Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 57)
41
До будинку ми виходимо доволі несподівано — дерева розсуваються, поступаючись багнистому моріжку, у вікнах маєтку яскраво сяють свічки. Мушу визнати, що радий поверненню. Попри рушницю, там, у лісі, я постійно озирався через плече, видивляючись Лакея. Якщо нотатник із шифром аж такий цінний, як уважає Деніел, логічно буде припустити, що наш ворог також на нього полюватиме.
Незабаром він по нас прийде.
У вікнах другого поверху сновигають туди й сюди силуети, мисливці піднімаються ґанком у золотаве світиво вестибюля, розстібають і знімають кашкети й куртки, залишаючи на мармуровій підлозі брудні калюжі. Покоївка з тацею хересу напереваги проходить повз нас, і Деніел бере два келихи. Один з них він передає мені.
Цокнувши по моєму келиху, він вихиляє вміст свого одним ковтком. Тим часом до нас підходить Майкл. Як і в усіх інших, вигляд у нього такий, наче він оце щойно вибрався з ковчега після Всесвітнього потопу — мокре темне волосся липне до блідого чола. Глянувши на його годинник, я бачу, що зараз сім хвилин по шостій вечора.
— Я відрядив двійко довірених челядників за тілом Стенвіна, — каже він пошепки, і собі беручи з таці келих із хересом. — Сказав їм, що випадково наткнувся на нього, коли вже повертався з полювання. Наказав віднести тіло до повітки, де зберігається різне господарське причандалля. Там його ніхто не знайде, а поліцію я викличу тільки завтра рано-вранці. Вибачте, але не можна залишати тіло отак-от просто гнити серед лісу.
Він стискає напівпорожній келих, і, хоча від алкоголю щоки його трохи порожевіли, вигляд має все одно кепський.
Люд потроху розходиться з вестибюля. Кілька служниць уже притягли цебра з мильною водою й тепер чатують зі швабрами напоготові, супляться, даючи зрозуміти, що гостям уже час розійтися, щоб вони мали змогу нарешті розпочати прибирання.
Майкл тре очі й уперше дивиться просто на нас.
— Я дотримаюся обіцянки, що її дав батько, — каже він. — Але мені це все одно не подобається.
— Майкле… — починає Деніел, простягнувши до нього руку, але той відступає на крок.
— Будь ласка, не треба, — каже він, навіть не намагаючись приховати, що, схоже, почувається зрадженим. — Поговорімо іншим разом, але не зараз, не сьогодні.
Він розвертається й рушає до сходів, прямуючи до своєї кімнати.
— Не зважайте на нього, — каже Деніел. — Він уважає, ніби я діяв з якихось корисливих міркувань. Не тямить, якою мірою це для нас важливо. Усі потрібні нам відповіді в цьому нотатнику, я певен!
Він у захваті, наче хлопчак, який отримав нову рогатку.
— Ми майже наблизилися до мети, Денсе, — каже він. — Ми вже майже на волі.
— І як саме це відбудеться? — питаю я. —
— Гадки не маю, — відгукується він. — Напевно, Ейден Бішоп просто прокинеться, діставши назад усі свої спомини. Утім, сподіваюся, жодного з нас він не пам’ятатиме. Ми просто жасні сни, які ліпше забути… — Він зиркає на годинник. — Давайте поки що про це взагалі не думатимемо. Анна цього вечора має зустрітися з Беллом на цвинтарі. Якщо вона не помиляється, Лакей уже дізнався про це й достеменно туди поткнеться. Їй знадобиться наша допомога, щоб схопити його. А отже, на те, щоб видобути потрібні відомості з цього нотатника, у нас є приблизно чотири години. Може, підете перевдягнетеся, а відтак зустрінемося в мене? Працюватимемо разом.
— Гаразд.
Його чудовий настрій неабияк заразливий. Сьогодні ввечері ми впораємося з Лакеєм і повідомимо відповідь Моровому Лікареві. Десь там, у будинку, мої інші подоби наразі достеменно готують власні плани порятунку Евелін, а отже, мені лишається тільки збагнути, яким чином витягти звідси ще й Анну. Я не годен ані на мить повірити, що вона весь цей час брехала мені, а отже, думка про те, щоб піти звідси самому, без неї, просто неприйнятна. Ще б пак, після всіх тих зусиль, що їх вона доклала, намагаючись мені допомогти…
Повертаюся до своєї кімнати. Мостини риплять, увесь будинок стогне під вагою мисливців, що повернулися з полювання. Гості готуються до вечері.
Я їм заздрю, адже мій власний вечір буде небезпечнішим.
«Набагато небезпечнішим. З Лакеєм просто так, завиграшки, не впораєшся».
— То от ти де, — бурмочу я, роззирнувшись, щоб переконатися, що ніхто мене не чує. — Це що, правда, що ти єдине, що залишилося від справжнього Ейдена Бішопа?
Відповіддю мені стає тиша. Десь у глибині душі я відчуваю, що Денс глузливо шкіриться. Можу лише уявити, що б сказав цей суворий крючкодер про людину, яка в такий-от спосіб розмовляє сама із собою…
Спальню освітлює тільки тьмаве полум’я каміна. Кімната тоне в потемку: челядь забула запалити свічки до мого повернення. Підозріливо скидаю рушницю до плеча. Єгер спробував був забрати її в мене, коли ми повернулися до маєтку, але я відрядив його геть, наполягаючи, що то моя власна зброя.
