Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 64)

Змерзлий і вимоклий як хлющ, я ладен відмовитися від свого задуму, але Рештон уже тягне мене до дзеркального ставка. Погляд полісмена пильніший за очі інших моїх утілень. Він шукає, він видивляється. Мої спомини про це місце його не влаштовують, він прагне все побачити наново. Отже, засунувши руки до кишень, я зупиняюся біля самісінької води, яка торкається підошов черевиків. Мжичка брижить поверхню ставка, краплі дзьобають чималенькі клапті ряски.

От принаймні дощ незмінний. Він періщить і в обличчя Беллові, коли той іде обіч Евелін, і у вікна сторожівні, де спить дворецький і де підвішений до стелі Ґолд. Рейвенкорт слухає дзюрчання крапель у вітальні, розмірковуючи, куди це був подівся Каннінгем. А Дербі… Дербі, на щастя, досі непритомний. Девіс або спить посеред битого шляху, або саме повертається до маєтку. Хай там як, він промок до рубця. І Денс, який знехочу простує крізь хащі з рушницею напереваги, також.

А я… я стою точнісінько на тому самому місці, де сьогодні ввечері стоятиме Евелін, на тому самому місці, де вона притисне сріблястий пістолет до живота й натисне на гачок.

Я бачу те, що побачить увечері вона.

І намагаюся зрозуміти.

Убивця знайшов спосіб примусити Евелін накласти на себе руки, але чому вона не застрелилася на самоті, наприклад у спальні? Нащо вона мала вийти сюди, напривселюд, і вкоротити собі віку просто під час балу?

«Щоб усі це побачили».

— Тоді чому не посеред бальної зали? Чому не на сцені? — бурмочу я.

Ні, надто вже це походить на якусь виставу.

Рештон за свою кар’єру полісмена розслідував кількадесят убивств. Жодне з них ніхто не режисирував заздалегідь, усі вони були результатом миттєвого рішення, наслідком імпульсу. Після того як важко гарували цілісінький день, чоловіки зазирають до чарчини, намагаючись утопити в алкоголі свої негаразди. Відтак розпускають кулаки, і врешті-решт жінкам набридає зазнавати басаманів, тож вони хапаються за перший-ліпший ніж, що трапиться їм під руку. Смерть чатує і в темних провулках, і в затишних кімнатах з мереживними серветками на столах. Падають дерева, руйнуються будинки, молотки вислизають із рук. Люди помирають так, як помирали завжди, помирають швидко — чи то через те, що їм просто не пощастило, чи з власної провини. Але не так, не на загал, не на очах у сотні гостей, убраних у бальні сукні й фраки.

У чиєму розумі могла зродитися ідея перетворити вбивство на виставу?

Вирушаю назад до маєтку, намагаючись пригадати, яким саме шляхом Евелін ішла до дзеркального ставка, як вона пірнала з темряви у світло, заточуючись, наче була напідпитку. Згадую, як виблискував срібний пістолет у її руці, згадую постріл, тишу, а відтак гуркіт феєрверка, під який вона впала у воду.

Нащо потрібні були одразу й пістолет, і револьвер, якщо для самогубства вистачило б і однієї зброї?

«Убивство, яке не схоже на вбивство».

Саме так назвав його Моровий Лікар… але що, як… Розум мій хапається за якийсь уривок думки, я видобуваю її з темряви на світло. У мене з’являється ідея, абсолютно химерна ідея.

Єдине припущення, у якому є бодай якась логіка.

Хтось плескає мене по плечу, і я від несподіванки мало не гепаюся просто в дзеркальний ставок. На щастя, Ґрейс устигає схопити мене за руку й смикнути до себе. Вона обіймає мене. Мушу визнати, що це неабияк приємно, особливо коли я озираюся й зустрічаюся поглядом із блакитними очима, які дивляться на мене закохано й трохи насмішкувато.

— Що, на Бога, ви тут робите? — питає вона. — Я по всіх усюдах вас шукала. Ви пропустили обід.

Голос у неї занепокоєний. Вона пильно дивиться на мене, намагається перехопити мій погляд, хоча я й гадки не маю, що саме вона сподівається видивитися в моїх очах.

— Та от пішов прогулятися, — кажу, намагаючись її заспокоїти. — І трохи захопився, розмірковуючи над тим, який вигляд це місце мало в ліпші часи.

Обличчям її миготить сумнів, але за мить він зникає. Вона дивиться на мене дивовижними очима, бере попід руку, зігріваючи теплом свого тіла.

— Зараз уже важко пригадати, — каже вона. — Усі спомини про це місце, навіть найщасливіші, затьмарює те, що згодом сталося з Томасом.

— Ви того дня теж були тут?

— А я хіба вам не розповідала? — дивується вона, умощуючи голову в мене на плечі. — Мабуть, ні, не розповідала… Але ж я тоді ще була зовсім маленькою… Так, я була тут, майже всі, кого нині сюди запросили, тоді також були присутні.

— Ви бачили, як сталося вбивство?

— Хвалити Бога, ні, — каже вона нажахано. — Евелін відрядила всю дітлашню на пошуки скарбів. Мені тоді було щонайбільше років сім, так само, як і Томасу. Самій Евелін було десять. Вона була найстаршою, тому їй доручили за нами наглядати… — Вона наче віддаляється від мене, занурюючись у спогади. — Певна річ, я тепер розумію, що їй насправді страшенно кортіло кататися верхи, а не пильнувати нас, але тоді нам здавалося, що її тішить наша компанія. Ми веселилися, грали у квача в лісі, шукали підказки, а потім Томас кудись гайнув. Відтоді ми його більше не бачили.

