Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 53)

Кілька пар вичікувальних очей зиркають на мене. Зазвичай саме Денсові в таких справах належить право вирішувати. Гавкання хортів позбавляє мене потреби коментувати — собаки, яким єгері трохи попустили повідці, тепер моріжком тягнуть наш загін до лісу.

Озирнувшись, щоб глянути на Блекгіт, шукаю поглядом Белла. Він стовбичить біля вікна кабінету, наполовину сховавшись за червоними оксамитовими фіранками. У тьмавому світлі, ще й з такої відстані він здається якимось нереальним, хоча це ще запитання, хто з них дужче схожий на привид: Белл чи сам Блекгіт.

Інші мисливці заходять до лісу. Коли я нарешті наздоганяю їх, вони вже розділилися на маленькі групи. Мені треба поговорити зі Стенвіном про Гелен, але він іде надто хутко й тримається осторонь від інших. Я заледве встигаю тримати його на оці, а про розмову взагалі не йдеться. Нарешті я відступаюся, вирішивши, що зажену його на слизьке, коли зупинимося на спочинок.

Побоюючись можливого зіткнення з Лакеєм, приєднуюся до Саткліффа й Петтіґрю, які й досі обговорюють можливі наслідки Деніелової угоди з лордом Гардкаслом. Піднесений настрій триває недовго. Ліс гнітить, усі розмови вже за годину перетворюються на пошепт, а ще за двадцять хвилин узагалі затихають. Навіть собаки принишкли, винюхують слід і тягнуть нас усе далі й далі в напівтемряву.

Вага рушниці в руках приємно заспокоює мене, я перехоплюю її міцніше. Я швидко втомився, але все одно намагаюся не відставати від супутників.

— Не треба хнюпитися, друже мій, — лунає в мене за спиною голос Деніела Коулріджа.

— Перепрошую? — спроквола відволікаюсь я від власних думок.

— Денс — одне з найпристойніших утілень, — каже Деніел, підходячи до мене. — Кмітливий, спокійний, ще й доволі міцний.

— Цей доволі міцний Денс нині почувається так, наче здолав тисячу миль, а не жалюгідні десять, — озиваюсь я. Голос звучить зморено.

— Майкл вирішив, що ліпше розділитися на два загони, — каже Деніел. — Старші джентльмени влаштуються на спочинок, а молодь тим часом рушить далі. Не переймайтеся, незабаром матимете змогу трохи перепочити.

Між нами густі зарості чагарнику, тож розмовляти доводиться наосліп, геть-чисто двом закоханим у лабіринті з живоплоту.

— Паскудно це — постійно втомлюватися, — нарікаю, мигцем помітивши його крізь листя. — Швидше б уже стати молодим Коулріджем.

— Не дозволяйте, щоб вас обдурила ця приваблива мармиза, — озивається він. — У Коулріджа душа чорна як смола. Постійно тримати його під контролем до біса важко. От затямте мої слова: коли будете в цій подобі, Денса ще згадуватимете незлим словом. Тому ліпше насолоджуйтеся, поки є змога.

Запона гущавнику розступається, і Деніел нарешті дістає змогу підійти до мене. У нього басаман під оком, він ледь помітно накульгує та щокроку аж кривиться від болю. Я згадую, що завважив те, у якому він стані, ще під час обіду, але в тьмавому світлі свічок сліди забоїв не здавалися аж такою мірою серйозними.

Либонь, обличчя в мене вражене, тому що він мляво всміхається.

— Насправді все не так погано, як може здатися на перший погляд, — каже він.

— Що сталося?

— Та оце спробував був уполювати Лакея в тому лабіринті, — озивається він.

— Ви пішли самі? Без мене? — вигукую, здивований його нерозважливістю.

Адже, коли ми планували схопити Лакея в потаємних коридорах, було очевидно, що для нашого задуму знадобиться щонайменше шість душ, щоб кожен з виходів пантрувати вдвох. Оскільки Анна відмовилася допомагати, а Дербі знепритомнів, діставши по довбешці, я вирішив, що Деніел від своєї ідеї відмовився. Але, схоже, Джонатан Дербі не єдиний упертюх з моїх подоб.

— Друже, та в мене просто вибору не було, — каже він. — Я був переконаний, що цього разу достеменно його злапаю. Але, як виявилося, помилився. На щастя, мені поталанило відбитися, перш ніж він схопився за ніж.

Кожне його слово аж кипить люттю. Можу лише уявити, як воно — бути аж у такому захваті від майбутнього, щоб геть не зважати на теперішнє.

— Ви вже вигадали, як витягти звідси Анну? — питаю я.

Зі зболілим стогоном Деніел скидає рушницю на плече. Навіть попри те, що йду я дуже повільно, мій супутник не просто шкутильгає — він узагалі заледве тримається на ногах.

— Не вигадав, і сумніваюся, що вигадаю, — каже він. — Перепрошую, але, хоч як важко це чути, вибратися звідси може лише один з нас. Одинадцята вечора ближчає, а разом з нею й та мить, коли Анна нас зрадить. Довіряти ми відтепер можемо тільки одне одному.

«Вона вас зрадить».

Чи саме про це й попереджав мене Моровий Лікар? Підґрунтям для дружби є обопільна користь, але зараз… як діятиме Анна, коли дізнається, що Деніел відмовляється їй допомогти?

«А як би ви самі діяли на її місці?»

