Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 21)

Я переможно всміхаюся. Він розриває конверт — і його плечі понуро горбляться.

— Звідки ви дізналися? — видушує він. Голос його хрипкий.

— Поки що я не знаю геть нічогісінько, але у своїй наступній подобі маю намір з’ясувати, що саме ви приховуєте. А відтак прийду до цієї кімнати й покладу записку з цими відомостями до конверта. І сховаю його там, де ви оце щойно його знайшли. А якщо наша розмова завершиться не так, як мені цього кортить, то конверт опиниться в такому місці, де його зможуть побачити й інші гості.

Він форкає. Його зневага наче замашний ляпас.

— Може, ви й не Рейвенкорт, але розмірковуєте, точнісінько як він.

Ця ідея така приголомшлива, що на мить мені заціплює. Досі я вважав був, що моя особистість — хай там яка вона є — переміщується до нової подоби, наче пригорща дрібних монеток — до іншої кишені. Але що, як я помилявся?

Жодному з моїх попередніх «я» не спало б на думку шантажувати Каннінгема, тим паче жодне з них не зважилося б утілити погрозу в життя. Узагалі-то, згадуючи Себастіана Белла, Роджера Коллінза, Дональда Девіса, а тепер-от розмірковуючи над діями Рейвенкорта, я розумію, що в їхній поведінці немає геть нічого спільного; нічого такого, що дало б змогу припустити, що всі вони насправді маріонетки, якими керує одна рука. Може, це я корюся їхній волі, а не навпаки? Але якщо це й справді так, треба пильнувати. Забирати тіла цих людей — це одне, а цілком коритися їхнім забаганкам — геть інше.

Увагу мою привертає Каннінгем, який підпалює куточок конверта запальничкою, що її видобув з кишені.

— Що вам від мене треба? — питає він жорстко й невиразно, кидаючи пойняту полум’ям записку на камінні ґратки.

— Власне, для початку маю для вас чотири доручення, — кажу, починаючи загинати тлусті пальці. — По-перше, мені треба, щоб ви знайшли старий колодязь на шляху до селища. У розколині мурівлі буде записка. Прочитайте її, потім покладіть назад, відтак повертайтеся й тоді переповісте мені, що там написано. І покваптеся, бо за годину записки там уже не буде. По-друге, вам треба знайти той самий маскарадний стрій морового лікаря, про який я раніше вже запитував. По-третє, мені потрібно, щоб ви розкидали по всьому Блекгіту таке собі конфетті — ім’я «Анна». Хай усі дізнаються, що цю жінку шукає лорд Рейвенкорт. І, нарешті, я хочу, щоб ви познайомилися із Себастіаном Беллом.

— Із Себастіаном Беллом, лікарем?

— Так, саме з ним.

— Але навіщо?

— Тому що я пам’ятаю, як був Себастіаном Беллом, але не пригадую, щоб зустрічався з вами, — кажу я. — Якщо ми це змінимо, це означає, що є можливість змінити й дещо інше.

— Маєте на увазі смерть Евелін Гардкасл?

— Еге ж.

Каннінгем протяжно видихає та обертається до мене. Він має такий зморений вигляд, наче не розмовляв зі мною, а впродовж цілого тижня брів пустелею.

— Якщо я це зроблю, чи можу розраховувати, що зміст цього листа залишиться між нами? — цікавиться він. Утім його обличчя сповнене радше надії, ніж розрахунку.

— Так, слово честі. — Я простягаю йому вологу від поту долоню.

— Тоді в мене, схоже, немає вибору, — каже він, міцно потискаючи мої пальці з миттєвим виразом огиди на обличчі.

Він поквапом іде — напевне, боїться, що, як затримається, я повішаю на нього ще якісь доручення. За його відсутності вологе повітря огортає мене, забирається під одяг, я просякаю ним аж до кісток. Вирішивши, що в бібліотеці надто вже понуро, щоб і надалі тут лишатися, я силкуюся звестися, спираючись на ціпок, щоб зіп’ястися на ноги.

Іду до кабінету, а звідти прямую до Рейвенкортової вітальні. Там у мене призначена зустріч з Гелен Гардкасл, до якої ще треба підготуватися. Якщо вона й справді має намір убити Евелін цього вечора, тоді — бачить Бог! — я з неї це витрушу.

У будинку тиша: чоловіки вирушили на полювання, жінки розважаються в оранжереї. Навіть челядь зникла, поховалася десь у своїх комірчинах, готує маєток до балу. Важка тиша накрила будівлю, і за компанію мені править хіба що злива, яка тарабанить у вікна, вимагаючи, щоб її впустили досередини. Беллові бракувало гомону, але Рейвенкорта, який аж такий чутливий до загрози, що її втілює оточення, тиша радше заспокоює. Вона ніби свіже повітря, що увірвалося до притихлої кімнати.

Мою задуму порушує звук важких кроків, повільних і неквапних. Вони наче зумисне прагнуть привернути мою увагу. Я вже дістався обідньої зали; посеред неї стоїть довгий дубовий стіл, на який зі стін витріщаються мисливські трофеї — голови за давніх-давен убитих тварин з побляклим і запилюженим хутром. Кімната порожня, але кроки, здається, лунають зусібіч, знущально викривлюючи мою власну непевну ходу.

