Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 23)

— Боюся, ми з нею ще не бачилися, — відповідаю. — Я й досі на неї чекаю.

— І ви також? Справді? Ця бісова жінка мала зустрітися зі мною вранці в саду. Натомість я цілу годину марно прочекала на лавці, тремтячи від холоду, — каже вона, важко підступаючи ближче до каміна.

На ній стільки шарів одягу, що найменша іскра достеменно перетворить її на поховальне вогнище давнього вікінга.

— Цікаво, де це вона була поділася? — каже жінка, стягуючи із себе рукавички й жбурляючи їх на сусідній фотель. — Тут, у Блекгіті, з розвагами сутужно. Хочете випити?

— Та я ще й цей не допив, — відповідаю, демонструючи їй свій келих.

— Добре заняття собі знайшли. А мені оце спало на думку вирушити на прогулянку, а коли повернулася, то заледве домоглася, щоб мені відчинили двері. Гупала в шиби півгодини, але вся челядь десь завіялася. Таке враження, що ми в Америці!

Карафку видобуто з бару, келих ударяє по дерев’яній стільниці. Лід дзенькає по склу, потім потріскує, коли на нього ллється напій. Чути сичання, булькання, а відтак ковтання й довге задоволене зітхання літньої леді.

— Оце вже інша річ, — каже вона.

Знову дзенькає скло — отже, перший келих був тільки задля розігріву.

— Я ж казала Гелен, що це свято — просто жахлива ідея, але вона й чути не хотіла! І от маєте: Пітер ховається в сторожівні, Майкл щосили намагається розважити гостей, а Евелін улаштовує маскарад. І все завершиться цілковитим фіаско, от побачите!

З келихом у руці літня пані повертається до каміна. Скинувши із себе кілька шарів одягу, вона чудодійно зменшується — тепер я бачу рожеві щоки, маленькі почервонілі долоні й норовливу копицю сивого волосся.

— А це ще що таке? — дивується вона, беручи білу листівку з камінної полиці. — Ви що, збиралися мені писати, Сесіле?

— Перепрошую?

Вона простягає мені листівку — на ній написано всього чотири слова.

Зустрітися з Міллісент Дербі.

А.

Певна річ, руку до цього доклала Анна.

Спершу підпалені рукавички, а тепер оце знайомство. Химерне відчуття: хтось, схоже, розсипає хлібні крихти[16], указуючи мені шлях, — але приємно знати, що в цьому місці в мене є друг, навіть якщо це й руйнує мій здогад про те, що місіс Дербі — мій суперник чи ще одна моя подоба. Ця літня пані надто яскрава, щоб її особистість поєднувалася зі ще одною.

«А нащо тоді вона рознюхувала щось на кухні, розпитуючи про покоївок?»

— Я наказав Каннінгемові запросити вас до себе, щоб перехилити чарку, — кажу лагідно, ковтнувши віскі. — Він, мабуть, відволікся, коли записував доручення.

— От саме це завжди й трапляється, коли ви доручаєте представникам нижчої верстви важливі завдання, — форкає Міллісент, умостившись у сусідньому фотелі. — От побачите, Сесіле, настане день, коли з’ясується, що цей хлоп спустошив ваші банківські рахунки й накивав п’ятами з однією з ваших покоївок. Гляньте лишень на цього клятого Теда Стенвіна. Поки був єгерем, ходив будинком навшпиньки, а зараз поводиться так, ніби цей маєток належить йому. Який нахаба!

— Стенвін і справді неприємний тип, а от челядь тут наче нівроку, — кажу я. — Вони дуже про мене дбають. До речі, я чув, що ви й самі до кухні заходили, тож не такої ви вже про них поганої думки.

Жінка відмахується від моїх заперечень, мимохідь покропивши їх віскі.

— А, ви про це… — Моя співрозмовниця замовкає, ковтає, зумисне зволікаючи. — Я просто вирішила, що хтось із покоївок поцупив дещо в мене з кімнати. Та й по всьому. Я про це й кажу: ніколи не знаєш, що в іншого на думці. Пам’ятаєте мого чоловіка?

— Не вельми, — озиваюсь я; від того, як вправно вона змінила тему, мене сповнює захват. Хай там що вона робила на кухні, але достеменно не нарікала на слуг.

— От і з ним так само, — форкає вона. — Жахливе походження з низів, але, менше з тим, спромігся відкрити сорок з гаком текстильних мануфактур… і при цьому аж до скону залишався цілковитим бовдуром. Наш шлюб тривав п’ятдесят років, а всміхнулась я вперше в день його похорону. Відтоді завжди весела…

Її перериває якийсь скрип з коридору, потім верещать начепи дверей.

— Може, це Гелен? — питає Міллісент і зводиться з фотеля. — Її кімната тут поряд.

— А я вважав, що Гардкасли живуть у сторожівні.

— Це Пітер живе в сторожівні, — каже вона, зводячи брову. — Гелен залишилася тут, у маєтку, сама наполягла на цьому. Шлюб у них завжди був благенький, а незабаром узагалі розвалиться. От слово честі, Сесіле, сюди задля самого скандалу вже варто було приїхати!

Літня леді прямує до коридору, гукає Гелен, аж раптом замовкає.

— Що це в біса за?.. — бурмотить вона, а відтак знову зазирає до мене. — А підведіться-но, Сесіле, — звертається до мене нервово. — Тут щось дивне відбувається!

Стривожено зводжуся з фотеля й виходжу до коридору. Прочинені двері до покоїв Гелен порипують, погойдуючись на протязі. Замок просто виламаний, під ногами хрускотять тріски.

— Хтось удерся досередини! — шепоче Міллісент, тримаючись у мене за спиною.

