Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 63)

— Дитячими спальнями? Ви впевнені?

— Так вона сказала. Мовляв, зазирав у всі двері по черзі, наче когось шукав.

— І кого саме, на вашу думку, він шукав?

— Вона вирішила, буцімто він з дітлахами попрощатися хоче, але вони тоді гралися надворі. Хай там як, він пішов з великою шкіряною торбою.

— І вона не знала, що в тій торбі?

— Зеленого поняття не мала. Хай там що в ній було, нікому це не муляло. Його всі любили, нашого Чарлі, він усім подобався. — Стенвін зітхає, закидає голову, втуплюється в стелю.

— А відтак що сталося? — кваплю я, відчуваючи, що говорити далі він не хоче.

— Чарлі був моїм другом, — каже він важко. — Отже, я пішов його шукати, хотів попрощатися. Коли його бачили востаннє, він прямував до озера, тому я туди й вирушив. Але його там не було. Мені спершу було здалося, що там узагалі нікого не було. Я вже збирався йти, аж тоді побачив кров на землі.

— І ви пішли за слідами крові? — питаю я.

— Еге ж. До самісінького озера дійшов… і побачив хлопчика.

Він сковтує слину, затуляє обличчя долонею.

Спомин так довго чаївся в потемку його пам’яті, отже, не дивно, що тепер його аж так важко витягти на світло. Усе погане, що є в Стенвіні, виросло з цього отруйного зерна.

— Що саме ви бачили, Стенвіне? — питаю я.

Він опускає руку, дивиться на мене так, ніби я священик у церкві, який вимагає від нього сповіді.

— Спершу я побачив лише леді Гардкасл, — каже він. — Вона стояла навколішки в багні й ридала так, наче їй серце краялося. Усе навколо було в крові. Хлопчика я одразу навіть не помітив, так міцно вона пригортала його до себе… Коли почула мої кроки, озирнулася. От саме тоді я й зрозумів, що вона заколола його, встромила ножака в горло, мало взагалі голову не відтяла. Отак-от.

— І вона зізналася? — питаю я.

У власному голосі я чую хвилювання. Потуплюю очі й бачу, що мимоволі зціпив руки, весь напружився. Сиджу на самісінькому краєчку стільця, дух перехоплює.

Мені вмить стає соромно за самого себе.

— Узагалі-то можна сказати, що так, — відповідає Стенвін. — Повторювала повсякчас, що то, мовляв, був нещасний випадок. Товкмачила одне й те саме знову й знову: нещасний випадок — і по всьому.

— А Карвер до цього яким боком? — питаю я.

— Він згодом прийшов.

— Коли саме?

— Не знаю.

— За п’ять хвилин? За двадцять? — наполягаю я. — Це важливо, Стенвіне!

— Не за двадцять, може, за десять… Невдовзі.

— А та торба в нього була із собою?

— Та торба?

— Брунатна шкіряна торба, з якою, за словами покоївки, він пішов з будинку? Вона була в нього із собою?

— Ні, не було торби… — Він тицяє в мене люлькою. — Вам же щось відомо, так?

— Здається, так. Будь ласка, розповідайте, що було далі.

— Прийшов Карвер, відвів мене вбік. Він був тверезий, тверезий як скельце, такими бувають лише після серйозного потрясіння. Він попросив мене забути про все, що я побачив. І звелів казати всім, що це, мовляв, саме він убив малого. Я відмагався… мовляв, не чинитиму таке заради неї, заради Гардкаслів… а він тоді сказав, що кохає її. Буцімто стався нещасний випадок і це єдине, що він для неї може зробити, єдине, чим здатний допомогти. Казав, що, мовляв, у нього й так немає майбутнього після того, як його викинули з Блекгіту і йому доведеться розлучитися з Гелен. Змусив мене заприсягтися, що я збережу цю таємницю.

— І ви це зробили. От лише примусили її за це заплатити, — не стримуюсь я.

— А ви б діяли інакше, га, констеблю? — питає він роздратовано. — Що, заклацнули б на ній кайданки просто там-таки, порушивши обіцянку, яку дали другові? Чи взагалі дозволили б, щоб це минулося їй геть безкарно?

Хитаю головою. Відповіді в мене немає, але мене не цікавлять його жалюгідні спроби виправдання. Жертв у цій історії тільки двоє: Томас Гардкасл і Чарлі Карвер, убитий хлопчик і чоловік, який пішов на шибеницю, щоб захистити жінку, яку кохав. Уже запізно, допомогти я їм не зможу, але правду більше приховувати не дозволю. І без того вже сталося забагато лиха.

47

Шурхотить чагарник, під ногами хрускотить гілляччя. Деніел стрімко крокує лісом, навіть не намагаючись лишатися непоміченим. Власне, у цьому немає потреби. Усі інші мої подоби зайняті власними справами, а решта гостей або на полюванні, або в оранжереї.

Серце в мене заходиться. Деніел вислизнув з будинку після того, як поговорив з Беллом і Майклом у кабінеті, і от тепер, упродовж останніх чверті години, я стежу за ним, крадькома пробираючись між деревами. Я пам’ятаю, що він запізнився на полювання і йому довелося наздоганяти Денса. Тепер мені цікаво, що саме його затримало. Сподіваюся, ця прогулянка допоможе мені пролити світло на його плани.

Раптом дерева розступаються. Просто переді мною якась непоказна галявина. Ми наразі неподалік від озера, воно праворуч, я майже його бачу. Галявиною никає, наче хижа тварина в клітці, Лакей. Доводиться сховатися в гущавині, щоб мене не помітили.

