Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 66)

— Упродовж року, — повторюю я замислено. — Тобто відтоді, як вона востаннє побувала в Блекгіті на роковини Томасової загибелі?

Це ж саме після цих відвідин вона приїхала до Майкла з безладними вигуками про якесь убрання.

— Так… напевне, — каже він, смикаючи себе за мочку вуха. — Не знаю… Як гадаєте, може, це її гнітить? Я маю на увазі відчуття провини… Це б пояснило, чому вона аж так химерно поводиться. Може, вона намагається зібратися на силі, щоб нарешті зізнатися в скоєному? Тоді зрозуміло, чому зранку вона була в такому дивному настрої.

— У якому саме настрої? Про що ви говорили?

— Та, власне, вона була дуже спокійна. Відчужена якась. Повторювала, що треба все виправити. Мовляв, їй прикро, що я змушений був соромитися батькового імені… — Обличчя його стає нещасним. — То он воно як! Вона хоче зізнатися сьогодні, під час балу! Це саме через те вона приїхала до Блекгіту й запросила тих самих гостей, що й тоді, дев’ятнадцять років тому!

— Можливо, — кажу я, не в змозі приховати сумнів. — А чому в її щоденнику всюди відбитки ваших пальців? Що саме ви там шукали?

— Коли я став її розпитувати, вона попросила зазирнути в щоденник, щоб перевірити, о котрій у неї призначено зустріч з головним стайничим. Сказала, що після цього розповість мені все. Попросила прийти до стайні. Я чекав на неї, але вона так і не з’явилася. Я цілий день її шукав, але ніхто її не бачив. Може, вона подалася до селища?

Я вдаю, ніби не почув цього припущення.

— А розкажіть-но мені ще про того хлопчика-грума, який зник, — кажу натомість. — Ви про нього розпитували головного стайничого.

— Та, власне, там нема про що розказувати. Кілька років тому я сидів у пабі з інспектором, який розслідував убивство Томаса. Він ніколи не вірив, що мій батько — Карвер, я маю на увазі, — у цьому винен. Переважно через те, що інший хлопчик, Кіт Паркер, зник за тиждень до того, коли мій батько був у Лондоні з лордом Гардкаслом. Цей збіг інспекторові не сподобався. Він став розпитувати про цього хлопця, але нічого не дізнався. Скидалося на те, що Паркер просто собі ні сіло ні впало взяв і пішов, нікого заздалегідь не попередивши, і так і не повернувся. Тіла не знайшли, тому спростувати чутки про те, що він просто втік, не вдалося.

— Ви були з ним знайомі?

— Трохи. Він іноді грав з нами, але зазвичай діти челяді також мають свої обов’язки по господарству. Він більшість часу проводив у стайні. Ми бачилися хіба що зрідка…

Відчувши, що мій настрій змінився, він пильно дивиться на мене.

— Ви що, і справді вважаєте, що моя мати — убивця? — питає Каннінгем.

— Саме це я й маю намір з’ясувати з вашою допомогою, — кажу я. — Ваша мати доручила ваше виховання місіс Драдж, так? Тобто вони з нею були в близьких стосунках?

— У дуже близьких. Місіс Драдж була єдиною особою, яка знала, хто мій справжній батько… Ну тобто до того, як про це в якийсь спосіб дізнався Стенвін.

— Чудово. Тоді я мушу про дещо вас попросити.

— Про що саме?

— Власне, мені від вас потрібні дві речі, — кажу я. — Мені треба, щоби місіс Драдж… Овва!

Один з моментів з мого власного минулого нарешті посідає власне місце в загальній картині. Адже відповідь на запитання, яке я мав намір поставити, мені вже дали. Тепер треба зробити так, щоб усе відбулося наново.

Каннінгем змахує рукою просто в мене перед обличчям.

— Реше, агов, чи все гаразд? У вас якийсь химерний вигляд…

— Перепрошую, друже, просто відволікся трохи… — кажу, намагаючись розвіяти його сумніви. — Отже, мені треба, щоб місіс Драдж дещо пояснила. А відтак щоби ви декого зібрали разом. Коли впораєтеся, знайдіть Джонатана Дербі. Мусите розповісти йому все, що з’ясуєте.

— Дербі? А цей покидьок тут до чого?

Двері розчахуються, до кімнати зазирає Ґрейс.

— На Бога, чому ви так довго? — питає вона. — Якщо промарудитеся ще трохи, доведеться вдавати, ніби ми челядь, яка готує Беллові ванну!

— Ще хвилинку, — кажу я, поклавши руку Каннінгемові на плече. — Ми з цим розберемося, я вам обіцяю. А тепер слухайте уважно, це дуже важливо…

49

Бавовняна торба дзенькає в такт нашим крокам. Її вага й бакаювата стежка наче змовилися, щосили намагаючись змусити мене перечепитися. Я раз у раз зашпортуюся, і Ґрейс повсякчас співчутливо кривиться.

