Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 62)
Від несподіванки я ніяковію, у голові стає порожньо.
— Та не витріщайтеся ви на мене так вражено, — каже він, вивчаючи тьмаву пляму на черевику. — Сьогодні рано-вранці до мене приходив Каннінгем, ставив запитання за дорученням свого товстуна-господаря. Деніел Коулрідж з’явився кілька хвилин по тому. Обидва вони хотіли довідатися про того хлопа, якого я підстрелив, коли заскочив убивць малого Гардкасла. А тепер от ще й ви прийшли… Мету вашого візиту збагнути неважко, якщо маєш очі й мозок.
Він дивиться на мене, і з-за безтурботного фасаду визирає холодний розрахунок. Відчуваючи на собі його пильний погляд, я намагаюся дібрати правильні слова, щось, що допоможе мені розвіяти його підозри, але мовчання затягується, стає напруженим.
— Мені цікаво було, як ви відреагуєте, — форкає Стенвін, опускаючи черевик на газету й витираючи руки ганчіркою.
Коли він знову говорить, тон його змінюється, стає м’яким і лагідним, наче він розповідає казку.
— Щось мені здається, що це раптове прагнення справедливості має два можливі пояснення, — каже він, кишеньковим ножичком виколупуючи бруд з-під нігтів. — Або Рейвенкорт занюхав скандал і попросив вас за певну винагороду провести розслідування. Або ж ви сподіваєтеся, що йдеться про якийсь гучний злочин, повідомлення про який потім надрукують у газетах і це зробить вас відомим…
Я мовчу, і він шкіриться.
— Слухайте-но, Рештоне, ви не знаєте нічогісінько ані про мене, ані про мої справи, а от мені такі, як ви, добре відомі. Ви звичайнісінький трудяга з робочого класу, який упадає біля жінки з багатої родини. Жінки, яка вам не пара. У тому, щоб зробити кар’єру, нічого поганого немає. Я й сам через це пройшов. Але вам знадобляться гроші, щоб видертися цими сходами нагору, і в цьому я можу вам зарадити. Інформація — цінний товар, а це означає, що ми можемо стати один одному в пригоді.
Він пильно дивиться на мене, але відчувається, що йому непереливки. На шиї шалено б’ється живчик, чоло вологе від поту. У такій відвертості криється небезпека, і йому про це відомо. Менше з тим, я відчуваю, що ця пропозиція доволі спокуслива. Рештонові конче потрібні гроші, щоби бути разом із Ґрейс. Він хоче краще вдягатися й запрошувати її повечеряти частіше, ніж раз на місяць.
Але річ у тім, що ще дужче йому подобається бути полісменом.
— Скільком людям відомо, що Люсі Гарпер — ваша донька? — питаю напряму.
А тепер уже
Перші підозри виникли в мене, коли я побачив, як він накинувся на Люсі тоді, в обідньому залі, тільки через те, що вона мала необачність звернутися до нього на ім’я, коли попросила дати дорогу. Коли я спостерігав за цим у подобі Белла, надмірного значення цій сцені я не надав. Стенвін — грубіян і шантажист, тому його поведінка здалася мені цілком природною. Лише коли я побачив те саме очима Денса, то помітив приязнь у голосі Люсі й страх на обличчі самого Стенвіна. Ще б пак: адже в кімнаті повнісінько людей, які залюбки штрикнули б його ножаком межи ребра, а вона мало не оголошує напривселюд про свою до нього прихильність! Та з тим самим успіхом вона могла б намалювати мішень у себе на спині! Не дивно, що він на неї накинувся. Йому просто треба було випхати її з цієї кімнати якомога швидше.
— Яка ще Люсі? — питає він, щосили стискаючи ганчірку.
— Не принижуйте мене намаганнями це заперечити, Стенвіне, — перериваю його я. — У неї таке ж руде волосся, як у вас, а медальйон з її портретом ви носите в піджаку разом з нотатником, у якому ведете облік справ. Химерне сусідство, от хіба що це дві найдорожчі для вас речі. Чули б ви, як Люсі захищала вас перед Рейвенкортом!
Мої слова лунають, наче удари молотка.
— Узагалі-то збагнути це було неважко, — кажу я. — Якщо маєш очі й мозок.
— Чого вам треба? — питає він стиха.
— Я хочу знати, що насправді сталося того ранку, коли було вбито Томаса Гардкасла.
Шантажист облизує губи, гарячково міркує, шестірні й коліщата, змащені брехнею, обертаються в його мозку.
— Чарлі Карвер зі спільником відвели Томаса до озера й зарізали його, — каже він, знову беручись до черевика. — Карвера я зупинив, а його спільник утік. Може, розповісти вам іще якусь давню історію?
— Якби мене цікавили побрехеньки, я б звернувся по них до Гелен Гардкасл, — кажу я й нахиляюся до нього, зціпивши руки й затиснувши долоні між колінами. — Вона ж була там. Так? Як і казав Алф Міллер. Усі вважають, ніби Гардкасли подарували вам плантацію за те, що ви намагалися врятувати їхнього сина, але мені відомо, що насправді все було геть не так. Ви шантажували Гелен Гардкасл упродовж дев’ятнадцяти років, відколи загинув малий. Ви щось побачили того ранку, щось, чим відтоді тиснете на неї. Вона збрехала чоловікові, що гроші насправді потрібні, щоб не було викрито таємницю походження Каннінгема, але ж річ насправді не в цьому, еге ж? Тут щось серйозніше.