— Давай-но хутко, — каже Деніел, наближаючись до нього.

І тоді Лакей б’є його в щелепу.

Заточившись, Деніел відступає на крок, а відтак виструнчується й киває, вимагаючи другого удару. Той втрапляє йому в живіт. Третій стусан збиває його з ніг.

— Ще? — питає Лакей, нависаючи над ним.

— Досить. — Деніел витирає розсічену губу. — Денс має повірити в те, що ми билися, а не в те, що ти мене мало не вколошкав.

«Вони спільники».

— Ви зможете їх наздогнати? — питає Лакей, допомагаючи Деніелові звестися. — Мисливці вже ген де.

— Серед них чимало стариганів. Вони не могли надто далеко відійти. Анну не спіймали?

— Ще ні, мав інший клопіт.

— Тоді поквапся, бо нашому другові незабаром урветься терпець.

То от у чому річ! Їм потрібна Анна! Саме тому Деніел радив мені відшукати її, коли ще я був у подобі Рейвенкорта, саме тому так наполегливо просив Дербі привести її до бібліотеки, запропонувавши всім гуртом упіймати Лакея. Саме я мав доправити її до них, наче ягня — на заклання.

Голова в мене йде обертом. Я дивлюся, як вони завершують розмову, і Лакей вирушає назад до маєтку. Деніел витирає кров з обличчя, але з місця не рухається. І вже за мить я розумію чому: на галявині з’являється Моровий Лікар. Напевне, це саме він той «друг», якого згадував Деніел.

Саме цього я й боявся. Усі вони спільники. Деніел разом з Лакеєм полює на Анну за дорученням Морового Лікаря. Гадки не маю, чим живиться його ненависть до дівчини, але це пояснює, чому Моровий Лікар постійно намагається налаштувати мене проти неї.

Він кладе руку на плече Деніелові й веде його ген за дерева. Незабаром вони зникають у мене з очей. Те, який він дружній, цей жест, мене ошелешує. Мені не вдається пригадати жодного випадку, коли Моровий Лікар доторкнувся б до мене чи бодай опинився б від мене на відстані доторку.

Пригинаючись, я кваплюся за ними. Зупиняюся на самісінькому краю галявини, дослухаюся до їхніх голосів, але розібрати щось годі. Вилаявшись, пірнаю в хащі, час від часу зупиняюся, намагаючись видивитися тих двох. Але намарно. Вони зникли.

Наче уві сні, повертаюся тим самим шляхом, що й прийшов.

І що саме з того, що я за сьогодні побачив, було справжнім? Чи взагалі бодай хтось із присутніх тут справді є точнісінько таким, яким здається? Я вважав був, ніби Деніел та Евелін — мої друзі; гадав, що Моровий Лікар — божевільний, а я сам — доктор на ймення Себастіан Белл, найбільша проблема якого полягає в тому, що він тимчасово втратив пам’ять. Звідки мені було знати, що все це лише стартові позиції в перегонах, про участь у яких мене ніхто заздалегідь не попередив?

«Треба думати про фінішну пряму».

— Цвинтар, — кажу вголос.

Деніел має намір заскочити там Анну й упіймати її, авжеж, скориставшись задля цього допомогою Лакея. Саме там усе завершиться, і мені треба до цього підготуватися.

Підходжу до колодязя, де того, першого ранку Евелін знайшла записку від Фелісіті. Мені кортить утілити свій план у життя, але замість того, щоб повертатися до маєтку, я вирушаю ліворуч, до озера.

Точніше кажучи, вирушає туди Рештон, а не я. Його веде інстинкт. Інстинкт полісмена. Він хоче побувати на місці злочину, поки в пам’яті ще й досі свіжі Стенвінові свідчення.

Стежка заросла, обабіч над нею схиляються дерева, коріння стирчить з-під землі. Пагони ожини чіпляються за мій тренчкот, з листя скрапує мжичка, аж за якийсь час я дістаюся багнистого берега.

Раніше мені випадало бачити озеро тільки звіддаля, але зблизька воно виявляється набагато більшим, ніж мені здавалося. Вода кольору мохастого каменю, на іншому березі праворуч маячить напівзруйнована дерев’яна човнярня, біля якої припнуті кілька старезних човнів. На острівці в центрі озера розташований музичний павільйон — бірюзова фарба на даху облущена, дерев’яний кістяк побитий дощем і вітром.

Не дивно, що Гардкасли полишили Блекгіт. Тут сталася жахлива трагедія, і привид цього жахіття досі ширяє тут, біля озера.

Неспокій поймає такою мірою, що понад усе мені кортить якнайшвидше забратися звідси, але якась частина мого «я» наполягає: треба з’ясувати, що саме відбулося тут дев’ятнадцять років тому. Тож я звільна йду берегом і обходжу озеро аж двічі, наче коронер[24] — мертве тіло.

Минає година. Я й досі роздивляюся, але погляду нема за що зачепитися. Стенвінова розповідь здається чіткою й вичерпною, але вона не пояснює, з якої саме причини минуле нині тягне лабети до ще однієї дитини Гардкаслів. Вона не годна пролити світло на те, хто за цим стоїть і чого саме цей хтось прагне досягти. Я сподівався був, що моя поява тут допоможе мені ліпше збагнути, що відбувається, але хай там що пам’ятає це озеро, ділитися таємницями воно не квапиться. На відміну від Стенвіна, з ним неможливо домовитися; на відміну від стайничого, його не залякаєш.