Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 60)

Нервово згортаю записник.

Є стільки всього, чого я й досі не розумію, а часу вже обмаль!

Піднімаюся сходами, у голові крутяться ідеї. Анна нетерпеливо крокує туди й сюди під дверима Беллової кімнати, вивчаючи альбом. З-за дверей лунають притлумлені голоси. Деніел розмовляє з Беллом, а це означає, що дворецький зараз на кухні з місіс Драдж. Незабаром він поткнеться сюди.

— Чи ви не бачили Ґолда? Він уже мав би бути тут, — каже Анна, вдивляючись у тіні так, ніби намагається поглядом видобути з темряви його постать.

— Не бачив, — озиваюся, нервово роззираючись. — Чому ми тут?

— Лакей уб’є дворецького й Ґолда сьогодні вранці, якщо тільки ми не сховаємо їх десь у безпечному місці, де я могла б їх захистити, — каже вона.

— От, наприклад, у сторожівні.

— Авжеж. Але зробити це треба так, щоб не привертати уваги. Бо інакше Лакей збагне, хто я, тоді вколошкає й мене. Якщо він уважатиме мене просто доглядальницею, а їх — надто кволими, щоб становити для нього загрозу, він дасть нам спокій принаймні на якийсь час. А саме цього нам і треба. В альбомі зазначено, що в подальших подіях їм належить важлива роль, якщо нам удасться зберегти їм життя.

— А я вам для чого?

— Навіть не здогадуюсь. Я не певна й у тому, що саме маю робити. В альбомі сказано, що я маю привести вас із собою, але… — Вона зітхає, хитає головою. — …це була єдина чітка вказівка, усе решта — суцільна плутанина й маячня. Я ж уже казала: коли ви віддали мені цей записник, то наче марили. Я вже чи не годину намагаюся розшифрувати записи, пам’ятаючи, що, якщо схиблю чи спізнюся, ви загинете.

Я здригаюся: така перспектива неабияк лякає мене.

Мабуть, записник дав Анні Ґреґорі Ґолд, моє останнє втілення. Я й досі пам’ятаю, як він торочив Денсові щось про карету — пам’ятаю, яким він був наляканим, яким жалюгідним. Пам’ятаю розгублені й нарвані темні очі.

Щось мені не вельми кортить, щоб наставало завтра.

Схрестивши руки на грудях, я прихиляюся до стіни обіч Анни. Наші плечі торкаються. Усвідомлення того, що в минулому житті ти когось убив, зазвичай суттєво обмежує кількість засобів проявити власну приязнь до цієї людини.

— У вас усе виходить набагато ліпше, ніж у мене, — кажу я. — Коли я вперше почув про майбутнє, яке на мене чекає, то спробував був перехопити покоївку на ймення Мадлен Обер на шляху до лісу, вважаючи, що рятую їй життя. І в результаті налякав бідолашну дівчину чи не до півсмерті.

— До цього дня мала б існувати інструкція, — каже вона похмуро.

— Поводьтеся природно.

— Не впевнена, що нам допоможе, якщо ми тікатимемо й переховуватимемося, — озивається вона роздратовано.

Аж тоді на сходах лунають квапливі кроки.

Ми ховаємося, не вимовивши ані слова. Анна зникає за рогом, я прослизаю у відчинені двері якоїсь кімнати. Через цікавість не зачиняю їх цілком, а залишаю шпаринку, крізь яку спостерігаю, як дворецький шкутильгає коридором. Зараз, коли я бачу, як він рухається, цей понівечений опіками каліка здається ще потворнішим. Він має якийсь змучений, зіжмаканий вигляд: суцільні гострі кути під поношеними брунатним шлафроком і піжамою.

Переживши ці миті вже стільки разів після того, першого ранку, я мав би вже до них звикнути, але натомість відчуваю хвилювання й страх дворецького, який мчить до Белла, прагнучи пояснень.

Аж тут з однієї зі спалень виходить Ґреґорі Ґолд. Дворецький надто зосереджений і його не помічає. З такої відстані, коли художник стоїть спиною до мене, його постать здається якоюсь аж не по-людськи безформною — просто довгою тінню на стіні.

У руці Ґолда коцюба, і раптом, без жодного попередження, він заходиться гамселити нею дворецького.

Я пам’ятаю цей напад, пам’ятаю цей біль.

Мене охоплюють жалощі, нудотне відчуття безпорадності, а кров бризкає з-під коцюби на стіни.

Я почуваюся одним цілим із дворецьким, коли він корчиться на підлозі, благаючи пощадити його, а допомоги чекати нізвідки. І саме тоді здоровий глузд мене полишає.

Схопивши вазу з креденця, я вибігаю до коридору, люто кидаюся на Ґолда й б’ю його посудиною по голові. Скалки порцеляни летять навсібіч, а сам він валиться на підлогу.

Западає густа тиша. Я стискаю обідець вази й дивлюся на двох непритомних чоловіків біля ніг.

З-за спини в мене вигулькує Анна.

— Що сталося? — питає вона, удаючи подив.

— Я…

У кінці коридору вже збираються витріщаки — напіводягнені чоловіки, перелякані жінки, які через рейвах посхоплювалися з ліжок. Вони дивляться на кров на стінах, витріщаються на тіла на підлозі, дивляться на мене з цікавістю, яка в цій ситуації геть недоречна. Якщо Лакей також там, у натовпі, то він добре сховався. Воно й на краще. Я достатньою мірою розлючений, щоби знов утнути щось нерозважливе.

