Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 56)
— Його поцупили на моє доручення, — каже він спокійно, розкурюючи цигарку. — Ваші таємниці тепер мої, і ніхто про них ніколи не дізнається. Наскільки я пам’ятаю, кожен з вас обіцяв мені послугу. А потрібно мені від вас от що: кожен з вас мовчатиме про це аж до кінця дня. Усе зрозуміло? Якщо хтось запитає, відповімо, що Стенвін не схотів повертатися з нами й залишився в лісі. Чому саме, він, мовляв, не пояснив, і це було востаннє, коли ми його бачили.
Спантеличені мисливці ззираються, усі надто приголомшені, щоб говорити. Не знаю, чи то їх так вразила подія, свідками якої вони стали, чи вони й досі не вірять тому, як їм аж такою мірою поталанило.
Що ж до мене самого, то шок поступово минає, і я усвідомлюю весь жах того, що утнув Деніел. Ще півгодини тому я був у захваті від того, як лагідно він поставився до Майкла. А тепер на мені кров іншої людини і я розумію, якою мірою недооцінив його відчай.
Адже переді мною моє власне майбутнє, і мене від нього нудить.
— Заприсягніться, джентльмени, — каже Деніел, видихаючи з кутика вуст хмаринку диму. — Підтвердіть-но мені, що ви збагнули, що тут щойно відбулося.
Голоси звучать безладно, притишено, але щиро. Лише Майкл здається засмученим. Перехопивши його погляд, Деніел каже зимно:
— І не забувайте, що всі ваші таємниці тепер у мене.
Він витримує паузу, даючи присутнім змогу це усвідомити.
— А тепер, як на мене, мусимо повертатися, перш ніж нас шукатимуть.
Пропозицію сприймають схвальним бурмотінням. Усі поволі зникають у заростях. Деніел дає мені знак затриматися, вичікує, доки мисливці відійдуть достатньо далеко. І тільки тоді говорить.
— Допоможіть-но мені обшукати його кишені, — каже він, закасуючи рукави. — Незабаром цим шляхом повертатимуться інші мисливці, і я не хочу, щоб нас тут заскочили біля тіла.
— Що ви накоїли, Деніеле? — сичу я.
— Завтра він буде живий, — озивається він, зневажливо змахнувши рукою. — Я просто завалив опудало.
— Ми ж маємо розслідувати вбивство, а не скоїти натомість іще одне!
— Дайте малюкові іграшкову залізницю, і перше, що він зробить, — це змусить потяг зійти з рейок, — форкає він. — Це буде аж ніяк не прояв поганого характеру, а тому ми його за це не судитимемо.
— То, по-вашому, це гра? — обурююсь я, показуючи на тіло Стенвіна.
— Це головоломка, елементи якої взаємозамінні. Складіть її, і ми вирушимо додому.
Він супиться, дивлячись на мене, наче я незнайомець, який спитав у нього дорогу до місця за неіснуючою адресою.
— Я не збагну, чого ви так переймаєтеся.
— Якщо ми розслідуватимемо вбивство Евелін у запропонований вами спосіб, ми не заслуговуємо на повернення додому! Хіба ви не бачите: ці машкари, які ми носимо, — вони зраджують нас! Вони викривають нас справжніх!
— Маячня якась, — озивається він, обшукуючи Стенвінові кишені.
— Справжня сутність людини найповніше проявляється тоді, коли людина вважає, ніби її ніхто не бачить, хіба ви не розумієте? Не має значення, що Стенвін завтра буде живий — сьогодні ви все одно його вбили! Ви холоднокровно вкоротили віку людині, і цей злочин заплямує вашу душу аж до скону! Я не знаю, чому ми тут, Деніеле, і гадки не маю, з якої причини все це з нами відбувається, але ми маємо довести, що це несправедливо, а не доводити натомість, що ми саме цього й варті!
— Ви помиляєтеся, — каже він, і в голосі його тепер уже чути презирство. — Про який злочин узагалі мова, якщо ці люди — лише тіні на стіні? Я не розумію, про що ви мене просите.
— Я прошу, щоб ми трималися гідно! — кажу, підвищуючи голос. — Щоб ми були кращими за наші втілення! Убивство Стенвіна було рішенням Деніела Коулріджа, але вам до такого рішення вдаватися не можна! Ви добра людина, ви не можете на це не зважати!
— Добра людина!.. — форкає він. — Людина, яка уникає поганих учинків, не може вважатися доброю! Та подивіться ви лишень, де ми зараз перебуваємо та що з нами зробили! Задля того щоб вибратися з цього місця, робити треба все необхідне, навіть якщо це суперечить нашій природі! Я розумію, що вам це бридко, що у вас на це бракує снаги. Я був таким самим, але мені тепер бракує часу перейматися етичністю власних дій! Я можу все це завершити просто сьогодні! І я збираюся це зробити, тож не переймайтеся щодо моєї порядності, а ліпше оцініть, якою мірою я готовий нею поступитися, щоб ви змогли зберегти свою власну! Якщо я схиблю, ви завжди можете спробувати інший варіант.
— І як ви житимете з тим, що накоїли? — вимогливо питаю я.
