Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 77)
Мені кортить розлютитися, але сил на це немає. Сон заколисує мене своїми лагідними долонями, і щоразу, коли я заплющую очі, розплющувати їх наново стає дедалі важче. Я повертаюся до розчахнутих дверей, сповзаю спиною по одвірку, сідаю на підлогу наполовину на осонні, наполовину в затінку. Я не можу змусити себе відмовитися від тепла й пташиного співу, від усіх принад світу, яких я так довго був позбавлений. Ще раз ковтаю з фляжки, примушуючи себе отямитися. У мене ще чимало справ.
«Такою мірою чимало, що ліпше, щоб про них не довідалися».
— Це було нечесне змагання, — кажу я. — У мене було вісім утілень, а в Анни й Деніела тільки по одному. Я міг згадати події тижня, а вони — ні.
Моровий Лікар мовчить, замислено споглядаючи мене.
— Ви дістали всі ці переваги, тому що прибули до Блекгіту з власної волі, — каже він стиха, наче побоюючись, що хтось його підслухає. — А вони — ні, і це все, що я можу вам сказати.
— Якщо я надумав прибути сюди з власної волі одного разу, то й удруге можу зробити те саме, — кажу я. — Я не полишу тут Анну.
Він крокує кімнатою туди-сюди, зиркаючи то на мене, то на малюнок.
— Та ви ж боїтеся! — вигукую я здивовано.
— Так, боюся! — огризається він. — Моє керівництво, воно не… З ним ліпше не сперечатися. Обіцяю: коли ви звідси поїдете, я зроблю все, що в моїх силах, задля того, щоб допомогти Анні.
— Один день, одна подоба. Вона так ніколи не вибереться з Блекгіту, і вам це добре відомо, — кажу я. — Я б ніколи не впорався з цим без Рейвенкортового меткого розуму, без Денсового лукавства. Лише завдяки Рештонові я став дивитися на факти як на потенційні докази в справі. Хай йому грець, навіть Дербі з Беллом відіграли свою роль. Анні потрібні будуть усі їхні вміння так само, як вони знадобилися мені…
— Ваші подоби залишатимуться в Блекгіті.
— Так, але я вже не контролюватиму їх! — наполягаю я. — Вони не стануть допомагати покоївці. Отже, я залишу її напризволяще!
— Та забудьте ви про неї! Це вже занадто! — каже він, рвучко розвертаючись до мене й владно змахнувши рукою.
— Що саме занадто?
Він дивиться на обіпнуту рукавичкою долоню, схоже, вражений тим, якою мірою втратив над собою контроль.
— Тільки ви здатні аж так мене розлютити, — каже він трохи спокійніше. — І завжди так було! Цикл за циклом, утілення за втіленням. Я бачив, як ви зраджували друзів, як ви знаходили собі помічників, як ви помирали заради власних принципів. Я бачив таку кількість Ейденів Бішопів, що ви, мабуть, ніколи б не впізнали себе в цих людях. Але одна річ лишається незмінною — це ваша впертість. Ви обираєте шлях і йдете ним до кінця, і байдуже, скільки перепон і вибоїн вам трапляється. Це було б просто приголомшливо, якби не дратувало аж такою мірою.
— Дратує воно вас чи ні, але я мушу знати, чому Срібна Сльозинка так уперто прагне загибелі Анни.
Він дивиться на мене довгим оцінювальним поглядом, а потім зітхає.
— А чи вам відомо, містере Бішоп, яким чином можна визначити, чи можна вже випускати злочинця назад до світу? — питає він замислено. — Хтозна, справді вони розкаялися, а чи просто кажуть вам те, що ви прагнете почути?
Він іще раз ковтає з фляжки.
— Дайте їм один день, у якому жоден з їхніх учинків не матиме наслідків, і побачите, як вони діятимуть.
Мене беруть сироти, кров стигне в жилах.
— Тобто все це була перевірка? — звільна питаю я.
— Ми вважаємо за краще називати це перевихованням.
— Перевиховання… — повторюю я, і розуміння здіймається в мені, наче вранішнє сонце над будинком. — Тобто це в’язниця?
— Так. Але замість полишати наших бранців гнити в камері, ми щодня даємо їм шанс довести, що вони гідні звільнення. Хіба ж не чудовий варіант? Таємниця вбивства Евелін Гардкасл свого часу не була розв’язана, і, мабуть, ця смерть так і лишалася б нерозкритою. Замикаючи наших бранців «усередині» вбивства, ми даємо їм змогу спокутувати свої злочини, розплутуючи чужі. Це не лише покарання, це благо.
— І що, є й інші такі самі місця? — допитуюся, намагаючись усвідомити почуте.
— Їх тисячі, — відповідає Моровий Лікар. — Мені випадало бачити селище, мешканці якого щоранку знаходять на головному майдані три обезголовлені тіла. А ще океанський лайнер, на якому відбувається кілька вбивств. П’ятнадцять наших бранців намагаються розплутати їх.
— А ви, отже… Хто?.. Наглядач?