Відчуваючи моє вагання, Деніел заспокійливо кладе руку мені на плече. З подивом я розумію, що Денсові цей чоловік до вподоби. Він у захваті від його цілеспрямованості, його наполегливості — ці риси моє нинішнє втілення найдужче цінує й у собі самому. Можливо, саме тому Деніел і вирішив поділитися зі мною цими відомостями саме тепер, коли я в подобі Денса. Ці двоє наче дзеркальне відображення одне одного.

— Ви ж їй не сказали, так? — питає він стривожено. — Ну, про те, що наша обіцянка ламаного шеляга не варта?

— Не встиг, мене відвернули.

— Я знаю, що це важко, але ви маєте про це мовчати, — каже Деніел таким тоном, наче втаємничує дитину в якийсь секрет. — Якщо ми хочемо пошити в дурні Лакея, нам буде потрібна допомога Анни. А вона не зголоситься нам допомагати, якщо дізнається, що ми не дотримаємося своєї частини угоди.

За спиною в нас лунають важкі кроки, і, глянувши через плече, я бачу, що до нас наближається Майкл. Його звична усмішка змінилася злостивим вишкіром.

— Боже милий! — вигукує Деніел. — У вас такий вигляд, наче хтось кóпнув вашого улюбленого собаку! На Бога, що сталося?

— Та все через ці бісові пошуки, — озивається він роздратовано. — Белл бачив, як тут уколошкали дівчину, але від жодного з гостей я не можу домогтися, щоб до його слів поставилися серйозно. Я ж небагато прошу: лише роззиратися, поки йдуть лісом. Може, листя поворушити, ну, усе таке.

Деніел прочищає горло, кинувши на Майкла збентежений погляд.

— Господи, — вигукує той, насупившись. — Що, погані новини?

— Та ні, насправді хороші, — квапливо запевняє його Деніел. — Ніяку дівчину не вбивали. Це непорозуміння.

— Непорозуміння… — повторює Майкл звільна. — Як, на біса, це може бути непорозумінням?!

— Та Дербі тут зранку гуляв лісом, — пояснює Деніел. — Він налякав камеристку, зчинився рейвах, і ваша сестра в нього вистрілила. А Белл вирішив, що став свідком убивства.

— Бісів Дербі! — Майкл рвучко розвертається до маєтку. — Я цього не терпітиму! Хай забирається й шукає собі розваг деінде!

— Це не його провина, — перериває Деніел. — Принаймні цього разу точно ні. Хоч як важко в це повірити, Дербі намагався допомогти. Його наміри просто хибно витлумачили.

Майкл зупиняється, підозріливо вдивляється в Деніелове обличчя.

— Ви цього певні? — питає він.

— Так, певен. — каже Деніел, кладучи руку на напружене плече приятеля. — Це все жахливе непорозуміння. Нічиєї провини тут немає.

— Якщо казати про Дербі — то це таке вперше… — Майкл сумовито зітхає, вираз люті з його обличчя де й дівається. Він людина емоційна, його легко розлютити й легко розвеселити. А ще йому все швидко набридає, що й не дивно. На мить уявляю, як воно було б — утілитися в нього. Денсова стриманість має свої хиби, але вона, поза всякими сумнівами, ліпша за постійні Майклові стрибки настрою.

— Цілий ранок я всім товкмачу, що десь тут мертве тіло, а тому їм слід трохи вгамувати веселощі, — зізнається Майкл зніяковіло. — Неначе цієї паскудної погоди замало.

— Ви ж другові допомагали. — Деніел дарує його батьківською усмішкою. — Нема чого соромитися.

Мене дивує Деніелова доброта, ба більше, вона мене навіть тішить. Хоча його настійливе бажання вибратися з Блекгіту викликає захват, мене тривожить те, який він безжальний на шляху до цієї мети. Я постійно відчуваю підозри, пута страху щомиті міцнішають. Легко вважати всіх і кожного ворогом та ставитися до них відповідно, і мене тішить, що Деніел і досі здатний бути вищим за це.

Майкл із Деніелом ідуть поряд, і я користуюся нагодою, щоб розпитати молодика.

— Я оце звернув увагу на ваш револьвер… — починаю, показуючи на його кобуру. — Він же належить вашій матінці, так?

— Що, серйозно? — Він здається щиро здивованим. — Та ну, я навіть не знав, що в матері взагалі є зброя. Цей револьвер мені сьогодні вранці дала Евелін.

— Нащо? — питаю я.

Майкл шаріється.

— Тому що я не люблю полювання, — каже він, кóпаючи падолист на стежці. — Уся ця кров, судоми тварин, які конають… Усе це з біса паскудно на мене діє. Я навіть не збирався йти з вами, але довелося, бо батько зайнятий, ще й ця історія з убитою жінкою… Просто вибору не було. Мене це страшенно засмутило. Настрій був просто жахливий, але Евелін у мене розумниця. Вона дала мені оце, — він плескає долонею по зброї, — і сказала, що підстрелити бодай когось із нього неможливо, але вигляд у мене буде конче переконливий.

Деніел намагається придушити сміх, і Майкл, побачивши це, лагідно всміхається.

— А де ваші батьки, Майкле? — цікавлюся, не звертаючи уваги на їхні жартики. — Я вважав був, що бал улаштували саме вони, але всі турботи, схоже, лягли в результаті суто на ваші плечі.