Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 59)

— А може, нам саме й треба зробити так, щоб він мене заскочив? — питаю я, відчуваючи раптове занепокоєння. — Ходімо, у мене є ідея.

Я проштовхуюся повз Анну й мчу донизу, перестрибуючи через сходинки.

Якщо Лакей цього ранку збирається напасти на Рештона, існує ймовірність, що він і досі никає десь у коридорах. Він очікує, що його жертва любесенько спатиме собі в ліжку, а це означає, що в мене чи не вперше буде перевага. Якщо мені пощастить, покласти цьому край вийде просто тут і зараз.

Сходи раптово уриваються, впираючись у побілену стіну. Анна пасе задніх і благає не квапитися. Рештон — полісмен тямущий, він і сам залюбки це визнає, а тому приховане знаходить завиграшки. Пальці вправно намацують майже непомітну засувку, яка дає змогу пірнути в темний коридор. У канделябрах тьмаво блимають свічки, ліворуч порожня оранжерея. Я опинився на першому поверсі; двері, крізь які я сюди потрапив, уже зачинені й зливаються зі стіною.

А он і Лакей, менш ніж у двадцяти ярдах від мене. Він стоїть навколішки, колупаючи замок у дверях, які, як я інстинктивно розумію, ведуть до моєї спальні.

— Мене шукаєш, сволото? — вигукую я й кидаюся на нього, не даючи змоги видобути ніж.

Він миттю опиняється на ногах, відсахується й кóпає мене ногою в груди так, що аж перехоплює дух. Я незграбно падаю, хапаючись за ребра, але він не рухається. Він стоїть і чекає, витираючи слину з куточка рота тильним боком долоні.

— Відважне Кроленя, — каже вищирившись. — А зараз я тебе випатраю. Повільно.

Зводжуся, обтрушуюся, по-боксерському здіймаю кулаки, аж раптом відчуваю, якими важкими здаються власні руки. Ніч, проведена в комірці, дається взнаки, і моя впевненість слабшає щосекунди.

Цього разу я наближаюся до нього повільно, роблю фальшиві випади то ліворуч, то праворуч, чекаю, поки він відкриється, але цього так і не стається. Натомість я дістаю удар у щелепу, від якого голова рвучко закидається. Ані другого удару, який влучає мені в живіт, ані третього, що збиває мене з ніг, я вже просто не бачу.

Я геть дезорієнтований, у голові паморочиться. Намарно намагаюся звести дух. Лакей схиляється наді мною, хапає за волосся й видобуває ніж.

— Агов, ти! — гукає Анна.

Її поява відвертає його увагу лише на мить, але й цього досить. Я вислизаю з Лакеєвих рук, кóпаю його в коліно, потім, поціливши плечем в обличчя, ламаю йому носа. Його кров юшить мені на сорочку. Лакей відступає в глибину коридору, хапає якийсь бюст, швиргає його в мене однією рукою, примусивши відсахнутися. Сам він хутко зникає за рогом.

Мені кортить мчати за ним, але бракує сили. Я сповзаю по стіні на підлогу, стискаючи ребра, які страшенно скімлять. Я вражений і наляканий тим, який він дужий і прудкий. Якщо ця бійка тривала б бодай трохи довше, певен, я б достеменно загинув.

— Дурню ви бісів! — вигукує Анна, напосідаючись на мене. — Та вас же мало не вколошкали!

— Чи він устиг вас роздивитися? — розмірковую, спльовуючи кров.

— Навряд чи, — одказує вона, простягаючи руку, щоб допомогти мені звестися на рівні. — Я трималася в сутіні, до того ж навряд чи в нього була змога надміру роззиратися, відколи ви зламали йому ніс.

— Мені дуже шкода, Анно, — кажу я. — Слово честі, я був певен, що ми його вполюємо.

— Еге ж, вам має бути шкода, — озивається вона й раптом, на мій подив, обіймає мене несподівано міцно. Вона вся тремтить. — Маєте бути обережнішим, Ейдене. Через цього покидька у вас лишилося дуже мало втілень. Якщо схибите, ми тут застрягнемо навіки.

Аж раптом усвідомлення гепається на мене, наче кам’яна брила.

— У мене лишилося тільки три подоби, — кажу вражено.

Себастіан Белл зомлів, побачивши дохлого кроля в коробці. Дворецького, Денса й Дербі було вбито. Рейвенкорт задрімав у бальній залі після того, як Евелін наклала на себе руки.

Отже, лишаються Рештон, Девіс і Ґреґорі Ґолд. День, який я проживаю уривками, стрибаючи з подоби в подобу, призвів до того, що я просто збився з ліку.

Я ж мусив одразу второпати!

Деніел стверджував, ніби він моє останнє втілення… але це не так!

Сором накриває мене гарячою хвилею. Не можу повірити, що мене так легко ошукали! Що я сам залюбки дав змогу себе обдурити!

«Це не зовсім ваша провина».

Моровий Лікар попереджав, що Анна мене зрадить. Нащо він таке стверджував, коли насправді мені брехав Деніел? І чому Моровий Лікар наполягав, що з Блекгіту буцімто намагаються вибратися тільки троє, якщо насправді нас четверо? Нащо він аж так несамовито приховував двоєдушність Деніела?

— Це ж яким сліпим я був! — кажу знічено.

— Що сталося? — питає Анна, відступає на крок і стривожено дивиться на мене.

