Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 61)

Руки тремтять, але Рештон не Белл. Його страх радше мотивує, аніж паралізує. Рештонові кортить відшукати Лакея й уколошкати його, у такий спосіб повернувши собі відчуття власної гідності, втрачене під час попереднього нашого зіткнення. Аналізуючи ранкову бійку, я розумію, що саме Рештон змусив мене помчати донизу сходами, а потім удертися до коридору. Мною керували його гордість, його лють. Він цілком підкорив мене собі, а я цього й не помітив. Таке не має повторитися. Нерозважливість Рештона призведе до того, що нас уколошкають, а я не можу дозволити собі втрачати ще одну подобу. Якщо я й справді хочу витягти нас з Анною із цього шарварку, мені треба випередити Лакея, а не пасти задніх. І, здається, я знаю декого, хто зможе мені в цьому допомогти, хоча переконати цього когось буде вкрай непросто.

Знімаю кастет і, наповнивши водою рукомийник, заходжуся вмиватися перед дзеркалом.

Рештон іще молодий — утім не такий молодий, як він уявляє, — високий, дужий і надзвичайно вродливий. Ніс, подзьобаний ластовинням, очі кольору темного меду й коротке біляве волосся створюють враження, ніби весь він зітканий із сонячного світла. Єдина вада в його зовнішності — це старий шрам від кулі на плечі, довгий і вже побляклий. Я міг би пригадати, як його отримав, якби захотів, але мені задосить болю й без чужих страждань.

Я саме витираю груди, коли деренчить клямка дверей, примусивши мене знову схопитися за кастет.

— Джиме, ви тут? Двері чомусь замкнені…

Голос жіночий, низький, хрипкуватий.

Вдягаю свіжу сорочку, відсуваю крісло й відмикаю двері. Бачу спантеличену дівчину, яка саме налагодилася знову стукати й уже навіть здійняла кулачок. З-під довгих вій на мене дивляться блакитні очі; червона помада — єдиний спалах кольору на блідому обличчі. Їй трохи за двадцять, темне густе волосся падає на плечі, обіпнуті накрохмаленою білосніжною сорочкою, заправленою в бриджі для прогулянки верхи. Її поява змушує пульс Рештона прискоритися.

— Ґрейс… — зривається в мене з губ, і це не єдине, що мені кортить сказати. Я перетворююся на справдешню бовтанку захвату, піднесення, збудження й шалу.

— Ви вже чули, що утнув мій братик-бовдур? — питає дівчина, проходячи повз мене до спальні.

— Здається, саме зараз почую.

— Він узяв автівку, — каже вона, умощуючись на ліжку. — Припхався до головного стайничого о другій ночі, убраний у всі кольори веселки, змусив того дати йому авто й вирушив до селища.

Вона все хибно розуміє, але я не маю зараз змоги врятувати добре ім’я її брата. Це ж саме я вирішив узяти авто й утекти з будинку, щоб дістатися селища. Зараз бідолашний Дональд Девіс спить собі посеред битого шляху, де я його залишив, і ця моя наявна подоба настійливо вимагає, щоб я помчав його рятувати. Рештонова відданість Дональдові Девісу щира й непохитна, і, намагаючись збагнути причину, я враз натрапляю на жасні спомини. Рештонова приязнь до Девіса сформувалася серед багна й крові шанців. Обидва вони, як дурні, утекли на війну, а повернулися звідти братами — і в кожного свої рани й таємниці, про які знає лише інший. Я відчуваю, як лютиться Рештон через те, що я так повівся з його другом.

Чи то я сам злюся на себе?

Ми з Рештоном так переплетені, що вже годі розібрати, хто з нас де.

— Це моя провина, — каже Ґрейс засмучено. — Він збирався ще купити тієї трутизни в Белла, тому я пригрозила, що все розповім таткові. Я знала, що він на мене казиться, але й гадки не мала, що надумає втекти…

Вона безпорадно зітхає.

— Ви ж не думаєте, що він утне якусь дурницю? Цього ж не станеться, так?

— З ним усе буде добре, — кажу заспокійливо, сідаючи обіч неї. — Просто на нього накотило, та й по всьому.

— Ліпше б ми взагалі його в очі не бачили, того бісового доктора, — каже вона, розгладжуючи долонею мою сорочку. — Дональд так змінився, відколи нагодився Белл зі своєю диво-валізою… Це той паскудний лауданум, брат від нього аж нетямиться. Я з ним і поговорити до пуття вже не можу. От би щось удіяти…

Дівчина раптом затинається, наче їй спадає щось на думку. Я бачу, як вона відсахується, вражена власним задумом, дивиться широко розверстими очима, роздивляється його пильно, наче конячку, на яку поставила на перегонах.

— Мені треба поговорити з Чарльзом, — каже вона раптом, цілує мене в губи й мчить геть.

Перш ніж я встигаю відповісти, дівчина зникає в коридорі, лишивши по собі тільки прочинені двері.

Я зводжуся, щоб зачинити їх, розпалений, стривожений і спантеличений. Як же все було простіше, поки я сидів у тій комірці!

46

Крок за кроком скрадаюся коридором, зазираючи до кожної кімнати, перш ніж пройти повз неї. На руці в мене кастет, я здригаюся від найменшого звуку, він кожної тіні, очікуючи нападу, який, я цього певен, не забариться. А ще мені добре відомо, що, коли Лакей накинеться на мене й заскочить зненацька, я з ним не впораюся.

