавши кролів, які ласували травою. Стоячи руки в боки, він дивиться на Блекгіт, що височіє там, удалині, і вперше я усвідомлюю, що маєток так само підкорив собі його, як і мене. Але я мав змогу змінюватися й діяти на власний розсуд, а він був примушений спостерігати за вбивствами, зґвалтуваннями й самогубствами, оповитий павутинням брехні, у тенетах якої заплутався цей будинок. Він мусив приймати все, що приносив йому кожний наступний день, навіть найжахливіше. І, на відміну від мене, він не мав змоги забути. Від такого можна збожеволіти. Більшість людей збожеволіла б, якби не мала віри. Якби не вірила в те, що мета зрештою виправдовує засоби.
Ніби читаючи мої думки, Моровий Лікар розвертається до мене.
— Чого ви від мене хочете, Ейдене?
— Прийдіть до озера об одинадцятій вечора, — кажу я твердо. — Там буде чудовисько, і я присягаюся, що ним виявиться не Анна. Дайте їй шанс проявити себе. Ви побачите, яка вона насправді, і зрозумієте, що я маю рацію.