Скориставшись ціпком, я звільна штовхаю двері, і ми дістаємо змогу зазирнути в кімнату.

Вона порожня. Схоже, давно вже порожня — судячи з того, який усе тут має вигляд. Фіранки запнуті, кімнату освітлюють лише лампи з коридору. Ліжко під балдахіном охайно застелене, на туалетному столику достолиха якихось кремів, пудри й різноманітної косметики.

Переконавшись, що їй нічого не загрожує, Міллісент вибирається в мене з-за спини, подарувавши мене зимним поглядом, який понад усе скидається на силуване вибачення. Відтак обходить ліжко й насилу розсуває важкі фіранки, розганяючи сутінки.

Єдина річ, якої торкнувся грабіжник, — бюро з каштанового дерева. Кришка його відкинута, шухляди висунуті. Між чорнильниць, конвертів і стрічок на бюро стоїть велика лакована скринька з двома заглибленнями у формі револьверів. Самих револьверів не видно, хоча я підозрюю, що саме з одним з них Евелін з’явилася на цвинтарі. Вона ж тоді ще сказала, що револьвер материн.

— Що ж, принаймні ми знаємо, що вони шукали, — каже Міллісент, ляснувши долонею по скриньці. — Хоча це все одно цілковите безглуздя. Якщо комусь потрібна була зброя, можна було податися на конюшню. Там чимало рушниць, ніхто б і не помітив.

Відсунувши скриньку, Міллісент бере зі столу щоденник у тканинній обкладинці й гортає сторінки, раз у раз пробігаючи пальцем по зустрічах, прийомах, передивляючись нотатки й аркушики, вкладені між сторінок. Усе це свідчило б про насичене, але доволі нудне життя, якби ж то чиясь рука не видрала зі щоденника останній аркуш.

— Дивно, що бракує саме сторінки з планами на сьогодні, — каже Міллісент, і роздратування в її голосі змінюється підозрою. — Нащо б це Гелен її видирати?

— Вважаєте, що це вона сама зробила? — питаю я.

— А кому ж іще це було потрібно? — озивається Міллісент. — От кажу вам: Гелен замислила якусь дурню й не хоче, щоб хтось про це довідався. Тепер пробачте, Сесіле, я збираюся піти її шукати. А як знайду, то спробую відмовити. Усе як завше.

Кинувши щоденник на ліжко, вона виходить зі спальні й простує коридором. Я майже не помічаю, як вона йде. Мене набагато більше цікавлять розмазані відбитки пальців на сторінках. Тут побував мій камердинер. Схоже, йому теж кортіло зустрітися з Гелен Гардкасл.

18

Світ за шибами стискається, темнішає по краях, стає геть чорним усередині. Мисливці з’являються з лісу, дибають моріжком, наче величезні птахи. Мені набридло чекати на повернення Каннінгема у своїй вітальні, тому вирушаю до бібліотеки, щоб перевірити залишену в енциклопедії записку.

І мені одразу ж доводиться пошкодувати про таке рішення.

День вештання особняком полишив мене геть знеможеним; це огрядне тіло наче щомиті важчає. На додачу в будинку шарварок, покоївки збивають подушки, розставляють букети по вазах, маячать перед очима табунцями наляканої мільки. Їхня енергійність змушує почуватися присоромленим, їхня вправність лякає.

Коли я дістаюся вестибюля, там уже зібралися мисливці та струшують вологий одяг. Біля їхніх ніг на підлозі вмить збираються калюжі. Мисливці вимокли до рубця, вони аж сизі від холоду, злива наче вимила з них життя. Цілком очевидно, що друга половина дня для них минула просто паскудно.

Боязко оминаю їх, потупившись і розмірковуючи над тим, чи, бува, не зачаївся серед цих похмурих облич Лакей. Люсі Гарпер сказала, що в нього був роз’юшений ніс, коли він приходив до кухні, і це трохи обнадіює: отже, якась із моїх подоб таки дала йому відсіч? Не кажучи вже про те, що з такою ознакою його куди легше впізнати.

Не вгледівши ні в кого жодної травми, я повертаю собі дещицю впевненості. Мисливці розступаються, даючи мені шлях. Шкандибаю до бібліотеки. Важкі штори там запнені, за камінними ґратками палає полум’я, у повітрі відчутний слабкий запах парфумів. Тлусті свічки в підсвічниках поцяткували темряву мерехтливими вогниками. Вони підсвічують трьох жінок, що влаштувалися у фотелях з розгорнутими книжками на колінах.

Шкутильгаю до шафи, де має стояти енциклопедія, намагаюся навпомацки відшукати її в темряві. Там порожньо. Беру свічку з найближчого столу, підступаюся з нею напереваги до полиці, сподіваючись, що книгу переставили на інше місце, але енциклопедії тут узагалі немає. Важко зітхаю, ніби випускаю повітря з міхів якоїсь жахливої хитромудрої машинерії. Аж дотепер я не усвідомлював, які серйозні сподівання мав щодо цього задуму з енциклопедією й щодо зустрічі зі своїми майбутніми втіленнями. Мені потрібні були не лише їхні знання, але й змога вивчити їх, наче власні спотворені відображення в численних кривих дзеркалах. Я був певен, що обов’язково знайду якусь спільну рису, фрагмент свого справжнього «я», що лишався незмінним, непідвладним впливу чергової подоби. Без цього мені важко визначити кордони власної особистості, важко зрозуміти, де вона, та межа, що відокремлює мене від мого нового втілення. Адже виходить, що єдина різниця між мною й Лакеєм полягає в тому, що моя свідомість переходить з одного тіла до іншого…