— Радше вже інспектор. Я вирішую, чи гідні ви звільнення.
— Але ви сказали, що я приїхав до Блекгіту з власної волі. З якого доброго дива я б за власним бажанням подався до в’язниці?
— Ви прибули за Анною, але потрапили в пастку, і цикл за циклом Блекгіт препарував вас, допоки ви не забули самого себе. Бо саме для цього він і створений. — Голос Морового Лікаря напружений і похмурий, обіпнуті рукавичками кулаки стиснуті. — Моє керівництво взагалі не мало пускати вас сюди, це неправильно. Спочатку я вирішив був, що невинна людина, яка потрапила сюди, приречена, що вона пожертвувала собою намарно, але ви спромоглися знайти шлях назад. От саме
— Тож Анна?.. — кажу нерішуче, ненавидячи себе за те запитання, яке маю намір поставити.
Я ніколи не дозволяв собі вважати, що Анна опинилася тут по заслузі, мені подобалося думати, що Блекгіт — це такий берег, куди нас викинуло після кораблетрощі чи після того, що Блекгіт стався з нами, наче удар блискавки. Вважаючи Анну жертвою, я намагався відкинути сумніви й думки про те, що, можливо, вона заслужила якесь покарання. Але тепер мені стає лячно.
— Який злочин скоїла Анна? Через що вона потрапила до Блекгіту? — питаю я.
Він хитає головою й простягає мені фляжку.
— Я не маю права про це розповідати. Просто майте на увазі: покарання співмірне її злочину. Бранці, про яких я вам розповів, — ті, із селища й із лайнера, — дістали легші вироки, ніж Анна чи Деніел. У тих місцях умови ліпші, ніж тут. Блекгіт було збудовано, щоб перевиховувати справдешніх дияволів, а не дрібних злодюжок.
— Тобто ви маєте на увазі, що Анна — диявол?
— Я маю на увазі, що в цьому світі щодня скоюють тисячі злочинів, але тільки двох людей відрядили до цього місця. — Голос його гучнішає, бринить хвилюванням. — Одна з них — Анна. І, менше з тим, ви ризикуєте життям, намагаючись її звільнити. Це просто божевілля.
— Будь-яка жінка, що спромоглася домогтися такої відданості, має бути чогось варта.
— Та ви ж мене не чуєте! — вигукує він, стискаючи кулаки.
— Я вас чую, але тут її я не покину, — кажу я. — Хай навіть ви змусите мене сьогодні звідси піти, завтра я все одно знайду спосіб повернутися. Я зробив це один раз, зроблю й удруге.
— Та не будьте ви таким бісовим бовдуром! — Він ударяє по одвірку з такою силою, що нам на голови сиплеться якась порохня. — До Блекгіту вас привела зовсім не відданість, а жага помсти! Ви прийшли сюди не для того, щоб урятувати Анну, — ви прагнули взяти участь у її покаранні. У Блекгіті вона в безпеці. Так, під замком, але в безпеці. Але вам не хотілося просто бачити її під замком, ви прагнули, щоб вона страждала. Там, зовні, тисячі людей мріють про те, щоб вона страждала, але жоден з них не зважився на те, на що зголосилися ви, тому що ніхто з них не відчував до цієї жінки дужчої ненависті, ніж ви. Ви приїхали за нею до Блекгіту, і впродовж тридцяти років ви катували її так само, як вас нині катував Лакей!
Гнітюча тиша тисне на нас. Я роззявляю рота, щоб відповісти, але мене млоїть, у голові паморочиться. Світ став догори дриґом, і, хоча я наразі сиджу на підлозі, враження в мене таке, що я падаю, падаю, падаю…
— Що вона скоїла? — питаю я пошепки.
— Моє керівництво…
— …впустило до Блекгіту невинну людину, яка мала намір убивати, — кажу я. — Вони так само винні, як і всі тут. А тепер кажіть, що саме вона скоїла.
— Але я не можу, — опирається він мляво, майже втративши наснагу для спротиву.
— Досі ви мені допомагали.
— Так, бо те, що з вами сталося, неправильно, — каже він, добряче хильнувши з фляжки. Його кадик смикається вгору-вниз. — Ніхто не заперечував проти того, що я допомагатиму вам вибратися, бо вам узагалі тут було не місце. Але якщо я розповім вам речі, які ви не маєте знати, це матиме серйозні наслідки. Для нас обох.
— Я не можу звідси піти, допоки ви не поясните мені, чому саме я йду. І я не можу пообіцяти, що не повернуся, допоки не дізнаюся, навіщо взагалі сюди приходив, — кажу я. — Будь ласка, тільки в такий спосіб ми можемо покласти цьому край.
Машкара-дзьоб звільна повертається до мене. Цілу хвилину він стоїть незрушно, поринувши в глибокі роздуми. Я відчуваю, що мене оцінюють, мої якості зважують і відкидають, мої вади витягають на світло, щоб ліпше роздивитися.
«Зважують не вас».
І що це означає?
«Він хороша людина. І саме зараз він намагається визначити, якою мірою хороша».