Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 52)

Розчарований, відпускаю його й простую до вестибюля, де збираються інші джентльмени. Вони палять і теревенять, нетерпляче очікуючи, коли вже настане час вирушати на полювання.

Я був упевнений, що Діккі підтвердить: Гелен причетна до трагедії. Це могло б стати вихідною точкою для розслідування смерті Евелін.

Мені треба з’ясувати якомога докладніше, що саме того дня сталося з Томасом, і я точно знаю, кого мушу про це спитати.

Видивляючись Теда Стенвіна, я заходжу до вітальні й стикаюся з Філіпом Саткліффом, убраним у зелений твідовий мисливський стрій. Саткліфф заповзято мордує фортепіано — з неабияким запалом, але вельми невправно. Ця майже мелодія повертає мене до мого першого ранку в Блекгіті — і справді, ондечки він, Себастіан Белл, ніяково стовбичить самотою у віддаленому кутку кімнати, стискаючи келих з напоєм, назви якого не знає. Співчуття, яке я відчуваю до нього, контрастує з роздратуванням Денса: старий юрист не вельми поблажливий до невігластва у всіх його проявах. Мав би він таку нагоду, то зараз неодмінно розпатякав би все Беллові, начхавши на можливі наслідки… і, мушу визнати, така ідея здається мені доволі спокусливою.

А й справді, чому б це Беллові не дізнатися, що насправді сьогодні вранці він бачив у лісі камеристку Мадлен Обер, а зовсім не Анну? Чому б йому не довідатися про те, що обидві жінки живі-здорові, отже, жодного приводу для того, щоб каратися відчуттям провини, у нього немає? Я міг би пояснити йому, що це все часова петля, що єдиний ключ до звільнення з неї — це вбивство Евелін. Він би тоді не гаяв часу, намагаючись накивати п’ятами з Блекгіту в подобі Дональда Девіса. Я б розповів йому, що Каннінгем — син Чарлі Карвера, і скидається на те, що він намагається довести: Карвер не вбивав Томаса Гардкасла. Я пояснив би, що, коли настане час, саме цією інформацією треба буде шантажувати Каннінгема, адже Рейвенкорт ненавидить скандали й достеменно спекається камердинера, якщо про все дізнається. Я б наказав йому шукати загадкову Фелісіті Меддокс і, найголовніше, — Гелен Гардкасл, тому що всі шляхи ведуть до зниклої господині маєтку.

«Нічого не вийде».

— Знаю, — бурмочу з досадою.

Белл спершу вирішить, що я щойно втік з божевільні, а коли він нарешті переконається, що все так і є, його розслідування докорінно змінить плин подій. Хоч як мені кортить йому допомогти, зараз я вже надто близько до відповіді й не зголошуся ризикувати, адже в результаті все, чого я досягнув за цей цикл, може бути зруйноване вщент.

Отже, Беллові доведеться розбиратися з усім цим самотужки.

Хтось бере мене попід лікоть. Крістофер Петтіґрю вигулькує біля мене, тримаючи в руках тарілку. Я ніколи ще не опинявся з ним біч-о-біч, і, якби не бездоганні Денсові манери, огида на моєму обличчі буда б очевидною. Зблизька він скидається на небіжчика, якого щойно витягли з домовини.

— Незабаром ми його здихаємося, — каже Петтіґрю, киваючи мені за спину на Теда Стенвіна, який саме ласує холодними перекусками, зневажливо примруженими очима роздивляючись інших гостей.

Його відраза очевидна. Аж дотепер я вважав Стенвіна звичайним бурмилом, але тепер бачу, що він зовсім не такий простакуватий. Він шантажист, а це означає, що йому відомі всі таємниці, усі ганебні секрети, усі скандальні подробиці й гріхи присутніх у цьому будинку. Ба більше, він знає, кому який переступ минувся без покарання. Він зневажає всіх і кожного в Блекгіті, включаючи й себе самого — за те, що зберігає таємниці цих людей. Саме тому він щодня шукає нагоди встругнути в якусь чвару, щоб бодай у такий спосіб розважитися.

Хтось проштовхується повз мене. Я бачу спантеличеного Чарльза Каннінгема, який виходить із бібліотеки з Рейвенкортовим листом у руці. Покоївка Люсі Гарпер тим часом прибирає тарілки, гадки не маючи про те, які події просто зараз назрівають навколо. З раптовим проштриком болю я помічаю, що вона трохи схожа на мою небіжчицю-дружину Ребекку. Авжеж, замолоду. Є щось спільне в рухах, у тендітній поставі, наче…

«Ребекка вам не дружина».

— Хай вам грець, Денсе, — бурмочу, женучи геть думки, що напосіли.

— Перепрошую? Щось не розчув… — озивається Петтіґрю, насупившись. Зашарівшись, розтуляю вже рота, щоб йому відповісти, але увагу мою відтягає бідолашка Люсі, яка саме намагається обійти Стенвіна, щоб забрати порожню тарілку. Вона ще гарніша, ніж я був пам’ятав, ластата й блакитноока. Руде неслухняне волосся вибилося з-під чіпця.

— Перепрошую, Теде, — вигукує вона.

— «Теде»? — перепитує він люто, хапаючи її за зап’ясток і стискаючи так, що вона аж кривиться. — Та за кого в біса ти мене маєш, Люсі?! Я для тебе містер Стенвін, я з вами, щурами з наймиття, більше не знаюся!