— А якщо я не розповім вам, що саме бачив, що тоді? — гарчить він, відкидаючи черевик. — Доповісте всім, що татусь Люсі Гарпер — це той самий сумнозвісний Тед Стенвін, і чекатимете, поки її вколошкають?
Я розтуляю рота, збираючись відповісти, але не можу дібрати гожих слів. Власне, план був саме такий, але зараз я згадую ту мить на сходах, те, як Люсі повела розгубленого дворецького до кухні, щоб він не втрапив у халепу. На відміну від батька, вона добросерда, ніжна, чутлива — саме таке серце найлегше розбити таким, як я сам. Не дивно, що Стенвін тримався осторонь, доручивши її виховання матері. Найімовірніше, він усі ці роки передавав родині таку-сяку грошву, щоб вони не злидарювали, і вичікував миті, коли їх можна буде назавше забрати туди, де його могутні вороги до них не дістануться.
— Ні, — кажу я не тільки Стенвінові, а й самому собі. — Люсі була лагідна до мене, коли я понад усе потребував приязного ставлення. Я не ризикуватиму її життям навіть заради цього.
Хоч як дивно, але Стенвін усміхається з помітним співчуттям.
— У цьому будинку на сентиментах ви не протримаєтеся, — каже він.
— А як щодо здорового глузду? — питаю я. — Сьогодні ввечері вб’ють Евелін Гардкасл, і, як на мене, це пов’язано з тим, що сталося тут дев’ятнадцять років тому. Гадаю, у ваших інтересах урятувати Евелін, щоб вона вийшла заміж за Рейвенкорта, а ви зберегли своє джерело прибутку.
Він присвистує.
— Якщо це правда, то більше грошви можна заробити, якщо дізнатися, хто в цьому замішаний. Але ви не з того боку до цього підступилися, — додає значущо. — Я не прагну, щоб мені й далі платили. Доста вже. Оце отримаю останній шмат, а потім продам свою справу й відпочиватиму собі. Саме тому й приїхав до Блекгіту. Щоб завершити угоду й забрати звідси Люсі. Вона поїде зі мною.
— І кому ж ви продаєте справу?
— Деніелові Коулріджу.
— Коулрідж планує вбити вас під час полювання. Це має статися вже за кілька годин. А за ці відомості скільки ви ладні заплатити?
Стенвін дивиться на мене з помітним спантеличенням.
— Убити мене?.. — перепитує він. — Та ми ж уже з ним про все домовилися. А в лісі остаточно все залагодимо.
— Усі свої відомості ви тримаєте у двох записниках, так? — питаю я. — Усі імена, перелік переступів кожної з ваших жертв і розмір виплат — у нотатнику. Ці відомості записані особливим шифром. А в іншому записнику міститься ключ до цього шифру. Ви зберігаєте записники окремо й уважаєте, ніби це вам зарадить, але насправді ні. Бо, попри ваші домовленості, ви помрете за… — Закасую рукав, щоб глянути на годинник, — …за чотири години, і Коулрідж отримає обидва нотатники, не заплативши вам жодного шилінга.
Уперше Стенвін, схоже, почувається невпевненим.
Він тягнеться до тумбочки біля ліжка, видобуває звідти люльку й невеличкий кисет з тютюном. Набиває люльку, змахує тютюнові дрібки, наближає до люльки запалений сірник, затягується кілька разів, розкурюючи. Відтак знову дивиться на мене. Над його головою дим утворює подобу німба, на який він геть не заслуговує.
— І як саме він мене вб’є? — питає Стенвін кутиком губ, прикусивши люльку пожовклими зубами.
— Що саме ви бачили в день убивства Томаса Гардкасла? — питаю я.
— Он воно, виходить, як? Убивство за вбивство?
— Чесна угода, — кажу я.
Він плює собі на долоню.
— То потисніть, — каже він.
Роблю, як він просить, потім запалюю свою останню цигарку. Потреба закурити підступалася повільно, наче приплив на річковий берег. Дозволяю диму заповнити горло, очі аж сльозяться від задоволення.
Стенвін чухає щетину на підборідді й починає оповідь. Голос у нього замислений.
— Химерний то був день аж від ранку, — каже, перекидаючи люльку в куток рота. — До маєтку приїхали запрошені на бал гості, але все було не слава Богу. На кухні сварилися, у стайні билися, навіть гості постійно лаялися за зачиненими дверима.
Він говорить нашорошено, наче людина, яка відчиняє скриню, наповнену гострими предметами.
— Одне слово, нікого не здивувало, що Чарлі звільнили, — веде він далі. — Вони з леді Гардкасл були коханцями уже бозна-скільки. Спочатку таємно. Згодом це вже стало очевидним. Можна навіть сказати, що вони взагалі не крилися. Наче хотіли, щоб їх заскочили. Не знаю, що вже до цього спричинилося, але, коли лорд Гардкасл звільнив Чарлі, новина про це розповзлася будинком, геть-чисто моровиця якась. Ми сподівалися були, що Карвер завітає до нас, ну, тобто попрощатися, але він нічичирк. А трохи згодом, десь за дві години, одна з покоївок розповіла мені, що бачила, як Чарлі, п’яний як чіп, вештався дитячими спальнями.