Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 68)

Дворецький стогне й розплющує очі.

Якусь мить ми просто дивимося один на одного. Він — спантеличено, я — винувато.

Якщо я залишу їх з Ґолдом без захисту, то приречу їх на смерть і божевілля, але іншого вибору я не бачу.

Коли дворецький знову засинає, я кладу рушницю з ним обіч на ліжко. Так, я бачив, як він помер, але я не можу так просто відступитися. Сумління вимагає, щоб я дав йому бодай якусь нагоду захистити себе. Принаймні малесеньку нагоду.

Підхопивши плащ зі стільця, я йду до Блекгіту, не озираючись.

У спальні Евелін такий самий безлад, як тоді, коли я був тут востаннє, вогонь у каміні ледь жевріє, у його світлі майже нічого не роздивитися. Укинувши кілька дровин, я беруся обшукувати кімнату.

Руки тремтять, але цього разу не через хтивість Дербі, а через моє власне хвилювання. Якщо я знайду те, що шукаю, то дізнаюся, хто винний у смерті Евелін. І тоді свобода буде на відстані простягнутої руки…

Дербі вже обшукував кімнату, але в нього не було ані Рештонового досвіду, ані його вправності. Руки констебля одразу намацують можливі сховки за шафками та в остові ліжка, я простукую підлогу, намагаючись відшукати незакріплену мостину.

Але нічого не знаходжу.

Нічого немає, порожньо.

Роззираюся, нишпорю поглядом по меблях, видивляючись щось, що міг проґавити. Я знаю, що моє припущення щодо самогубства має єдине пояснення, решта будуть безглуздими.

І саме тоді мій погляд зупиняється на гобелені, за яким приховано двері, що сполучають кімнату Евелін зі спальнею Гелен. Беру гасову лампу й іду туди, а відтак обшукую сусідню кімнату.

Нарешті, уже майже полишивши надію, я піднімаю матрац на ліжку й натикаюся на бавовняну торбинку, прив’язану до однієї з поперечин.

Розв’язую її й бачу всередині зброю. Аж дві штуки.

По-перше, нешкідливий стартовий пістолет, завсідник будь-яких сільських змагань. По-друге, чорний револьвер, який Евелін забрала з кімнати матері. Той самий, який був у неї в лісі сьогодні вранці і який увечері вона захопить із собою на цвинтар. Він заряджений. У барабані бракує одного набою. Також у торбинці лежить слоїчок з кров’ю й маленький шприц із якоюсь прозорою рідиною.

Серце в мене заходиться.

— Я мав рацію, — шепочу я.

Шурхотіння запони рятує моє життя.

Протяг з відчинених дверей торкається моєї шиї за мить до того, як за спиною лунають кроки. Гепаюся на підлогу й чую, як ніж розтинає повітря. Перекочуюся на спину, вихоплюю револьвер саме вчасно, щоб побачити, як Лакей зникає в коридорі.

Дозволяю собі опустити голову на мостини, кладу пістолет на живіт і дякую своїй щасливій зірці. Якби ж то я зважив на завісу миттю пізніше, мені був би амінь. Дозволяю собі відхекатися, потім зводжуся, кладу назад до торбинки зброю й шприц, а от склянку з кров’ю забираю із собою. Обережно виходжу зі спальні, питаю в челяді про Евелін. Нарешті хтось підказує мені, що вона в бальній залі. Звідтам лунає гучний цокіт молотків — це будівельники завершують споруджувати сцену. Двері до саду розчахнуті, щоб вивітрилися сморід фарби й пилюка, покоївки гають молоді роки, наяложуючи підлогу.

Помічаю Евелін біля сцени. Вона розмовляє з диригентом. Дівчина й досі в зеленій сукні, у якій була вдень, але Мадлен Обер уже стоїть у неї за спиною з повним ротом шпильок і квапливо намагається зібрати локони в ту зачіску, яка буде в неї сьогодні ввечері.

— Міс Гардкасл! — гукаю я, наближаючись до неї.

Подарувавши наостанок диригента дружньою усмішкою й лагідно потиснувши його руку, вона озирається.

— Звіть мене Евелін, будь ласка, — каже вона, простягаючи мені руку. — А ви?..

— Джим Рештон.

— А, так, поліціянт, — каже вона, і усмішка зникає. — Чи все добре? Щось ви наче схвильовані…

— Я не звик до всього цього світського шарварку, — кажу я. Легенько потискаю її руку, з подивом зазначивши, яка вона холодна.

— І чим можу допомогти, містере Рештон? — цікавиться вона.

Голос у неї відчужений, майже роздратований. Я почуваюся розчавленою комахою, що прилипла до підошви бального черевичка.

Так само, як Рейвенкорт, я вражений презирством, у яке Евелін вбирається, наче в обладунок. У Блекгіту в асортименті чимало паскудних витівок, але оце чи не найжорстокіша з них: він демонструє найнеприємніші риси тих, кого ти ще зовсім нещодавно вважав другом.

Це змушує мене замислитися.

Евелін по-дружньому поставилася до Белла, і спомин про її лагідність відтоді визначає всі мої подальші дії. Утім Моровий Лікар сказав, що в попередніх циклах він змінював послідовність утілень. Якби Рейвенкорт був першою моєю подобою — а він нею колись, поза всякими сумнівами, був, — я б сприймав Евелін як неймовірно зарозумілу особу. Дербі зазнав би лише її гніву, і навряд чи вона виявила б бодай якусь лагідність щодо челяді на кшталт дворецького чи Ґолда. А це означає, що були цикли, коли я дивився, як ця жінка помирає, і жодним чином щодо цього не переймався. Єдиною моєю проблемою тоді було відшукати вбивцю, я не намагався так відчайдушно стати йому на заваді.