Спантеличена й перелякана, вона зазирає в обличчя присутніх, сподіваючись на допомогу. Проти Себастіана Белла Денс — неабиякий знавець людської природи і зараз, коли ця сцена знову розгортається в мене просто перед очима, я помічаю дещо химерне. Коли я бачив їхню сварку вперше, то завважив страх Люсі, але зараз я розумію, що вона не просто налякана — вона здивована. Ба більше, засмучена. І, хоч як це дивно, Стенвін також.

— Облиште її, Теде, — каже Деніел Коулрідж, з’являючись у дверному отворі.

Подальша суперечка минає так само, як я й пам’ятаю. Стенвін відступає, Деніел забирає Белла й веде його до кабінету, де вони зіткнуться з Майклом. Мені він ледь киває дорогою.

— Може, ходімо вже? — питає Петтіґрю. — Схоже, виставу завершено.

Мені кортить відшукати Стенвіна, але немає ані найменшого бажання видиратися сходами й простувати до східного придомку, коли я достеменно знаю, що він усе одно буде на полюванні. Ліпше вже зачекати на нього тут, вирішую я.

Проштовхавшись крізь обурений натовп, ми дістаємося вестибюля й виходимо на під’їзну алею, де на нас уже чекають Саткліфф із Геррінґтоном і ще двійко якихось незнайомих мені чоловіків. Темні хмари клубочаться над маєтком, вагітні вже так добре знайомою мені негодою.

Мисливці юрмляться, притримують капелюхи й пальта, які термосить вітер тисячею злодійкуватих пальців. Лише хорти, схоже, радіють, силкуються зірватися з повідців, гавкають у мряку. Я знаю, що день буде паскудний, і усвідомлення того, що зараз доведеться вирушати, тільки дужче псує мені настрій.

— Агов! — гукає Саткліфф, завбачивши нас. Плечі його пальта засипані лупою.

Геррінґтон киває нам, водночас намагаючись струсити якусь бридоту з черевиків.

— Бачили оце щойно, як Деніел Коулрідж вжучив Стенвіна? — питає він. — Схоже, ми зробили ставку на того, кого й треба.

— Побачимо, — озивається Саткліфф насуплено. — До речі, а де сам Деніел?

Роззираюся, але Деніела не видно, тож у відповідь я можу хіба що знизати плечима.

Єгері роздають рушниці тим, хто не захопив із собою своїх, включаючи й мене самого. Та рушниця, що дісталася мені, налощена й змащена, цівка «переломлена», і я бачу два червоні набої в набійнику. Іншим гостям, схоже, зброя не в первину: вони одразу ж беруться перевіряти приціли, мітячи в уявні цілі в небі, але Денс не поділяє їхнього ентузіазму щодо полювання, через що я почуваюся трохи розгубленим.

Нетерпеливий єгер, який кілька хвилин спостерігав, як я невправно кручу в руках рушницю, урешті-решт демонструє мені, як прилаштувати її на передпліччі, відтак дає коробку набоїв і переходить до іншого мисливця.

Мушу визнати, що тепер, маючи зброю, я почуваюся трохи впевненіше. Цілий день я відчував, що за мною стежать, і тепер, коли навколо ліс, мене тішить, що я не голіруч. Авжеж, Лакей тільки й чекатиме слушної нагоди заскочити мене на самоті, але цур мені, якщо я спрощу йому це завдання!

Вигулькнувши наче нізвідки, поряд з нами опиняється Майкл Гардкасл. Він дмухає на долоні, зігріваючи їх.

— Вибачте за запізнення, джентльмени, — каже він. — Батько уклінно перепрошує, але в нього нагальні справи. Він переказав, щоб ми вирушали без нього.

— А що нам робити, якщо натрапимо на тіло тієї жінки, що про неї торочив Белл? — цікавиться Петтіґрю в’їдливо.

Майкл супиться.

— Виявіть бодай дещицю християнського милосердя, — каже він. — Докторові Беллу довелося набратися лиха.

— Еге ж, пляшок зо п’ять набрався, не менше, — озивається Саткліфф, і всі, окрім Майкла, хихотять. Перехопивши обурений погляд молодика, Саткліфф скидає руки.

— Та ну ж бо. Майкле, ви ж самі на власні очі бачили, у якому стані він був напередодні ввечері. Ви що, і справді вірите, що ми щось знайдемо? Адже з маєтку ніхто не зникав. Та цей хлоп просто марить!

— Белл би такого не вигадав, — заперечує Майкл. — І я бачив його руку, вона розкраяна на рам’я!

— Може, це він сам пляшку розгепав і порізався, — форкає Петтіґрю, потираючи долоні, щоб зігрітися.

Нас перериває єгер, який дає Майклові чорний револьвер. Якщо не зважати на довгу подряпину на цівці, він точнісінько такий самий, як той, з яким Евелін увечері вирушить на цвинтар. Це один з тих двох револьверів, які хтось забрав зі спальні Гелен Гардкасл.

— Я його для вас змастив, сер, — повідомляє єгер, поштиво торкається кашкета й іде геть.

Майкл ховає зброю до кобури біля пояса й веде далі розмову, геть не помічаючи моєї цікавості.

— Не розумію, чому це всіх так дратує, — веде він далі. — Про те, що ми збираємося на полювання, було домовлено ще кілька днів тому, ми лише рушимо в іншому напрямку, ніж спочатку планували, та й по всьому. Якщо побачимо щось, чудово. Якщо ні, ми все одно нічого не втратимо, а нашого доктора трохи попустить.