Каннінгем пішов виконувати моє прохання. Ґрейс його раптове зникнення спантеличує, вона збентежено мовчить. Мені кортить усе їй пояснити, але Рештон знає цю жінку достатньо добре, щоб зрозуміти, що це не обов’язково.

Десять хвилин по тому, як Дональд Девіс представив своїй вдячній родині людину, яка врятувала йому життя на фронті, усім притомним людям одразу стало зрозуміло, що Джим Рештон і Ґрейс Девіс колись обов’язково одружаться. Належність до різних соціальних верств їх анітрохи не бентежила. Під час тієї першої спільної вечері вони по-дружньому сперечалися й зацікавлено розпитували одне одного, а серед столу, захаращеного столовим начинням, призначення якого Рештону було навіть невідоме, розквітло кохання. Почуття, що народилося того дня, відтоді лише зростало й міцнішало, і ці двоє існували тепер у власноруч створеному світі. Ґрейс знає, що я їй усе розповім, щойно сам розберуся в цій справі й матиму достатню кількість переконливих фактів. А тим часом ми йдемо біч-о-біч у приязному мовчанні, насолоджуючись товариством одне одного.

На руці в мене кастет — я непевно пояснив Ґрейс, що в Белла й доктора Діккі можуть бути спільники. Побрехенька така собі, але її виявляється достатньо задля того, щоб дівчина пильнувала й підозріливо кидала оком на кожен кущ. Ми нарешті дістаємося колодязя, Ґрейс відводить убік гілку, щоб я міг безперешкодно вибратися на галявину. Я миттю швиргаю торбу до колодязя, і та з оглушливим гуркотом падає на дно.

Розминаю затерплі руки, намагаючись позбутися болю в утомлених м’язах. Тим часом Ґрейс вдивляється в темну глибину колодязя.

— Бажання загадаєте? — питає вона.

— Хіба щоб не довелося тягти цю торбу назад, — кажу я.

— Оце так, спрацювало! — сміється вона. — Як вважаєте, чи можна загадати ще щось?

— Як на мене, це вже схоже на шахрайство.

— Та ну, цим колодязем ніхто багато років не користувався, тож, мабуть, там збереглося кілька зайвих бажань…

— А можна у вас дещо спитати? — озиваюсь я.

— Відколи це ви соромитеся розпитувати? — цікавиться Ґрейс, перехиляючись через край колодязя.

— Того ранку, коли вбили Томаса… Коли ви пішли шукати скарби… Хто саме з вами був?

— Ну на Бога, Джиме, та відтоді ж минуло дев’ятнадцять років! — долинає до мене її притлумлений голос.

— Чи Чарльз також був з вами?

— Чарльз?.. — Вона випростовується. — Так, мабуть.

— Мабуть чи точно? Це важливо, Ґрейс.

— Я вже зрозуміла. — Вона обтрушує руки й стає серйозною. — Він що, вчинив щось погане?

— Сподіваюся, що ні.

— І я також, — озивається вона з такою самою тривогою в голосі. — Дайте-но пригадаю… Стривайте… Так, авжеж, він був з нами! Він того дня ще поцупив з кухні фруктовий пиріг і пригостив нас із Дональдом! Місіс Драдж, напевне, страшенно казилася…

— А Майкл Гардкасл також був?

— Майкл? Стривайте… не пам’ятаю…

Вона рукою торкається пасма волосся, заходиться накручувати його на палець. Вона міркує. Знайомий жест, який викликає в Рештона напад всепереможного кохання, яке мало не зносить мене з ніг.

— Ні, він лишився вдома… здається, — нарешті каже вона. — Захворів, чи що… Якась дитяча недуга… у малих таке часто буває…

Вона бере мене за руку, стискає її обома своїми долонями, вдивляється в моє обличчя своїми прегарними синіми очима.

— Ви розслідуєте якусь небезпечну справу, Джиме? — питає вона.

— Так.

— Заради Чарльза?

— Почасти.

— А потім розповісте мені, що й до чого?

— Так, коли знатиму, що саме розповісти.

Звівшись навшпиньки, вона цьомкає мене в кінчик носа.

— Тоді ліпше не зволікайте, — каже, витираючи відбиток помади. — Я знаю, яким ви стаєте, коли занюхали слід. Не вгамуєтеся, поки в усьому не розберетеся.

— Дякую.

— От коли про все розкажете, тоді й подякуєте. Бажано, щоб це відбулось якнайшвидше.

— Обов’язково, — обіцяю я.

Тепер уже Рештон цілує її. Коли я насилу повертаю собі контроль над тілом, виявляється, що я геть зашарівся й помаковів, а Ґрейс широко всміхається. Її очі лукаво блищать. На жаль, я мушу зараз залишити дівчину. Це дуже прикро, але вперше, відколи все це розпочалося, я наблизився до правди й боюся, що вона вислизне в мене з рук, якщо я не вчеплюся в неї як слід. Мені конче треба поговорити з Анною.