Я затинаюся, коліщатка в голові шалено обертаються, сором поступається холодному розрахунку. Деніел обдурив мене дуже вишукано, але мета його наразі лишається таємницею. Я міг би зрозуміти, якби він намагався втертися мені в довіру, щоб вивідати якомога більше про те, як просувається моє розслідування. Але річ не в тім. Він узагалі про це не розпитував. Навпаки, саме він підказав мені, що Евелін уб’ють під час балу, і попередив мене щодо Лакея.

Другом я його більше називати не можу, але й у тому, що він ворог, я також не впевнений. Мені треба з’ясувати, які в нього мотиви, а найлегше це зробити, якщо й надалі вдавати, ніби мені не відомо про те, що він мене обдурив, аж допоки він не викаже справжніх своїх намірів.

Отже, треба почати з Анни.

Боже, допоможи нам, якщо вона вибовтає щось Дербі чи Денсові. Їхньою першою реакцією на будь-яку проблему є прагнення йти навпростець, не зважаючи на перешкоди.

Анна дивиться на мене, чекаючи на відповідь.

— Мені дещо відомо, — кажу я, зустрівшись із нею очима. — Дещо, важливе для нас обох, але я не можу поки що розповісти вам, про що саме йдеться.

— Боїтеся, що це якимось чином змінить плин подій, — каже вона так, наче це найзвичайніша у світі річ. — Не хвилюйтеся, у цьому альбомі повнісінько відомостей, про які я також не маю вам розповідати.

Вона всміхається, її тривога зникає.

— Я довіряю вам, Ейдене. Бо інакше мене б тут не було.

Простягаючи руку, вона допомагає мені звестися.

— Не можна тут лишатися, — каже дівчина. — Я жива тільки тому, що Лакеєві невідомо, хто я. Якщо він побачить нас удвох, мені амінь, і тоді я вже точно більше нічого не зможу для вас зробити.

Вона обсмикує фартух і поправляє чепець, опускає голову, прибираючи подобу покірливої служниці.

— Я піду першою. Зустрінемося біля спальні Белла за десять хвилин. Пильнуйте. Щойно Лакей оклигає, він знову на вас пантруватиме.

Я погоджуюся, але наміру чекати в цьому зимному коридорі в мене немає. Усе, що сьогодні відбувається, якимось чином пов’язане з Гелен Гардкасл. Мені треба з нею поговорити, і зараз, можливо, мій останній шанс зробити це.

Ребра ниють, гордість моя зазнала нищівного удару, але я все одно вирушаю до вітальні, шукаючи господиню маєтку. Але у вітальні лише декілька гостей з тих, хто звик рано підводитися. Вони обговорюють, як отой Стенвінів зарізяка потягнув Дербі до свого пана. Певна річ, на столі стоїть залишена Дербі тарілка з яєчнею й нирками. Їжа ще тепла, отже, він щойно пішов.

Кивнувши присутнім, я вирушаю до спальні Гелен. Стукаю, але реакції жодної. Часу обмаль, тому я щосили кóпаю двері ногою, вибивши замок.

«От і з’ясувалося, хто саме вдерся до покоїв господині Блекгіту».

Фіранки засмикнуто. З ліжка під балдахіном звисають сколочені ковдри. Кімната просякла габою жасних снів, нічних страхіть: тут досі не провітрювали. Дверцята шафи розчахнуті, на туалетному столику розсипана пудра з великої бляшанки, косметичне причандалля відкрите й посунуте вбік. Схоже, що леді Гардкасл дуже квапилася, коли приводила себе до ладу. Торкаюся ліжка. Простирадла вже вихололи. Отже, її немає доволі давно.

Так само, як і тоді, коли я заходив до цієї кімнати з Міллісент Дербі, кришка бюро відкинута, зі щоденника Гелен видрано сторінку з планами на сьогодні, а в лакованій скриньці немає двох револьверів. Мабуть, Евелін забрала їх рано-вранці, можливо, одразу після того, як отримала записку, у якій її змушували скоїти самогубство. Їй було нескладно дочекатися, поки леді Гардкасл піде, а відтак прослизнути до материної кімнати крізь двері, що сполучають спальню Гелен з кімнатою дочки.

Але, якщо вона збиралася застрелитися з револьвера, чому врешті-решт укоротила собі віку зі сріблястого пістолета, який Дербі поцупив у доктора Діккі? І нащо вона забрала зі скриньки обидва револьвери? Мені вже відомо, що один з них вона дала Майклові, щоби той узяв його на полювання, але якось дивно, що вона знайшла час подбати про це, знаючи, що їй самій і її близькій подрузі загрожує небезпека…

Погляд мій зупиняється на щоденнику з видраною сторінкою. Це теж робота Евелін чи хтось інший постарався?

Міллісент підозрювала, що аркуш видрала сама Гелен Гардкасл. Торкаюся решток сторінки, відчуваючи раптову тривогу. Я ж бачив, які саме зустрічі заплановані в Гелен на сьогодні, коли вивчав щоденник лорда Гардкасла. Отже, мені відомо, що в господині будинку мали відбутися побачення з Каннінгемом, Евелін, Міллісент Дербі, головним стайничим і Рейвенкортом. Мені достеменно відомо, що вона зустрічалася з Каннінгемом. Він сам розповів про це Денсові, до того ж сторінки у відбитках його зашмарованих чорнилом пальців.