Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 65)

— Ні, ні, річ не в цьому…

Каннінгем замислено хитає головою.

— Ви ж знаєте, так іноді трапляється, що вже від самого ранку все йде шкереберть. Рейвенкорт сказав мені дещо доволі химерне, і, відверто кажучи, я досі не збагну, що воно означає.

— І що ж він сказав? — цікавиться Ґрейс, схиливши голову до плеча.

— Що він не… — Каннінгем замовкає, тре кінчик носа. Потім, поміркувавши трохи, він зітхає й змінює тему розмови.

— Ліпше я розповім вам усе увечері за келихом бренді, коли все вже буде позаду. Поки що мені навіть гожих слів не виходить дібрати.

— От завжди ви так, Чарльзе, — каже Ґрейс, тупнувши ногою. — Починаєте розповідати щось цікаве, але ніколи не завершуєте.

— Що ж, може, бодай це трохи поліпшить вам настрій? — З кишені він видобуває срібний ключ, до якого прикріплено картку з іменем Себастіана Белла. Востаннє я бачив цей ключ, коли він був у кишені паскудника Дербі, незадовго до того, як хтось придовбешив його попід дверима у Стенвіна. Ключ тоді поцупили.

Я почуваюся коліщатком, яке поставили на правильне місце в складному годинниковому механізмі; шестернею, що рухає машинерію, велич якої я не в змозі осягнути.

— Ви знайшли його для мене? — питає Ґрейс, плескаючи в долоні.

Каннінгем радісно всміхається мені.

— Ґрейс просила мене поцупити з кухні запасний ключ від кімнати Белла, щоб ми могли забрати в нього наркотики, — каже він, погойдуючи ключ на пальці. — А мені пощастило: я знайшов ключ від його валізи!

— Може, це й по-дітвацьки, але я хочу, щоб Белл страждав так само, як страждає Дональд, — каже дівчина, очі її гнівно блищать.

— І звідки ж у вас цей ключ? — питаю я в Каннінгема.

— Та знайшов, коли виконував свої прямі обов’язки, — озивається він дещо зніяковіло. — А в кишені в мене ключ від його кімнати. Усі його оті слоїчки можемо хоч просто зараз утопити в озері. Уявляєте?

— Не в озері, — озивається Ґрейс, скривившись. — Досить уже того, що ми повернулися до Блекгіту, а до того жахливого озера я й близько не підступлюся.

— Тоді в колодязі, — пропоную я. — У тому, що біля сторожівні. Він старий і глибокий. Якщо ми викинемо туди наркотики, ніхто їх ніколи не знайде.

— Чудово! — потішено потирає руки Каннінгем. — Наш добрий доктор оце саме щойно вирушив на прогулянку з міс Гардкасл, тому, як на мене, саме час братися до справи. То що, хто разом зі мною зважиться влаштувати невеличке пограбування серед білого дня?

48

Ґрейс залишається на чатах біля дверей, а ми з Каннінгемом прослизаємо до Беллової кімнати. Моя ностальгія розфарбовує все довкола у веселкові кольори. Зітнувшись із владними особистостями моїх інших утілень, я тепер ставлюся до Белла з куди більшою прихильністю. Проти Дербі, Рейвенкорта чи Рештона Себастіан Белл був чистий аркуш, людина, яка навіть усередині самого себе почувалася не господарем, а радше гостем. Я просто затопив його собою, заповнив порожнечу так щільно, що навіть не усвідомлював, що форма цієї посудини мені не пасує.

Химерно, але зараз я сприймаю його наче давнього приятеля.

— Як гадаєте, де саме він зберігає оту свою трутизну? — питає Каннінгем, зачиняючи за нами двері до спальні.

Хоча мені добре відомо, де саме сховано валізу Белла, я вдаю, ніби й гадки про це не маю. І таким чином даю собі можливість повештатися тут трохи за його відсутності, насолоджуючись цією миттю повернення до колишнього життя. Але Каннінгем уже незабаром відшукує скриню й з моєю допомогою витягає з шафи.

Коли ми сунемо її дерев’яними мостинами, лунає жахливий гуркіт. Добре, що всі вирушили на полювання, бо ці звуки й небіжчика підняли б.

Ключ ідеально пасує до вічка замка, клямка на чудово змащених начепах відмикається, і ми бачимо вміст скрині. Там, усередині, усе вщент набите брунатними слоїчками й флаконами, які розставлено охайними рядочками.

Каннінгем захопив із собою бавовняну торбу, і ми, опустившись навколішки обабіч скрині, виймаємо Беллові запаси й складаємо їх до торби. Тут є найрізноманітніші мікстури й настоянки — не лише ті, від яких на обличчі з’являється дурнувата посмішка.

Серед цих сумнівних смаколиків я бачу напівпорожній слоїчок зі стрихніном, білі дрібки його аж нічим не відрізняються від не дуже ретельно змеленої солі.

«А це ще йому навіщо?»

— Схоже, Белл збуває все, що припаде, — каже Каннінгем, осудливо цокаючи язиком. Він забирає в мене слоїчок і вкидає його до торби. — Але ми покладемо цьому край.