Я ціпенію, завмираю, на чолі проступає піт.

Кроки теж затихають.

Витираючи чоло, я нервово роззираюся, шкодуючи, що не маю при собі навіть Беллового канцелярського ножа. Похований у туші Рейвенкорта, я почуваюся так, наче тягну за собою якір. Я не годен ані втекти, ані дати відсіч нападникові, а навіть якби й міг, то це був би двобій з тінню. Адже я тут геть сам.

Повагавшись трохи, рушаю далі. І знову чую ті примарні кроки. Рвучко зупиняюся — і вони зупиняються, лиховісне хихотіння, здається, лунає просто зі стін. Серце заходиться, волосся на руках стає сторч. Охоплений жахом, мчу до безпечного вестибюля, який бачу звідси крізь прочинені двері вітальні. Тепер кроки вже не намагаються наслідувати мене, вони пританцьовують; хихотіння, здається, лунає відразу звідусіль.

Діставшись дверей, я ледве дихаю, піт заливає очі. Я мчав так швидко, що мало не перечепився через власний ціпок. Коли я йду вестибюлем, сміх зненацька уривається й у спину мені лунає пошепт:

— Незабаром побачимося, Кроленятку!

16

Десять хвилин по тому, коли пошепт уже давно замовкнув, мене таки не полишає відлуння пережитого жаху. Мене налякали не так самі слова, як ота зловтіха, що в них звучала. Це було попередження — передвісник майбутніх крові й болю, — і лише дурень міг би сумніватися в тому, що за всім цим стоїть Лакей.

Підводжу руку, перевіряю, чи тремтить вона, і вирішую, що вже бодай трохи оклигав. Іду далі до своєї кімнати. Устигаю ступити лише кілька кроків, коли мою увагу привертає чиєсь хлипання. Воно лунає з темного коридору десь у глибині вестибюля. Цілу хвилину вагаюся, вдивляючись у потемок, переймаючись, чи це, бува, не пастка. Авжеж, Лакей не наготував би для мене чергової капості так швидко. Крім того, він же не подужає вдати такі жалісні, такі сумні ридання?

Співчуття змушує мене обережно ступнути вперед. Я опиняюся у вузькій галереї, прикрашеній портретами родини Гардкаслів. Цілі покоління марніють на стінах. Зображення теперішніх власників Блекгіту висять найближче до дверей. Леді Гелен Гардкасл велично сидить у фотелі, обіч неї стоїть чоловік. Обоє вони темноволосі, темноокі, запаморочливо зарозумілі. Поряд бачу портрети дітей. Евелін стоїть біля вікна, торкаючись краю фіранки, наче видивляється когось. Майкл сидить у кріслі, закинувши одну ногу на бильце, на підлозі обіч валяється знехтувана книжка. Йому, цілком очевидно, страшенно нудно, у ньому аж нуртує невгамовна енергія. У кутку кожного портрета розгонистий підпис: «Ґреґорі Ґолд», якщо не помиляюся. Згадка про те, як художник гамселив дворецького, ще зовсім свіжа, я стискаю набалдашник ціпка, знову відчувши в роті присмак крові. Евелін сказала мені, що Ґолда запросили до Блекгіту відреставрувати кілька портретів, і я тепер розумію чому. Цей хлоп, може, і не при здоровому глузді, але він і справді дуже талановитий.

З кутка лунає черговий схлип.

Вікон тут немає, галерею освітлюють лише гасові лампи. У приміщенні напівтемрява, тож мені доводиться якийсь час удивлятися, перш ніж я помічаю покоївку, яка скулилася серед тіней і ридає в мокрий до рубця носовичок. Тактовність потребує, щоб я підступився до неї тихцем, але Рейвенкортові габарити на це не розраховані. Цокаю ціпком по підлозі, голосно сапаю, викриваючи власну присутність. Побачивши мене, покоївка схоплюється, з голови в неї падає чепець, по плечах розсипаються руді кучері.

Я її одразу впізнаю. Це Люсі Гарпер, та сама, якій нагрубіянив під час обіду Тед Стенвін, та сама, що допомогла мені спуститися на кухню, коли я опинився в подобі дворецького. Думка про те, як лагідно вона тоді до мене поставилася, відлунює в мені, тож моїми вустами зараз говорить тепле співчуття.

— Перепрошую, Люсі, не хотів вас налякати, — кажу я.

— Ні, сер, я не… Мені не слід було…

Вона роздивляється довкола, простуючи шлях до втечі й іще глибше вгрузаючи в болото приписів етикету.

— Я почув, що ви плачете, — кажу, намагаючись видушити якусь подобу співчутливої усмішки. Чужими вустами зробити це важко, особливо, якщо вуста ці такі тлусті.

— Йой, сер, вам не слід було… Це моя провина. Під час обіду схибила… — каже вона, витираючи сльози.

— Тед Стенвін поставився до вас просто обурливо, — кажу я — і на мій подив обличчя її стає переляканим.

— Ні, сер, не треба таке казати, — заперечує вона, голос злітає на октаву, мало не зривається на вереск. — Тед, тобто містер Стенвін, він до нас, до челяді, завжди приязний. Завше до нас добре ставиться, от завше! Він просто… він тепер джентльмен, і не годиться, щоби з ним… — Вона знову мало не плаче.