Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 55)

— Приречені? Ні. Це було б відмовкою, а Блекгіт відмовок не зносить, — каже він. — Хоча вам важко в це повірити, але жодна подія з тих, що тут відбуваються, насправді не є неминучою. Усе щодня повторюється суто через те, що гості день у день ухвалюють однакові рішення. Вирушають на полювання, зраджують одне одного. Хтось забагато пиячить напередодні, а потім пропускає сніданок, а разом з ним — зустріч, яка могла б назавше змінити його життя. Вони не бачать іншого варіанта, тому не здатні змінитися. Але ви, ви інший, містере Бішоп. Цикл за циклом я спостерігав за тим, як ви реагуєте на прояви доброти й жорстокості, на якісь дрібні випадковості. Ви вдаєтеся до різних рішень, але критичної миті все одно припускаєтеся тих самих помилок. Наче якусь частину вас просто тягне до безодні.

— Ви маєте на увазі, що для того, щоб звідси вибратися, я мушу стати кимось іншим?

— Я маю на увазі, що кожна людина — бранець у власноруч зробленій клітці, — каже він. — Той Ейден Бішоп, який колись потрапив до Блекгіту… — Він зітхає, наче цей спомин його непокоїть, — …те, чого він прагнув, і те, у який спосіб мав намір цього досягти… Воно було непохитне. Той Ейден ніколи не зміг би вибратися з Блекгіту. А оцей Ейден Бішоп, якого я бачу зараз, він інший. Мені здається, що ви зараз набагато ближчі до мети, ніж будь-коли доти… але я так вважав і раніше… і помилявся. Відверто кажучи, на вас чекає ще одне випробування, воно ще попереду. І якщо ви змінилися, якщо ви справді змінилися, то, хтозна, іще можете сподіватися.

Нахилившись, щоби пройти у двері, Моровий Лікар виходить, забравши із собою свічку.

— Після Едварда Денса у вас іще чотири втілення, включаючи залишок дня дворецького й Дональда Девіса. Пильнуйте, містере Бішоп. Лакей не відступиться, допоки не вб’є всіх, а вам, як на мене, не можна вже втрачати жодної подоби.

По цих словах він зачиняє за собою двері.

40

Роки, прожиті Денсом, гнітять мене тисячею дрібних важків.

Майкл і Стенвін теревенять про щось у мене за спиною, Саткліфф і Петтіґрю голосно регочуть, тримаючи в руках келихи. Ребекка нахиляється до мене зі срібною тацею, на якій останній келих бренді.

— Ребекко… — шепочу я лагідно й уже простягаю руку, щоб торкнутися щоки дружини…

— Ні, сер, це Люсі, сер, Люсі Гарпер… — стривожено вигукує служниця. — Даруйте, що розбудила, але я боялася, що ви впадете з цього пристінку.

Кліпаю, відганяючи спомини про Денсову померлу дружину, кляну себе за дурість. Яка недолуга помилка. На щастя, згадка про те, як лагідно Люсі поставилася до дворецького, угамовує лють, яка поймає Денса через те, що його заскочили на сентиментах.

— Хочете випити, сер? — питає вона. — Аби трохи зігрітися?

Дивлюся повз неї й бачу камеристку Евелін, Мадлен Обер, яка збирає брудні келихи й напівпорожні пляшки бренді до кошика. Певно, вони удвох з Люсі притягли все це з Блекгіту, поки я спав. Схоже, я куняв довше, ніж уважав, бо дівчата вже збираються повертатися.

— Гадаю, я й без бренді не надто впевнено тримаюся на ногах, — озиваюсь я.

Дівчина зиркає мені за спину — на Теда Стенвіна, який стискає плече Майкла Гардкасла. Сумнів на обличчі покоївки цілком зрозумілий, зважаючи на те, як паскудно Стенвін до неї поставився під час обіду.

— Не хвилюйтеся, Люсі, я сам віддам йому напій, — кажу, зводячись і забираючи келих із бренді з таці. — Мені все одно треба з ним поговорити.

— Дякую, сер, — озивається вона зі щирою усмішкою й хутко йде, поки я, бува, не передумав.

Стенвін і Майкл, щойно підходжу до них, замовкають, але я відчуваю, як бринять у повітрі несказані слова й напруга.

— Майкле, чи можу я поговорити віч-на-віч з містером Стенвіном? — запитую.

— Так, звісно, — озивається Майкл, киває нам і йде.

Я передаю Стенвінові келих, проігнорувавши його підозріливий погляд.

— Не часто ви волієте вшанувати мене своєю увагою, Денсе, — каже Стенвін, роздивляючись мене, наче боксер на рингу — свого супротивника.

— Оце подумав був, що ми можемо допомогти одне одному, — озиваюсь я.

— Завжди радий завести нових друзів.

— Мені треба знати, що саме ви бачили того ранку, коли було вбито Томаса Гардкасла.

— Це давня історія, — каже він, кінчиком пальця проводячи по краю келиха.

— Але вона все одно варта того, щоб почути її просто від очевидця, — кажу я.

Понад моїм плечем він проводжає поглядом Мадлен і Люсі — ті саме йдуть, забравши кошик. У мене відчуття, що він намагається відволіктися, бо щось у Денсі страшенно його дратує.

— Ну що ж, чом би й ні, — озивається нарешті буркотливо, знову глянувши на мене. — Я тоді був єгерем у Блекгіті. Вирушив з оглядинами до озера, як і щоранку, і на березі побачив Карвера і ще якогось хлопа. Вони саме штрикали ножаками того малого. Я вистрелив і влучив у Карверового спільника, але він ушився, утік до лісу, поки я борюкався з Карвером.