— Гайнув? Він не розповів, куди саме пішов чи що збирався робити?

— Точнісінько такі самі запитання ставив тоді полісмен, який мене допитував, — каже вона, пригортаючись до мене. — Ні, Томас нічого не сказав. Лише спитав, котра година, а відтак дременув геть.

— Спитав, котра година?

— Так, наче він квапився деінде.

— Але він не сказав, куди саме йде?

— Ні.

— Чи, бува, не поводився він якось дивно? Чи нічого химерного не казав?

— Відверто кажучи, ми з нього ані слова не могли витрясти, — каже вона. — Але пригадую, що він тоді цілий тиждень був у якомусь дивному настрої. Похмурий, мовчазний… зовсім на себе не схожий.

— А зазвичай яким він був?

Вона знизує плечима.

— Постійно робив якісь капості. Вік у нього був такий. Смикав нас, дівчат, за кіски, лякав. Нишком ходив за нами до лісу, а потім несподівано вистрибував з-за дерев, лякаючи нас до півсмерті.

— Але того тижня він поводився дивно? — знову перепитую я. — Ви впевнені, що ця його незвична поведінка тривала саме впродовж тижня?

— Узагалі-то ми тоді приїхали до Блекгіту за тиждень до балу. Упевнена, так.

Вона здригається, вдивляється в моє обличчя.

— І про що ж це ви сушите собі мізки, містере Рештон? — питає вона.

— Сушу собі мізки?

— Я ж бачу оцю маленьку зморщечку. — Вона легенько торкається пальцем мого чола між бровами. — Вона завжди з’являється, коли вас щось хвилює.

— Я поки що не впевнений.

— Тоді принаймні не робіть так, коли будете знайомитися з моєю бабусею.

— Мені не можна супитися?

— Вам не можна думати, дурнику.

— Але чому, на Бога?

— Бо моя бабуся не надто прихильна до молодиків, які забагато думають. Вважає, ніби це ознака того, що вони ледарі.

Надворі стрімко холоднішає. Сутеніє, залишки світла розчиняються в темних грозових хмарах, що затягують небо.

— Може, повернемося до маєтку? — питає Ґрейс, тупцяючи з ноги на ногу, щоб зігрітися. — Блекгіт мені теж не до вподоби, як і всім іншим, але я не збираюся задубіти через це до смерті.

Я тужливо дивлюся на дзеркальний ставок, але підтвердити свій здогад усе одно не маю змоги, допоки не поговорю з Евелін, а вона наразі саме гуляє з Беллом. Байдуже, про що я сушу собі мізки, як називає це Ґрейс, — доведеться зачекати кілька годин, допоки вони повернуться. Між іншим, перспектива провести цей час у компанії людини, яка жодним чином не дотична до всіх сьогоднішніх трагедій, здається мені неабияк спокусливою.

Пліч-о-пліч ми йдемо назад до будинку й з’являємося у вестибюлі саме вчасно, щоб побачити, як сходами, насупившись, збігає замислений Чарльз Каннінгем.

— Агов, Чарльзе, чи з вами все гаразд? — гукає його Ґрейс. — Боже милий, та що ж це сьогодні коїться з чоловіками в цьому будинку? Усі такі заклопотані…

На обличчі Каннінгема з’являється усмішка. Радість, яку викликає в нього наша поява, помітно контрастує з тим, як серйозно він зазвичай зі мною розмовляє, коли ми спілкуємося сам на сам.

— А от і мої улюбленці! — каже він урочисто, зістрибуючи з третьої сходинки, і плескає нас обох по плечах. — Перепрошую, я оце трохи замислився.

Я відповідаю йому приязною усмішкою.

Аж дотепер я вважав камердинера кимось, хто просто з’являвся час від часу, іноді виконуючи мої доручення, але водночас маючи якусь власну мету. Через це довіряти йому не можна. А Рештон сприймає його по-іншому — наче чорно-білий ескіз, кимось несподівано розмальований яскравими фарбами.

Ґрейс і Дональд Девіси приїздили до Блекгіту щоліта, вони дорослішали біч-о-біч з Майклом, Евелін, Томасом і Каннінгемом. Попри те що Чарльза виховувала куховарка місіс Драдж, усі вважали його позашлюбним сином Пітера Гардкасла й ставилися до нього наче до рівні. Заохочуючи таке ставлення, Гелен доручила гувернантці навчати Каннінгема разом з іншими дітлахами Гардкаслів. Він, може, і став урешті-решт одним з челяді, але ані Ґрейс, ані Дональд не вважали його собі нерівним, хай там що казали з цього приводу їхні батьки. Усі троє ставилися одне до одного, наче члени однієї родини. Тому Каннінгем був одним із перших людей, кого Дональд Девіс познайомив з Рештоном, коли вони повернулися з війни. Усі троє стали один одному близькі, наче рідні брати.

— Що, Рейвенкорт вередує? — питає Ґрейс. — Тільки не кажіть, що знову забули принести йому другу порцію яєчні! Він же завжди через це казиться!