Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 58)
Якщо раніше між мною й моїми втіленнями існувала якась межа, якийсь бар’єр, то тепер від цієї перепони майже нічого не залишилось. Я практично не здатний відрізнити життя Рештона від свого власного. На жаль, спомини про те, як саме я був потрапив до цієї комірчини, затьмарені пляшкою віскі, яку Рештон вихилив напередодні. Я пам’ятаю, як оповідав якісь побрехеньки, сміявся, танцював, одне слово, відчайдушно розважався — це було тоді моєю єдиною метою.
Чи був там, серед гостей, Лакей? Може, це він запхав мене до комірки?
Напружую пам’ять, але вчорашні спомини тонуть в алкогольній габі. Нервово тягнуся до кишені, де лежить шкіряний портсигар, який Рештон завжди тримає при собі, але в ньому, виявляється, залишилася тільки одна цигарка. Мені кортить закурити, щоб заспокоїтися, але, зважаючи на обставини, мабуть, ліпше не розслаблятися, тим паче, якщо доведеться битися. Лакей відстежив Денса й дворецького, отже, навряд чи Рештон у безпеці.
Відтепер обережність — мій найкращий друг.
Шукаю, чим би це мені озброїтися. На очі трапляє бронзова статуя Атласа[22]. Піднявши її над головою, скрадаюся межи шаф лабіринтом звалених докупи стільців, аж тоді дістаюся побляклої чорної запони, яка перетинає кімнату. Попід стінами юрмляться картонні дерева, поряд із ними — вішаки, на яких повно маскарадних строїв. Серед них я бачу навіть шість чи сім костюмів морового лікаря, циліндри й маски жужмом навалено на підлозі. Схоже, родина власників маєтку колись проводила тут вистави.
Рипить мостина. Завіса смикається. За нею хтось ховається.
Завмираю, зручніше перехоплюючи Атласа, і…
Із-за чорної завіси вигулькує розпашіла Анна.
— Хвалити Бога! — вигукує вона, побачивши мене.
Вона захекалася, навколо запалених карих очей темні кола. Дівчина простоволоса, біляві кучері скуйовджені, чепець вона стискає в руці. Кишеня фартуха відстовбурчена: там альбом, у якому описано всі мої втілення.
— Ви Рештон, так? Ходімо, у нас лише півгодини, щоб урятувати інших! — вигукує вона й кидається до мене, збираючись схопити за руку.
Я відсахуюся, досі тримаючи статуетку над головою, але ентузіазм Анни й відсутність навіть натяку на провину в її голосі збивають мене з пантелику.
— Нікуди я з вами не піду! — вигукую, міцніше перехоплюючи статуетку.
Вона збентежено дивиться на мене, аж тоді, судячи з виразу обличчя, розуміє.
— Це через те, що сталося з Денсом і дворецьким? — питає вона. — Я ще нічого про це не знаю. Я ще взагалі майже нічого не знаю. Я щойно отямилася. Мені відомо лише, що у вас вісім подоб, а Лакей по черзі вбиває їх, і нам треба йти, щоб урятувати тих, які ще залишилися.
— Сподіваєтеся, що я вам повірю?! — вигукую вражено. — Та ви ж заморочили Денса, і Лакей його вбив! Ви були в кімнаті в сторожівні, коли він прирізав дворецького! Ви йому допомагали! Я вас на власні очі бачив!
Вона хитає головою.
— Та не верзіть ви дурниць! — вигукує вона. — Нічого цього я ще не зробила, а навіть якщо зроблю, то зовсім не через те, що зраджую вас! Якби я домагалася вашої смерті, то вколошкала б усі ваші втілення ще до того, як вони попрокидаються! Ви б мене й не побачили! До того ж я б достеменно не стала допомагати людині, яка потім і мені самій укоротить віку, навіть оком не кліпнувши!
— Тоді що ви тут робите? — вимогливо питаю я.
— Не знаю! Я цього епізоду ще не прожила! — відсварюється вона. — Ви — тобто інший ви! — уже чекали на мене, коли я прокинулась. Віддали мені записник і наказали знайти в лісі Дербі, а тоді повернутися сюди й урятувати вас. Оце й усе, що зі мною поки що сталося. Усе, що мені наразі відомо!
— Цього замало, — кажу напряму. — Я досі нічого з цього не робив, тому взагалі не знаю, правду ви кажете чи ні.
Опускаю статуетку й проходжу повз дівчину, простуючи до чорної завіси, з-за якої вона з’явилася.
— Я не можу довіряти вам, Анно! — кажу я.
— Але чому ні?! — вигукує вона, хапаючи мене за руку. —
— Це не…
— Чи ви пам’ятаєте бодай щось із попередніх циклів?
— Тільки ваше ім’я, — кажу я, дивлячись на її пальці, переплетені з моїми. Мій опір слабшає. Мені кортить їй вірити, мені так кортить їй вірити!
— Отже, ви не пам’ятаєте, чим усе завершувалося?
— Ні, — кажу нетерпеливо. — Чому ви мене про це питаєте?
— Тому що я пам’ятаю, — каже вона. — Мені відоме ваше ім’я, бо я пам’ятаю, як гукнула вас тоді, у сторожівні. Ми домовилися, що зустрінемося там. Я хвилювалася. Я була така щаслива, коли ви з’явилися… а тоді побачила ваше обличчя… — Наші погляди зустрічаються, її зіниці темні, розширені, відчайдушні. Щирі. Авжеж, вона не могла б…
«Усі в цьому будинку носять маски».