Доктор Діккі квапливо мчить вгору сходами. На відміну від решти гостей, він уже повністю вдягнений, величезні вуса набріолінені, полисіла голова також напомаджена.

— Що в біса тут сталося?! — вигукує він.

— Та Ґолд наче здурів, — кажу, додавши трему в голос. — Накинувся на дворецького з коцюбою, тому я… — Демонструю йому те, що залишилося від вази.

— Дівчино, а принесіть-но сюди мою медичну валізку, — наказує Діккі Анні, яка зумисне стовбичить так, щоб упасти йому в око. — Вона в кімнаті, біля ліжка.

Виконуючи його наказ, Анна майстерно складає фрагменти майбутнього докупи, до того ж так вправно, що її втручання майже непомітне. Доктор вимагає, щоб дворецького перенесли до теплого й тихого місця, відтак Анна пропонує допровадити постраждалого до сторожівні й каже, що може про нього подбати. Через те що іншого гожого місця для того, щоб замкнути Ґолда, немає, його вирішують запроторити туди ж і тримати на снодійному, допоки хтось із челяді — Анна каже, що сама знайде того, хто зголоситься це зробити, — приведе із селища полісмена.

Дворецького спускають сходами на саморобних ношах, Анна з полегшенням мені всміхається, проходячи повз. Я сприймаю її усмішку з похмурим спантеличенням. Стільки зусиль, а я й досі не зрозумів, чого ми цим домоглися. Дворецький буде прикутий до ліжка, унаслідок чого сьогодні ввечері стане легкою здобиччю для Лакея. Ґреґорі Ґолда напхають снодійним і підвісять до стелі. Він виживе, але збожеволіє. Якщо згадати, що діємо ми саме за його вказівками, це не надто надихає. Той альбом дав Анні саме Ґолд, але, хоча він і останнє з моїх утілень, я гадки не маю, чого саме він прагне домогтися в такий спосіб. Ба більше, я не певен, що він і сам це знає. Ще б пак, після того, чого він зазнав…

Перебираю спомини, шукаючи побачені мигцем фрагменти майбутнього, які ще не збулися. Мені треба дізнатися, що означало те повідомлення «Усі вони», яке Каннінгем переказав Дербі, і чому він сповістив йому, що зібрав якихось людей. Я не знаю, ані чому Евелін забрала сріблястий пістолет у Дербі, якщо в неї вже був чорний револьвер з материної спальні, ані чому Дербі мусив стояти біля каменя в траві, коли Евелін наклала на себе руки.

Усе це непокоїть мене.

Я бачу стежку з хлібних окрушин, проте певен, що вона веде мене до стрімчака.

Але, на жаль, іншого шляху все одно немає.

45

Звільнившись від тягаря похилого віку Едварда Денса, я сподівався був, що позбавлюся також і його дошкульної немічності, але ніч, проведена в закомірку, наче оповила мені кістки колючими ожиновими батогами. Кожний рух, кожна спроба зігнутися чи розвернутися викликають проштрик болю, змушуючи мене скривитися й додаючи нового клопоту.

Повернення назад до спальні виявляється несподівано втомливим. Схоже, учора ввечері Рештон був справдешньою душею товариства, бо всі, хто трапляється мені на шляху, вітають мене, міцно потискаючи руку чи плескаючи по плечу. Привітні вигуки здаються мені зливою каменів, які жбурляють просто в спину, а ця надмірна приязність ніби залишає синці по всьому тілу.

Діставшись нарешті до спальні, я стираю з обличчя силувану усмішку. На підлозі лежить білий конверт, у ньому вгадуються обриси чогось доволі об’ємного. Хтось, либонь, проштовхнув це послання в шпарину під дверима.

Розриваю конверт, визираю в коридор, сподіваючись побачити того, хто його приніс. Але там порожньо.

Це ваше, —

ідеться в записці, яка лежить усередині. Вона обгорнута навколо шахової фігурки — майже такої самої, як та, з якою не розлучається Анна.

Візьміть амілнітрат, нітрит натрію й тіосульфат натрію.

ТРИМАЙТЕ ЇХ НАПОГОТОВІ.

Ґ. Ґ.

— Ґреґорі Ґолд, — зітхаю я, угледівши ці ініціали.

Мабуть, він залишив цю записку, перш ніж накинутися на дворецького.

Тепер я знаю, як почувається Анна. Розібрати вказівки Ґолда дуже складно, ба більше, навіть коли мені вдається розшифрувати його жахливий почерк, зрозумілішими вони не стають.

Кидаю шахову фігурку й записку на креденець, замикаю двері зсередини й барикадую їх фотелем. Іншим разом я гайнув би роздивлятися Рештонове манаття чи підступився б до дзеркала, щоб вивчити своє нове обличчя, але мені вже й без того відомо, що в мого нового втілення в шухлядах і який він має вигляд. Мені треба лише подумки поставити запитання — і я вже знаю відповідь. І саме тому мені відомо, що в шухляді зі шкарпетками сховано кастет. Рештон вилучив його в злодія, якого затримав кілька років тому, і відтоді кастет уже кілька разів ставав йому в пригоді. Я озброююся ним, згадуючи про Лакея, про те, як він нахилився до мене, вдихаючи мій останній подих, як задоволено всміхався, долучивши мене до переліку своїх жертв.