Відсуваю оксамитову завісу й проходжу до закинутого східного придомку Блекгіту. Різкий вітер термосить оксамит, і запона ляпає в стіну, наче шматок м’яса — на рундук різника.

Не зупиняючись, простую до дитячої.

З коридору непритомного Дербі не видно, його відтягли в куток так, щоб непомітно було з дверей. Він лежить за конячкою-гойдалкою. Розбита голова в крові й скалках порцеляни, але він живий, ще й не на видноті. Зважаючи на те, що напали на нього, коли він виходив зі Стенвінової спальні, у того, хто це зробив, принаймні вистачило сумління сховати його від шантажиста, хоча часу на те, щоб перетягти його до безпечнішого місця, і не знайшлося.

Я квапливо нишпорю по його кишенях, але записник Стенвіна вже хтось забрав. Нічого іншого я й не сподівався, але ж шантажистові відома така кількість таємниць цього будинку, що принаймні спробувати було варто.

Полишивши непритомного Дербі, іду до кімнати Стенвіна в кінці коридору. Авжеж, тільки страх міг змусити його оселитися в цьому занедбаному кутку будинку, подалі від і без того благеньких зручностей, що їх пропонує Блекгіт. Але, мушу визнати, вибір він зробив правильний.

Самі мостини тут — його вірні вартові, вони риплять щокроку, сповіщаючи про чуже наближення, а вихід із довгого коридору лише один, тож непоміченим сюди ніхто не дістанеться. Шантажист, авжеж, уважає, що його оточують вороги, і саме цим фактом я й маю намір скористатися.

Пройшовши крізь приймальню, я стукаю у двері Стенвінової спальні. Відповіддю стає химерна тиша, наче хтось там, усередині, щосили намагається зачаїтися.

— Це констебль Джим Рештон, — гукаю крізь двері, ховаючи кастет. — Мені треба з вами поговорити.

Мої слова викликають там, у кімнаті, цілу зливу звуків. Чути легкі кроки, рипить шухляда, щось переставляють, аж тоді крізь двері лунає голос Теда Стенвіна:

— Заходьте!

Він сидить у кріслі, тримаючи в руці лівий черевик, який наяложує із завзяттям солдата. Я ледь здригаюся від потойбічності цього видовища.

Востаннє, коли я бачив цього чоловіка, він лежав на землі в лісі і я обмацував його кишені. Блекгіт повернув Стенвіна до життя, струсив з нього бруд, наново завів пружину своєї іграшки, щоб усе почалося спочатку. Якщо це не пекло, то дияволу є чого повчитися.

Кидаю погляд за спину шантажистові. Його охоронець спить на ліжку, сапає крізь пов’язку на носі. Дивно, що Стенвін залишив його тут, у власній спальні, ще й дбайливо розвернув крісло до ліжка — майже так само, як Анна, яка опікувалася дворецьким. Судячи з усього, Стенвін відчуває прихильність до цього хлопця.

Цікаво, як би він відреагував, якби знав, що Дербі весь час залишався тут, поряд?..

— Еге ж, а от і наш герой, — зауважує Стенвін, на мить припинивши наяложувати черевик і роздивляючись мене.

— Боюся, що не розумію, про що ви, — кажу спантеличено.

— Поганий з мене був би шантажист, якби мене отак-от, просто з першого слова, розуміли, — каже він, жестом показуючи на хиткий дерев’яний стілець біля каміна.

Приймаючи це запрошення, підсуваю стілець ближче до ліжка, переступивши через брудну газету й ваксу на підлозі.

Убраний Стенвін, наче стайничий, який вирішив причепуритися: біла бавовняна сорочка напрасована, на чорних штанях жодної плями. Зараз, дивлячись на цього чоловіка, вдягненого так просто, чоловіка, який сам собі лощить черевики й живе в найзанедбанішому з кутків колись розкішного маєтку, я не можу збагнути, чого він домігся за дев’ятнадцять років своєї кар’єри шантажиста.

Щоки та ніс його вкриті павутинням розширених капілярів, запалі очі, почервонілі від недосипання, пильнують двері, видивляючись невідомих чудовиськ.

«Чудовиськ, яких він сам сюди запросив».

За його самохвальством ховається душа, що перетворилася на попіл. Полум’я, яке колись підживлювало її, давно вже згасло. Він клаптя й дрантя людини, яка зазнала поразки, і єдине, що його нині зігріває, — це його таємниці. Зараз він боїться своїх жертв не менше, ніж вони — його.

Відчуваю проштрик співчуття. Щось у становищі Стенвіна здається мені жахливо знайомим, і глибоко в душі, там, де мешкає справжній Ейден Бішоп, ворушиться якийсь непевний спомин. Я приїхав до Блекгіту через жінку. Я хотів урятувати її, але не зміг. Блекгіт був моїм шансом… на що? На ще одну спробу?

Нащо я сюди приїхав?!

«Не думайте про це».

— Що ж, давайте відверто, — каже Стенвін, пильно дивлячись на мене. — Ви змовилися із Сесілом Рейвенкортом, Чарльзом Каннінгемом, Деніелом Коулріджем і ще кількома особами. Вас цікавить убивство, що сталося тут дев’ятнадцять років тому.