— А тоді ви мене вбили, — каже вона й торкається моєї щоки, вивчаючи обличчя, яке я сам досі не бачив. — Коли ви знайшли мене цього ранку, я страшенно злякалася, мало не втекла, але ви були таким нещасним… таким наляканим. Усі ваші життя тиснули на вас… ви їх не розрізняли, не знали навіть, хто ви. Ви тицьнули мені цей записник і сказали, що вам дуже шкода. Постійно це повторювали. Товкмачили, що ви вже не та людина, якою були раніше, що ми не зможемо звідси вибратися, якщо постійно припускатимемося тих самих помилок. Це було останнє, що ви сказали.
Спомини звільна прокидаються в пам’яті, але непевні й такі далекі, що я почуваюся людиною, яка намагається вхопити метелика, що пурхає собі аж над іншим берегом річки.
Анна кладе мені в долоню шахову фігурку, стискає мої пальці.
— Може, оце зарадить, — каже вона. — Ми в минулому циклі домовилися, що впізнаємо одне одного за цими фігурками. Слон — для вас, Ейдена Бішопа[23]. Кінь — для мене. Лицар. Захисник. Як от зараз.
Я пам’ятаю почуття провини. Горе. Пам’ятаю жаль. Образу в пам’яті не зринає жодного, ба навіть спомину жодного. Але це не має значення. Я відчуваю, що вона каже правду, так само, як відчув нашу прихильність одне до одного тоді, під час першої зустрічі. Як відчув нестримну скорботу, що привела мене до Блекгіту.
Вона має рацію: я її вбив.
— Ну що, тепер згадали? — питає вона.
Киваю. Мені соромно. Такою мірою, що аж нудить. Я не хотів її скривдити, я це знаю. Ми раніше допомагали одне одному, як і сьогодні, але щось змінилося… Я оскаженів. Відчув, що примара надії вибратися звідси вислизає в мене з рук, і запанікував. Натомість пообіцяв собі знайти спосіб звільнити й Анну, коли виберуся з маєтку. Я замаскував свою зраду шляхетними намірами й учинив просто жахливо.
Здригаюся, хвилі огиди накривають мене з головою.
— Я не знаю, з якого саме циклу цей спомин, — каже Анна. — Але, мабуть, я затямила його як попередження самій собі. Засторогу ніколи більше вам не довіряти.
— Вибачте, Анно, — кажу я. — Я… Я дозволив собі забути про скоєне. Натомість чіплявся за ваше ім’я. Це була обіцянка — собі самому й вам також, — що наступного разу я вчиню ліпше.
— І ви дотримуєтеся цієї обіцянки, — каже вона заспокійливо.
Хотів би я, щоб це достоту було так, але ж насправді ні. Я бачив власне майбутнє. Я говорив з ним, допомагав йому в усіх оборудках. Деніел припускається тих самих помилок, що й я сам під час останнього циклу. Відчай зробив його жорстоким, і, якщо я його не зупиню, він знову пожертвує Анною.
— Чому ви не сказали мені правди, коли ми зустрілися вперше? — запитую я, досі присоромлений.
— Бо ви вже все знали, — каже вона, насупившись. — Як на мене, ми зустрілися дві години тому й вам уже все було про мене відомо.
— Уперше я зустрівся з вами, коли був у подобі Сесіла Рейвенкорта, — заперечую я.
— Отже, зараз ми десь посередині між цими зустрічами, бо я ще не знаю, хто такий Рейвенкорт, — озивається вона. — Утім, не має значення. Я йому не розкажу, і нікому іншому також, бо це несуттєво. У тих циклах то були не ми. Хай там хто були ті люди, вони вдавалися до іншого вибору, припускалися інших помилок. Я вирішила довіряти вам, Ейдене, і мені треба, щоб ви також довіряли мені, тому що це місце… ви знаєте, яке воно. Хай там що ви думали про мене, коли Лакей вас убив, це не так. Це неправда.
Вона здається цілком упевненою, от би ще й голос не зривався, от би ще вона нервово не постукувала носаком черевичка по підлозі. Я відчуваю, як тремтить її рука на моїй щоці, який напружений у неї голос.
Під її бравадою ховається переляк, вона й досі боїться того чоловіка, яким я був, того чоловіка, який, можливо, зачаївся там, у мене глибоко всередині.
Я не годен навіть уявити, яка відвага знадобилася їй, щоб прийти сюди.
— Я гадки не маю, як витягти звідси нас обох, Анно.
— Знаю.
— Але я знайду спосіб, присягаюся, я не піду звідси без вас.
— І це знаю.
І от саме тоді вона дає мені ляпаса.
— Це вам за те, що ви мене вбили, — каже вона, а відтак зводиться навшпиньки й цілує мене в постраждалу щоку. — А тепер ходімо, доки Лакей не вколошкав іще когось із вас.
44
Дерев’яні сходинки риплять; що нижче ми спускаємося, то темнішими стають вузькі кручені сходи. І от нарешті ми опиняємося нижче за темряву.
— А чи вам, бува, не відомо, чому я опинився в тій комірці? — запитую в Анни, яка йде попереду й рухається так швидко, наче за нею чорти женуться.
— Зеленого поняття не маю, але це врятувало вам життя, — озивається вона, озираючись на мене через плече. — В альбомі записано, що приблизно о цій порі Лакей нападе на Рештона. Якби він провів цю ніч у власній спальні, Лакей його б там і заскочив.