Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 67)
Бруківкою огинаю сторожівню, струшую краплі дощу з тренчкота й відтак умощую його на вішаку в кухні. Кроки відлунюють від мостин так гучно, наче там, у підлозі, гупає серце. З вітальні праворуч, де вранці Денс і партнери зустрічалися з Пітером Гардкаслом, лунає якийсь шум. Спочатку я вирішую, що хтось із джентльменів повернувся, але, відчинивши двері, бачу Анну. Вона схилилася над Пітером Гардкаслом, що обм’як у тому самому кріслі, у якому сидів під час нашої розмови.
Він мертвий.
— Анно, — гукаю я стиха.
Вона озирається, обличчя вражене.
— Я почула якийсь шум, спустилася — і… — починає вона, показуючи на тіло.
На відміну від мене, їй сьогодні не довелося брьохати чи не по коліна в крові, тож ця смерть її прикро вражає.
— Підіть умийтеся, — пропоную я, легенько торкаючись її руки. — А я поки що подивлюся, що тут і як.
Вона вдячно киває мені, востаннє дивиться на тіло довгим поглядом, а потім квапливо йде з кімнати. І я не можу її звинувачувати. Колись вродливі риси Пітера жахливо спотворені, праве око напівприплющене, ліве вибалушене. Руки вчепилися в бильця фотеля, спина судомно випнута. Хай там що тут сталося, його водночас позбавили і життя, і гідності.
Перше, що спадає мені на думку, — серцевий напад, але Рештонів нюх змушує мене нашорошитися.
Я простягаю руку, щоб заплющити лордові Гардкаслу очі, але не можу примусити себе торкнутися його. У мене залишилося замало подоб, тому ліпше не спокушати смерть, вдивляючись у неї.
З нагрудної кишені лорда стирчить складений аркуш. Я видобуваю його й читаю.
Я не можу вийти заміж за Рейвенкорта й не зуміла пробачити свою родину за те, що мене примушували це зробити. Вони самі в усьому винні.
Евелін Гардкасл
Крізь прочинене вікно дме протяг. Віконниця вся зашмарована багном — либонь, зловмисник утік саме цим шляхом. Усе в кімнаті на своєму місці, окрім висунутої шухляди столу. Це та сама шухляда, у якій я, ще коли був у подобі Денса, шукав щоденник Пітера Гардкасла. А тепер цього щоденника, авжеж, там немає.
Спершу хтось видрав сторінку зі щоденника Гелен, тепер поцупили записник Пітера. Отже, якась зі справ, запланованих Гелен на сьогодні, варта того, щоб за неї вбивати. Це корисна інформація. Жахлива, але корисна.
Поклавши записку до кишені, я визираю у вікно, намагаючись видивитися бодай якісь указівки щодо особистості вбивці. Утім жодної підказки, лише кілька відбитків ніг у багні, які вже майже змило зливою. Судячи з форми й розміру, зі сторожівні втекла жінка в черевиках з гострими носаками. Це мало б підтвердити причетність до справи тієї, чиїм ім’ям підписано цидулку, але я напевно знаю, що Евелін зараз із Беллом. Вона цього зробити не могла.
Сідаю навпроти Пітера Гардкасла — точнісінько так цього ранку сидів Денс. Попри пізню годину, спомин про цю зустріч і досі залишався в кімнаті. Келихи не прибрали зі столу, у повітрі відчутний присмак цигаркового диму. Гардкасл убраний так само, як і тоді, коли я востаннє його бачив. Отже, він так і не перевдягався для полювання, і, виходить, мертвий він кілька годин.
По черзі вмочую кінчик пальця в усі келихи, пробую рештки на смак. Усі вони смакують як годиться, окрім того напою, що залишився в келиху лорда Гардкасла. За димним присмаком віскі я відчуваю гіркуватий післясмак.
Рештон зараз же його впізнає.
— Стрихнін, — каже він, дивлячись на вискалене обличчя мерця.
Враження таке, ніби Пітер Гардкасл тішиться цій новині — наче він увесь цей час сидів тут і лише чекав, щоб хтось повідомив йому, від чого саме він помер. Йому достеменно кортить дізнатися також ім’я власного вбивці. У мене з цього приводу є певні здогади, але поки що це тільки припущення.
— Ну що, з’ясували щось? — питає Анна, простягаючи мені рушника.
Вона й досі бліда, але голос звучить упевненіше, тож, схоже, вона вже оговталася від свого початкового шоку. А втім, від тіла вона все одно тримається на відстані, обіймаючи себе за плечі.
— Хтось отруїв його стрихніном, — кажу я. — А сам стрихнін був отриманий від Белла.
— Від Белла? Вашої першої подоби? Ви думаєте, він до цього причетний?
— Не з власної волі. — Я витираю вологе після прогулянки під зливою волосся. — Він боягуз, тож у вбивстві участі не братиме. Стрихнін продають у малих кількостях, його використовують як отруту проти пацюків. Якщо вбивця хтось із челяді, він міг збрехати, що трунок йому потрібний на господарчі потреби. Це не викликало б у Белла жодної підозри, аж допоки не з’явилися б перші жертви. Можливо, це пояснює, чому його самого намагалися вбити.
— Звідки вам усе це відомо? — питає Анна вражено.