Запаливши ліхтар біля дверей, бачу Анну. Вона стоїть у кутку кімнати, опустивши руки. Обличчя якесь невиразне.
— Анно! — вигукую здивовано, опускаючи рушницю. — Але що…
За спиною в мене риплять мостини, і бік простромлює біль. Грубезна ручиська смикає мене назад, затискаючи рота, розвертає. Наступної миті просто перед собою я бачу Лакея. Він посміхається, погляд дряпає мені обличчя, наче намагаючись видобути щось, сховане глибоко всередині.
Які жахливі в нього очі!
Я намагаюся закричати, але він затискає мені рота.
Зводить ніж. Дуже повільно проводить вістрям мені по грудях, а потім устромлює його мені в живіт. Біль від кожного нового удару дужчий, ніж від попереднього, і врешті-решт узагалі не лишається нічого, окрім болю.
Мені ніколи ще не було так холодно, так спокійно.
Ноги підтинаються, він підхоплює мене і обережно опускає на підлогу. Дивиться просто мені в очі, усмоктуючи життя, що сотається з них.
Розтуляю губи, але не можу видушити ані звуку.
— Біжи, Кроленя, — каже він, схилившись до мене. — Біжи.
42
Кричу, смикаюся на ліжку дворецького, але Лакей тієї ж миті хапає мене, притискаючи до простирадла.
— Це він? — питає Лакей, озираючись через плече на Анну, яка стоїть біля вікна.
— Так, — озивається вона. Голос її тремтить.
Лакей нахиляється до мене, голос його хрипкий, на щоці я відчуваю тепле дихання, від якого відгонить пивом.
— Щось недостатньо далеко ти стрибнув, Кроленя, — каже він.
Лезо простромлює мені бік, кров юшить на простирадла, а разом з нею полишає мене життя.
43
Кричу, захлинаючись задушливою темрявою, привалившись спиною до стіни. Підібгавши коліна до підборіддя, інстинктивно хапаюся за те місце, яке прохромив дворецькому ніж, кляну власну дурість. Моровий Лікар казав правду. Анна мене зрадила.
Мене нудить, мозок судомно намагається підшукати бодай якесь інше логічне пояснення… але ж я все бачив на власні очі! Увесь цей час вона мені брехала!
«Але ж брехала не лише вона».
— Заткайся! — вигукую злостиво.
Серце калатає як навіжене, дихання перехоплює. Мені треба заспокоїтися, бо жодної користі в такому стані з мене не буде. Даю собі хвилину, протягом якої дозволяю думати про будь-що, окрім Анни, але це виявляється з біса важко. Аж дотепер я не усвідомлював, якою мірою часто повертався до неї подумки.
Вона була безпекою й затишком.
Вона була моїм другом.
Трохи посунувшись, намагаюся збагнути, де ж це я отямився й чи, бува, не загрожує мені просто зараз якась небезпека. Наче не схоже. Обидва плеча торкаються стін, на рівні правого вуха крізь шпаринку сотається тоненький промінчик світла. Ліворуч від мене височіють якісь картонні коробки, біля ніг бачу порожні пляшки.
Наближаю до промінця світла зап’ясток, дивлюся на годинник. Зараз тринадцять хвилин по десятій. Белл іще навіть не дістався будинку.
— Ще ранок, — кажу собі з полегшенням. — Ще є час.
Губи пошерхли, язик теж, повітря так смердить пліснявою, наче мені до рота запхали брудну ганчірку. От би зараз випити чогось, бажано холодного, з льодом. Здається, уже бозна-скільки часу минуло, відколи я востаннє прокидався на бавовняній білизні, а денні турботи терпляче шикувалися в чергу по інший бік теплої ванни.
Не цінував я тоді того, як мені щастило.
Схоже, ця моя подоба проспала, скрутившись у ковтюшок, цілісіньку ніч, бо рухатися з біса важко. На щастя, дошка праворуч від мене легко зсувається, мені майже не доводиться докладати для цього зусиль. Очі зараз же сльозяться від яскравого денного світла.
Я в довгій галереї, яка тягнеться вздовж усього маєтку. Зі стелі звисає павутиння. Стіни облицьовані панелями з темної деревини, підлога захаращена старими меблями, укритими товстим шаром пилу й поточеними шашелем.
Обтрушуюся, спинаюся на ноги, розминаю задубілі кінцівки. Виявляється, це моє втілення провело ніч у комірці під сходами, що ведуть на сцену.
Розгорнуті й пожовклі від часу ноти лежать перед запилюженою віолончеллю. Я дивлюся на них, і мені здається, що я проспав якусь катастрофу. Наче щось важливе сталося, поки я був у тій тісній комірці.
Що я взагалі там у біса робив?
Змагаючи біль, чвалаю до одного з вікон галереї. Шиба забрьохана, але я протираю її рукавом і бачу там, унизу, сад навколо Блекгіту. Я на горішньому поверсі маєтку.
Звичним рухом обмацую кишені, намагаючись знайти бодай якусь підказку щодо того, ким я тепер став. Аж тоді усвідомлюю, що жодної підказки мені не потрібно. Я Джим Рештон. Мені двадцять сім років, я констебль поліції, мої батьки Марґарет і Генрі аж сяють від гордощів щоразу, коли комусь про це розповідають. У мене є сестра, собака, і я закоханий у жінку на ймення Ґрейс Девіс. Саме через неї я приїхав на цей бал.