— Чи можу я поговорити з вами… — Кидаю погляд на Мадлен, — …наодинці?

— Я й справді дуже заклопотана, — каже вона. — А в чому річ?

— Мені б хотілося обговорити це без свідків.

— А мені б хотілося завершити приготування бальної зали до того, як сюди прибудуть півсотні людей і з’ясується, що їм немає де танцювати, — озивається вона різко. — Як гадаєте, що для мене важливіше?

Мадлен зневажливо посміхається й устромляє черговий локон у зачіску Евелін.

— Чудово, — кажу я, видобуваючи з кишені слоїчок із кров’ю, який знайшов у бавовняній торбинці. — Поговорімо про це.

Вираз обличчя в неї такий, наче я дав їй ляпаса, але шок минає так хутко, що я навіть не певен, що він мені не примарився.

— Медді, завершимо згодом, — каже Евелін, дивлячись на мене зимним, спокійним поглядом. — Ідіть на кухню, перехопіть чогось.

Мадлен дивиться на мене так само підозріливо, але ховає шпильки до кишеньки фартуха, робить реверанс і йде.

Узявши попід руку, Евелін веде мене в куток, подалі він челяді.

— Це що, у вас звичка така — нишпорити в чужих особистих речах, містере Рештон? — Вона видобуває цигарку з портсигара.

— Останнім часом так, — кажу я.

— Може, варто натомість знайти собі хобі?

— У мене вже є хобі. Я намагаюся врятувати ваше життя.

— Моє життя не потрібно рятувати, — відказує вона зимно. — Може, вам ліпше спробувати себе в садівництві?

— Чи, може, вам ліпше вдати самогубство, щоб не довелося виходити заміж за лорда Рейвенкорта? — питаю я й витримую паузу, насолоджуючись тим, що її зарозумілий вираз де й подівся. — Схоже, ви останнім часом саме цим заклопотані. Дуже розумна витівка, але, на жаль, хтось збирається скористатися вашим удаваним самогубством, щоб убити вас по-справжньому. Це ще розумніше.

Евелін спантеличено роззявляє рота, блакитні очі здивовано дивляться на мене. Потім, відвівши погляд, вона намагається запалити цигарку, яку тримає в руці, але пальці тремтять. Я забираю в неї сірник і запалюю її власноруч, трохи обпікши пучки.

— Хто вам про це розповів? — сичить вона.

— Ви про що?

— Про мій план, — каже вона, вихоплюючи в мене слоїчок із кров’ю. — Хто вам про це розповів?

— А кому ще про це відомо? — питаю я. — Я знаю, що ви запросили до маєтку жінку на ім’я Фелісіті, але поки що не з’ясував, хто це.

— Вона… — Евелін хитає головою. — Ні. Мені не варто було навіть з вами розмовляти.

Вона розвертається до дверей, але я перехоплюю її за зап’ясток, тягну до себе. Виходить трохи брутальніше, ніж я мав намір. Обличчя її маковіє від гніву, і я зараз же відпускаю її, скинувши руки.

— Тед Стенвін усе мені розповів, — кажу відчайдушно, намагаючись за будь-яку ціну втримати її в кімнаті.

Мені треба якесь правдоподібне пояснення, звідки мені про все відомо. Дербі підслухав, як Стенвін та Евелін сварилися вранці. Якщо мені дуже пощастить, шантажист якимось чином у цьому замішаний. Утім, найпевніше, так і є. Адже він замішаний у всьому, що тут сьогодні відбувається.

Евелін стоїть нерухомо, напружена, наче сарна, яка щойно зачула хрускіт гілки.

— Він сказав, що ви маєте намір накласти на себе руки сьогодні ввечері біля дзеркального озера, але це якесь безглуздя, — наполягаю я, сподіваючись, що гучна репутація Стенвіна додасть ваги моїм словами. — Перепрошую за відвертість, міс Гардкасл, але, якби ви всерйоз вирішили вкоротити собі віку, ви б уже були мертві, а не вдавали б нині дбайливу господиню перед людьми, яких зневажаєте. І ще одне: якщо ви вже так хочете порішити себе у всіх на очах, то чому б не зробити це просто в бальній залі під час танців? Я не зміг цього збагнути, аж допоки сам не побував біля дзеркального ставка й не пересвідчився в тому, як там темно. Отже, ставок завиграшки приховає те, що туди вкинуть.

В очах її блищить зневага.

— І чого ж ви хочете, містере Рештон? Грошей?

— Я намагаюся вам допомогти, — наполягаю я. — Мені відомо, що ви маєте намір вирушити до дзеркального ставка об одинадцятій вечора, притиснути до живота чорний револьвер і впасти у воду. Я знаю, що насправді на гачок чорного револьвера ви не натиснете. Пролунає постріл зі стартового пістолета, а сам пістолет ви плануєте потім впустити в став. Слоїчок із кров’ю ви підвісите на шию на довгу шнурівку й розіб’єте його, ударивши револьвером. Таким чином ви забезпечите наявність кривавих плям. А шприц, який я знайшов у торбинці, найімовірніше, містить якусь суміш снодійного й засобу для розслаблення м’язів — це допоможе вам удати мертву. Доктор Діккі, якому, гадаю, незлецьки заплатили за цю послугу, офіційно засвідчить смерть. Таким чином ви зможете уникнути неприємного розслідування й уже за кілька тижнів після своєї трагічної загибелі повернетеся до Франції й ласуватимете там білим вином.