— Це відомо Рештонові, — кажу, стукаючи себе пальцем по чолу. — Кілька років тому він розслідував убивство, де жертву вколошкали стрихніном. Паскудна була справа. Усе через спадок.
— І ви… ну, тобто ви її пам’ятаєте?
Киваю, і досі розмірковуючи про наслідки отруєння.
— Хтось уночі виманив Белла до лісу, щоб змусити його замовкнути назавше, — кажу сам собі. — Але наш добрий доктор спромігся накивати п’ятами, відбувшись лише порізаними руками. У темряві його переслідувач загубив свою жертву. Одначе пощастило Беллові.
Анна якось химерно на мене дивиться.
— Що сталося? — питаю, спохмурнівши.
— Ви так кажете… — Вона затинається. — Це наче… Я вас не впізнаю. Ейдене, чи від вас
— Цілком достатньо, — кажу нетерпеливо, віддаючи їй листа, якого знайшов у кишені Гардкасла. — От ліпше почитайте. Хтось хоче змусити нас повірити, що це зробила Евелін. Убивця намагається добряче все облаштувати.
Вона відводить від мене очі, читає листа.
— А що, як річ зовсім не в цьому й ми не там шукаємо? — питає Анна, прочитавши. — Якщо хтось хоче позбутися всієї родини Гардкаслів, а Евелін — просто перша жертва?
— Вважаєте, що Гелен ховається?
— Якщо в неї є бодай трішки розуму, то так.
Я даю собі змогу якийсь час обмірковувати це припущення, намагаюся роздивитися цю ідею з різних боків. Щосили намагаюся. Але ні. Надто неоковирний задум. Надто громіздкий. Я не бачу, до чого все це може призвести.
— То що робитимемо далі? — питає Анна.
— Мені треба, щоб ви повідомили Евелін, що дворецький отямився й хоче поговорити з нею особисто, — кажу зводячись.
— Так, але ж дворецький спить і не має бажання з нею спілкуватися.
— А я маю. І, крім того, не хочеться зайвий раз потрапляти на очі Лакеєві.
— Так, авжеж, я піду до Евелін, а ви тоді поки що нагляньте за дворецьким і Ґолдом, — погоджується вона.
— Обов’язково.
— І що ви скажете Евелін, коли вона сюди прийде?
— Розповім їй, як вона помре.
50
На годиннику за вісімнадцять шоста, а Анна й досі не поверталася.
Минуло вже понад три години, відколи вона пішла. І вже впродовж понад трьох годин я не знаходжу собі місця від тривоги, сиджу, примостивши рушницю на колінах і хапаючись за неї, щойно лунає якийсь шурхіт, — одне слово, я майже не випускаю зброї з рук. Гадки не маю, як Анна все це терпіла.
У сторожівні неспокійно. Вітер продирається крізь шпарини в шибах, завиває в коридорі. Бантини тріщать, мостини риплять, прогинаються під власною вагою, наче вся ця халупа — старигань, що намагається звестися з крісла. Мені знову й знову здається, ніби я чую кроки, що наближаються, але, прочинивши двері, з’ясовую, що це гупає незамкнена віконниця чи гілка тарабанить у шибу.
Проте ці звуки більше не справляють на мене враження, тому що я вже не вірю, що моя подруга повернеться. Протягом першої години свого чатування я запевняв себе, що вона просто намагається знайти Евелін, яка саме повернулася після прогулянки з Беллом. За дві години я вирішив, що їй довелося поратися по господарству, виконуючи якісь доручення — цю теорію я намагався обґрунтувати, пригадуючи, як минав її день, коли ми зустрічалися в колишніх моїх утіленнях. Вона згадувала, що спершу зустрілася з Ґолдом, потім перестріла Дербі в лісі, а відтак Денса й уже потім прийшла по мене на горище. Після цього вона перший раз поговорила з дворецьким, коли його в кареті везли до сторожівні, а відтак залишила Беллові записку в будинку стайничого й вирушила шукати Рейвенкорта в його покоях. Потім знову поговорила з дворецьким, але наступного разу я побачив її вже після того, як Лакей напав на Денса ввечері.
Отже, упродовж шести днів вона зникала кудись по обіді, а я цього й не помітив.
Тепер, коли я вже третю годину сиджу в цій кімнаті, а на шибки тисне темрява, я переконаний, що Анна в біді й що якимось чином до цього причетний Лакей. Я бачив її з ним, тому знаю, що вона жива, але ця думка не дарує аж такого полегшення. Хай там що Лакей утнув з Ґолдом, той у результаті збожеволів, і мені несила думати, що Анна зазнає таких самих катувань.
Стискаючи в руці рушницю, іду кімнатою, намагаючись випереджати власний страх бодай на крок, аби встигнути укласти якийсь план до того, як він мене наздожене. Найпростіше — чекати тут, у сторожівні, знаючи, що врешті-решт Лакей прийде вбивати дворецького. Але таким чином я згаю години, які мені конче потрібні для того, щоб розслідувати вбивство Евелін. І який сенс тоді рятувати Анну, якщо я взагалі не зможу витягти її з Блекгіту? Хай навіть я у відчаї, але спершу треба зустрітися з Евелін, сподіваючись на те, що, поки я дам цьому раду, Анна зможе про себе подбати.