— І за це лорд і леді Гардкасл подарували вам плантацію? — питаю я.

— Так, подарували, хоча я й не просив, — форкає він.

— Алф Міллер, головний стайничий, каже, що того ранку, буквально за кілька хвилин до того, як на Томаса напали, з Карвером зустрічалася Гелен Гардкасл. Можете щось сказати з цього приводу?

— Лише те, що він п’яниця й брехло, — відповідає Стенвін спокійно.

Я шукаю в його голосі бодай якийсь натяк на трем, хоч якусь ознаку тривоги, але цей чоловік — неперевершений дурисвіт. Тепер, коли знає, що саме цікавить мене, він припинив ходити околяса. Я відчуваю, як терези хиляться на його користь і його впевненість дужчає щомиті. Я його недооцінив. Вирішив був, що зможу залякати його так само, як головного стайничого й доктора Діккі, але Стенвін нервувався не від переляку — це був азарт людини, яка, виявляється, знайшла єдине правильне запитання у своїй купі відповідей.

— Містере Денс, а скажіть-но мені… — починає він пошепки, нахиляючись до самісінького мого вуха, — …хто мати вашого сина? Я знаю, що це зовсім не ваша кохана дружина-небіжчиця Ребекка. Зрозумійте мене правильно: у мене є кілька припущень, але, якщо ви самі назвете ім’я цієї жінки, то позбавите мене зайвих витрат. Я можу навіть за це надати вам невеличку знижку — зменшу трохи суму щомісячних внесків.

Кров холоне в мене в жилах. Ця таємниця — основа основ Денсового буття, його найбільший сором, його єдина слабкість, і вона оце щойно потрапила до Стенвінових лабетів.

Відповісти я не зміг би, навіть якби захотів.

Відступивши від мене на крок, Стенвін вихлюпує неторканий бренді у гущавник.

— Наступного разу, як надумаєте зі мною сторгуватися, подбайте про те, щоб у вас було щось…

З-за спини в мене лунає постріл.

Бризки летять просто мені в обличчя.

Стенвін відсахується й падає навзнак. У вухах моїх дзеленчить. Торкнувшись щоки, я відчуваю на пальцях кров.

Стенвінову кров.

Чути вереск, крики, злякані вигуки.

На мить усі присутні ціпеніють, а потім здіймається ґвалт.

Майкл і Кліффорд Геррінґтон квапляться до тіла, репетують, вимагаючи, щоб привели доктора Діккі, хоча самого погляду достатньо, щоб зрозуміти, що шантажист мертвий. Груди його рознесло пострілом, лють, яка керувала ним, де й поділася. Розверсте око докірливо дивиться на мене. Мені кортить пояснити, що це не моя провина, що це зробив не я. Раптом це здається найважливішою річчю у світі.

«Це шок».

Чути, як тріскотить чагарник. На галявину виходить Деніел. З дула його рушниці здіймається димок. Він дивиться на мертве тіло так спокійно, що я ладен майже повірити, що це не його рук справа.

— Що ви накоїли, Коулрідже?! — вигукує Майкл, намагаючись намацати в Стенвіна пульс.

— Просто виконав обіцянку, що її був дав вашому батькові, — озивається той незрушно. — Зробив так, що Тед Стенвін уже ніколи нікого з вас не шантажуватиме.

— Та ви ж його вбили!

— Так, — підтверджує Деніел, дивлячись просто в його вражені очі. — Убив.

Засунувши руку до кишені, Коулрідж простягає мені шовковий носовичок.

— Друже мій, витріть обличчя, — радить він.

Я неуважно беру хустинку, навіть дякую йому. Я приголомшений, спантеличений. Усе це здається якоюсь оманою. Витираю Стенвінову кров з обличчя, дивлюся на червоні плями на хусточці, наче вони якимось чином здатні пояснити мені, що саме сталося. Я щойно розмовляв зі Стенвіном, а тепер він мертвий, і я не розумію, як таке можливо. Авжеж, мусить бути ще щось. Гонитва, страх, якісь передвісники лиха. Ми не можемо отак-от просто помирати. Це вже схоже на шахрайство. Ціна й так зависока, а вимагають від нас іще більше.

— Нам тепер гаплик! — квилить Саткліфф, прихилившись до дерева. — Адже Стенвін попереджав, що, якщо з ним щось станеться, усі наші таємниці набудуть розголосу!

— Вас саме це непокоїть?! — розлючено горлає Геррінґтон. — Але ж Коулрідж щойно просто в нас на очах уколошкав людину!

— Людину, яку ми всі ненавиділи! — гиркає у відповідь Саткліфф. — Не вдавайте, ніби це не так! Не прикидайтеся! Стенвін ссав з нас грошву, а тепер його смерть нас остаточно пустить з торбами!

— Не пустить, — озивається Деніел, умостивши рушницю на плечі.

Він єдиний, хто зберігає спокій, єдиний, чия поведінка анітрохи не змінилася. Усе це для нього ламаного шеляга не варте.

— Усе, що він на нас має… — починає Петтіґрю.

— …записане в його нотатнику, який зараз у мене, — перериває його Деніел, витрушуючи цигарку зі срібного портсигара. У нього навіть руки не тремтять. У мене руки не тремтять. На що, чорт забирай, мене перетворив Блекгіт?