Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 54)

Він похмуро чухає потилицю.

— Батько замкнувся в сторожівні, дядечку Едварде. У нього черговий напад хандри.

«Дядечку»?

Якісь уривки з Денсових споминів дають мені зрозуміти, що він чи не ціле життя товаришував з Пітером Гардкаслом і вважався таким собі почесним членом родини. Усі сентименти давно в минулому, але мене щиро дивує приязнь, яку я й досі відчуваю до цього хлопця. Я знайомий з ним від самісінького його народження. Я ним пишаюся. Пишаюся куди більше, ніж навіть власним сином.

— А щодо матінки… — веде далі Майкл, не помітивши мого тимчасового зніяковіння. — Щиро кажучи, вона поводиться дивно, відколи ми сюди переїхали. Власне, я сподівався, що ви поговорите з нею сам на сам. У мене таке враження, наче вона мене уникає.

— І мене також, — зізнаюся я. — Я за цілий день так і не спромігся її перехопити.

Він мовчить якусь мить, обмірковуючи щось. Потім стишує голос і далі говорить таким тоном, наче звіряється в якійсь таємниці:

— Боюся, що вона не при собі.

— Не при собі?

— Вона ніби геть інша людина, — каже Майкл схвильовано. — Щойно наче була веселою, а за мить уже казиться. Збагнути, у чому річ, я не можу. А дивиться на нас усіх вона так, наче й зовсім не впізнає.

«Ще один суперник?»

Моровий Лікар казав, що нас троє: Лакей, Анна і я. Не збагну, який сенс йому брехати. Крадькома зиркаю на Деніела, намагаючись зрозуміти, чи відомо йому щось про це, але його увага цілком і повністю прикута до Майкла.

— І коли саме вона стала так химерно поводитися? — питаю вдавано недбало.

— Та не можу точно сказати, таке враження, ніби це вже триває цілу вічність.

— Але коли вперше ви це помітили?

Він кусає губу, поринаючи в спогади.

— Одяг! — вигукує раптом. — От саме тоді все почалося. Я ж вам розповідав про той одяг? — Він дивиться на Деніела, який у відповідь заперечно хитає головою. — Та ну ж бо, достеменно ж розповідав! Це сталося ще близько року тому!

Деніел знову хитає головою.

— Мати тоді поїхала до Блекгіту у своє щорічне скорботне паломництво, але, щойно повернувшись назад до Лондона, примчала до мене в Мейфейр[21] і зарепетувала, що, мовляв, знайшла одяг, — каже Майкл таким тоном, наче очікує, що Деніел от просто зараз згадає. — Це все, що вона сказала. Що знайшла одяг. І спитала, чи мені щось про нього відомо.

— А чий то був одяг? — питаю я, щоб догодити йому. Коли я почув, як змінилася поведінка Гелен, це здалося мені цікавим, але, якщо це відбулося ще рік тому, вона навряд чи є ще одним з моїх суперників. І, хоча в ній і справді є щось химерне, я поки що не збагну, яким чином якийсь одяг допоможе мені це з’ясувати.

— Та хай мене чорти вхоплять, якщо я знаю, — каже він, махнувши рукою. — Я так і не зміг від неї домогтися нічого зрозумілого. Урешті-решт я сяк-так її заспокоїв, але вона все торочила про цей одяг. Повторювала, що тепер усі, мовляв, дізнаються…

— Дізнаються про що? — питаю я.

— Вона так і не пояснила, але незабаром пішла, і настрій у неї був рішучий.

Наш гурт поступово меншає, собаки тягнуть мисливців урізнобіч. Геррінґтон, Саткліфф і Петтіґрю чекають на нас трохи попереду. Вони, вочевидь, зволікають, бо не знають, куди йти далі, і, попрощавшись із нами, Майкл підтюпцем квапиться вперед, щоб показати їм шлях.

— І що ви про все це думаєте? — запитую в Деніела.

— Гадки не маю, — озивається він непевно.

Поринувши в задуму, він проводжає поглядом Майкла. Далі ми йдемо мовчки, аж допоки дістаємося закинутого селища попід стрімчаком. Вісім кам’яних будиночків стоять на перехресті ґрунтівок, солом’яні дахи прогнили, крокви, які раніше їх були підтримували, обвалилися. Де-не-де й досі помітні рештки життя, що колись вирувало в цьому місці: цебро серед уламків, ковадло просто посеред битого шляху. Комусь це місце могло б здатися доволі цікавим, але я бачу тільки залишки колишніх злиднів, які з радістю лишили позаду.

— Майже вчасно, — бурмотить Деніел, дивлячись на селище. Вираз його обличчя якийсь химерний: радість, нетерплячка, хвилювання і — зовсім трохи — страх. Мене чомусь беруть сироти. Тут має статися щось достобіса важливе, але я зеленого поняття не маю, що це може бути.

Майкл показує Саткліффу й Петтіґрю на один зі старих кам’яних будинків, Стенвін стоїть, прихилившись до стовбура дерева, і про щось міркує.

— Будьте напоготові, — загадково каже Деніел, зникаючи в гущавнику, перш ніж я встигаю бодай про щось його спитати.

У будь-якій іншій подобі я помчав би за ним, але зараз я надто зморений. Мені треба десь присісти. Улаштувавшись на напівзруйнованій огорожі, я відпочиваю, поки інші розмовляють. Приплющую очі. Вік стискає мене, устромляє пазури мені в горло, ссе з мене сили саме зараз, коли вони найбільше мені потрібні. Неприємне відчуття, можливо, навіть гірше, ніж тягати оту Рейвенкортову тушу.