— Я дивитимуся на обличчя своїх рідних і знатиму, що те, що я тут втратив, вартує набагато менше, ніж можливість знову їх побачити!
— Ви не можете й насправді так вважати! — вигукую я.
— Але вважаю. І ви вважатимете також, коли проведете в цьому місці ще кілька днів! — одказує він. — А тепер, будь ласка, допоможіть мені обшукати його, перш ніж нас заскочать мисливці. Я не збираюся згаяти вечір, відповідаючи на запитання констебля!
Сперечатися з ним марно, погляд його геть непроникний.
Зітхаю й змушую себе схилитися над тілом.
— Що саме ми шукаємо? — питаю я.
— Відповіді, як завше, — озивається він, розстібаючи закривавлену мисливську куртку шантажиста. — Стенвін зібрав усі чутки Блекгіту, а отже, має й останній фрагмент нашої головоломки — йому відома причина вбивства Евелін. Усі ці відомості внесені до його записника особливим шифром, ключ до якого міститься в окремому нотатнику. У мене є записник, а от нотатник для розшифрування Стенвін завжди носить із собою.
Саме той записник Дербі поцупив зі Стенвінової спальні.
— Це ви забрали записник у Дербі? — питаю я. — Мене вгатили по голові, щойно я його знайшов.
— Певна річ, що ні, — заперечує він. — Коулрідж відрядив декого, щоб знайшов для нього цей записник іще до того, як я прибрав його подобу. Я навіть не знав, що він зацікавився Стенвіновим шантажем, аж допоки мені не принесли його нотатки. Якщо це вас хоч трохи розрадить, я обмірковував, що варто вас попередити.
— То чому ж ви цього не зробили?
Він знизує плечима.
— Дербі — ще той скажений пес, мені здалося, що буде ліпше для всіх, якщо він кілька годин відпочине. А тепер покваптеся: у нас обмаль часу.
Змагаючи трем, я опускаюся навколішки обіч мертвого тіла. Просто жахлива смерть навіть для такої людини, як Стенвін. Груди його перетворилися на фарш, увесь одяг просякнутий кров’ю, вона юшить у мене між пальців, коли я обмацую кишені його штанів. Я дію дуже повільно, мені несила дивитися на тіло. А от Деніел таким не переймається: він обмацує Стенвінову сорочку й куртку, наче й не помічає понівеченої плоті під ними.
Коли ми завершуємо, вилов у нас благенький: портсигар, кишеньковий ніж і запальничка. Жодного шифрувального нотатника.
Дивимося одне на одного.
— Доведеться його перегорнути, — каже Деніел, озвучуючи мої власні думки.
Стенвін був здоровань, тому перегорнути його долілиць нам вдається насилу. Але воно того варте. Мені куди легше обшукувати тіло, коли я не бачу обличчя небіжчика.
Поки Деніел обмацує холоші Стенвінових штанів, я трохи піднімаю куртку й помічаю, що підкладка в одному місці відходить і прихоплена на живу нитку. Мені соромно за власний азарт. Останнє, чого мені кортить, — виправдовувати методи Деніела, але зараз, коли ми на порозі відкриття, мене охоплює піднесення.
Скориставшись кишеньковим ножем небіжчика, я розрізаю шви, і шифрувальний нотатник вислизає просто мені в долоню. І лише тоді я помічаю у сховку ще дещо. Запхавши під підкладку руку, я видобуваю маленький срібний медальйон, з якого знято ланцюжок. Усередині портрет, і, хоча він старий і порепаний, на ньому добре видно маленьку руду дівчинку, на позір семи або восьми років.
Я простягаю його Деніелові, але той надто зайнятий: він гортає сторінки шифрувального нотатника й не зважає на мене.
— От воно! — вигукує він схвильовано. — От він, наш шлях на волю!
— Щиро на це сподіваюся, — озиваюсь я. — Надто вже високу ціну за нього ми заплатили!
Він зводить на мене очі. Це геть інша людина, не та, яка щойно взялася вивчати сторінки. Це не той Деніел, з яким спілкувався Белл, не той, який розмовляв з Рейвенкортом. Це навіть не та людина, яка була поряд зі мною кілька хвилин тому, доводячи потребу власних дій. Це людина-переможець, людина, яка вже на шляху до свободи.
— Я не пишаюся тим, що зробив, — каже він. — Але іншого виходу в нас не було, слово честі.
Він, може, і не пишається. Але й не соромиться. Це очевидно, і я згадую попередження Морового Лікаря.
Через відчай Деніел припускається тих самих помилок, яких припускався я сам, точнісінько так, як і попереджав Моровий Лікар.
Хай там що станеться, я не можу дозволити собі стати цим.
— Готові йти? — питає Деніел.
— А ви знаєте, як дістатися додому? — відгукуюсь я, роздивляючись ліс і усвідомлюючи, що гадки не маю, як ми сюди потрапили.
— Треба йти на схід, — каже він.
— І в який бік звідси схід?
Засунувши руку до кишені, він видобуває Беллів компас.
— Я позичив цю штукенцію в нього сьогодні вранці, — каже він, кладучи компас на долоню. — Химерно, як усе знову повторюється, еге ж?