Витягаючи Беллові запаси зі скрині, я згадую записку, яку підсунув мені попід двері Ґолд. У ній зазначалося, що я мушу десь дістати три лікарські засоби. На щастя, Каннінгем так захопився, що не помічає, як я крадькома пхаю потрібні пляшечки до кишені. Не бачить він і того, як я вкидаю до скрині шахову фігурку. Серед усіх цих таємниць вона може здатися просто дрібничкою, але я й досі пам’ятаю, як вона мене заспокоїла, скільки сил подарувала. То був прояв доброти, якої я так потребував тієї миті, і мене тішить, що саме я до цього причетний.

— Чарльзе, а скажіть-но мені правду, — починаю я.

— Я ж уже казав, що не зазіхаю на Ґрейс, — озивається він відчужено, і далі заповнюючи торбу. — Не знаю, через що вже ви там посварилися цього разу, але ліпше визнайте, що помилялися, і подякуйте, коли вона вам пробачить. — Камердинер мигцем усміхається мені, але ця усмішка де й дівається, коли він помічає моє похмуре обличчя. — Що сталося? — питає він.

— Де ви взяли ключ від скрині? — цікавлюсь я.

— Якщо вже це аж так вас цікавить, його дав мені дехто з челяді, — каже він, уникаючи мого погляду й ані на мить не припиняючи своєї справи.

— Ні, це не так, — кажу, чухаючи потилицю. — Ви забрали ключ у непритомного Джонатана Дербі після того, як ударили бідаху вазою по голові. Деніел Коулрідж найняв вас, щоб ви поцупили записник Стенвіна, так?

— Це… Це дурня якась… — виправдовується Каннінгем.

— Чарльзе, будь ласка, — кажу я з притиском. — Зі Стенвіном я вже поговорив.

Рештон стільки разів покладався на Каннінгемову дружбу й поради впродовж багатьох років, що зараз просто нестерпно дивитися, як той крутиться, наче вуж на пательні, коли я його розпитую.

— Я… я не хотів його бити, — каже Каннінгем присоромлено. — Я допоміг Рейвенкортові забратися до ванни й збирався вже поснідати, коли почув якийсь шум на сходах. Побачив, як Дербі чкурнув до кабінету, а за ним назирці — Стенвін. От я й подумав, що, поки всі зайняті, зможу прослизнути до Стенвінової спальні й поцупити той записник. Але там був охоронець, тому я сховався в одній з кімнат з іншого боку коридору й вирішив зачекати та поглянути, що відбуватиметься далі.

— Отже, ви бачили, як доктор Діккі вколов охоронцеві снодійне, а потім Дербі знайшов записник, — кажу я. — Ви не могли дозволити йому піти зі своєю здобиччю, бо добре знали, яка вона цінна.

Каннінгем з готовністю киває.

— Стенвінові відомо, що насправді сталося того ранку. Він знає, хто вбив Томаса, — каже він. — Увесь цей час він брехав. У його записнику є відомості про те, як усе було насправді. Коулрідж розшифрує його для мене, і всі дізнаються, що мій батько — мій справжній батько — ні в чому не винний.

В очах його дедалі помітніший страх.

— А чи Стенвінові відомо про угоду, яку я уклав з Коулріджем? — запитує раптом камердинер. — Це що, саме тому ви з ним зустрічалися?

— Він нічого про це не знає, — кажу я лагідно. — Я навідався до нього розпитати про вбивство Томаса Гардкасла.

— І він щось вам розповів?

— Мусив, бо я врятував йому життя.

Каннінгем і досі стоїть навколішки. Наразі він хапає мене за плечі.

— Реше, та ви ж справдешній чарівник! — вигукує він. — Ну ж бо, не мучте мене, розповідайте вже!

— Він стверджував, нібито бачив закривавлену леді Гардкасл із мертвим сином на руках, — кажу я, пильно дивлячись на нього. — Стенвін дійшов того єдиного висновку, що його можна було дійти за тієї ситуації. Аж за кілька хвилин з’явився Карвер і наполіг, щоб Стенвін дав свідчення проти нього.

Каннінгем дивиться кудись крізь мене, обмірковуючи довгоочікувану відповідь, якої так прагнув. Коли він знову заговорює, голос звучить гірко.

— Певна річ, — каже він, опускаючись на підлогу. — Я роками намагався довести, що батько ні в чому не винний, і зрештою з’ясувалося, що вбивцею є моя мати.

— Чи давно вам відомо, хто ваші справжні батьки? — питаю я, щосили намагаючись, щоб голос звучав співчутливо.

— Мати розповіла правду, коли мені виповнився двадцять один рік, — відповідає він. — Вона запевняла, що батько зовсім не чудовисько, хай там що всі стверджували, але ніколи не пояснювала, чому так на цьому наполягає. Відтоді я постійно намагався з’ясувати, що саме вона мала на увазі.

— Ви ж бачилися з нею вранці, так?

— Я приніс їй чай, — каже він. — Вона пила його, лежачи в ліжку, і ми розмовляли. Я робив так іще з дитинства, а вона в цей час розпитувала про мій настрій, про навчання. Була дуже лагідна до мене. Я над усе полюбляв ці миті.

— А цього ранку? Вона нічого підозрілого не казала?

— Про вбивство Томаса? Ні, цю тему ми не обговорювали, — озивається Каннінгем саркастично.

— Я мав на увазі щось незвичне. Щось таке, що не було їй властиве.

— «Незвичне»… — форкає він. — Вона вже впродовж року чи навіть більше поводиться незвично. Я взагалі не збагну, що з нею відбувається. То вона сміється, то ридає…