Принаймні початковий шок від перебування в подобі Рейвенкорта швидко минув, давши мені змогу призвичаїтися до фізичних обмежень цього втілення. Але з Денсом це неможливо, адже він і досі вважає себе жвавим молодиком, який про вік згадує хіба тоді, коли бачить свої зморшкуваті руки. Навіть зараз я відчуваю, як він невдоволено супиться через те, що я вирішив перепочити, поступившись знемозі.

Скубаю себе за руку, щоб не засинати, роздратований тим, що мені бракує сил. Це змушує мене замислитися над тим, скільки ж мені справжньому може бути років там, за межами Блекгіту. Раніше я не дозволяв собі про це міркувати, бо часу було обмаль і без цих недоречних роздумів, але тут і зараз я благаю Бога про молодість, сили, здоров’я тіла й духу. Утекти від усього цього тільки заради того, щоб опинитися в пастці…

39

Рвучко прокидаюся, змусивши здригнутися Морового Лікаря, який саме дивиться на золотий кишеньковий годинник. Пломінець свічки, яку він тримає в руці, підсвічує його маску хворобливою жовтизною. Я знову дворецький в опряді бавовняних простирадл.

— Саме вчасно, — каже Моровий Лікар і клацає накривкою годинника.

Схоже, уже вечоріє. Кімната топиться в сутінках, що їх лише почасти спроможний розводнити благенький пломінець. Рушниця Анни лежить на ліжку обіч мене.

— Що сталося? — питаю хрипко.

— Денс задрімав там, у лісі, — форкає Моровий Лікар, умощуючи свічку на підлозі й опускаючись на маленький стілець біля ліжка. Для нього цей предмет меблювання геть замалий — чорний плащ цілком його огортає.

— Ні, я про рушницю. Нащо вона мені?

— Її залишила одна з ваших подоб. І не треба кликати Анну, — каже він, помітивши, що я кидаю оком на двері. — Наразі її в сторожівні немає. Я прийшов, щоби попередити про те, що ваш суперник уже майже розв’язав убивство. Мабуть, сьогодні ввечері він прийде до мене на берег озера. Відтепер ви мусите поквапитися.

Я намагаюся випростатися, але біль у ребрах миттю кладе край усім моїм зусиллям.

— Чому я для вас такий важливий? — допитуюся, насилу змагаючи вже звичний біль.

— Перепрошую?

— Нащо ви постійно приходите до мене потеревенити? Я знаю, що до Анни вам байдуже, і ризикну припустити, що з Лакеєм ви також не бачитеся.

— Як вас звуть?

— До чого тут?..

— Відповідайте на запитання, — каже він, грюкнувши ціпком по підлозі.

— Едвард Де… Ні, Дербі… Я… — спантеличено затинаюся. — Ейден… Не пам’ятаю прізвища.

— Ви губите себе. Втрачаєте себе у вирі подоб, містере Бішоп, — каже він, схрещуючи руки на грудях, і відкидається на спинку стільця. — Це почалося вже давно. Саме тому у вас усього вісім утілень. Якби ми дали вам більше, ваша особистість просто з ними не впоралася б.

Він має рацію. Мої подоби дужчають, а сам я слабшаю. Це відбувається поступово, але невблаганно. Наче я заснув на пляжі, а тепер прокинувся й побачив, що мене віднесло ген у чисте море.

— І що ж мені робити? — питаю, охоплений раптовою панікою.

— Тримайтеся, — каже він, знизуючи плечима. — Це єдине, що вам залишається. Ви достеменно вже чули внутрішній голос у власній свідомості. Стриманий, навіть відчужений. Чули, еге ж? Коли ви налякані, він абсолютно спокійний, коли ви хвилюєтеся, він залишається незрушним.

— Так, чув.

— Це те, що лишилося він справжнього Ейдена Бішопа, людини, яка колись приїхала до Блекгіту. Тепер це вже самий лише фрагмент, маленький шматочок особистості, яка спромоглася втриматися у вирі циклів. Але, коли ви відчуваєте, що втрачаєте себе, дослухáйтеся до цього голосу. Вважайте, що це такий собі промінь маяка, що вказує вам шлях. Єдине, що зосталося від людини, якою ви колись були.

Зашурхотівши плащем, він зводиться, пломінець свічки тремтить на протязі. Нахилившись, він бере свічку й рушає до дверей.

— Зачекайте! — гукаю я.

Він зупиняється, але не обертається — темний силует у теплому сяйві світла.

— Скільки разів це вже повторювалося? — питаю я.

— Тисячі, наскільки мені відомо. Я вже збився з ліку.

— То чому в мене ніяк не вийде?

Моровий Лікар зітхає й озирається на мене через плече.

У ньому відчувається якась утома, наче кожний черговий цикл лягає на нього важким тягарем і гнітить, гнітить…

— Це те саме запитання, над яким я сам час від часу розмірковую, — каже він. Розтоплений віск скрапує свічкою, ляпає йому на рукавичку. — Можливо, це просто випадковість. Ви зашпортувалися, коли варто було впевнено триматися на ногах. Але, скоріш за все, це просто ваша природа.

— Моя природа? — перепитую я. — Тобто ви вважаєте, що я приречений на невдачу?