Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 22)

— Розумію, — киваю квапливо. — Він не хоче, щоб інші гості ставилися до нього як до челяді.

Її обличчя сяє полегшеною усмішкою.

— Так, сер, саме так. Чарлі Карвера ніколи б не піймали, якби не Тед, але інші джентльмени все одно й досі ставляться до нього, наче він один з нас. Але лорд Гардкасл — ні, він до нього завжди звертається «містере Стенвін» і таке інше…

— Ну, якщо з вами все добре… — починаю я, спантеличений гордістю, що звучить у її голосі.

— Так, сер, так, зі мною все добре, справді, усе добре, — каже вона наполегливо й нарешті зважується підняти з підлоги чепець. — Мені вже час повертатися, бо ще шукатимуть, де це я була поділася…

Вона ступає крок до дверей, але недостатньо швидко — я таки встигаю кинути запитання.

— Люсі, а чи, бува, ви не знаєте когось на ім’я Анна? — питаю я. — Здається, це хтось із челяді.

— Анна? — Вона відповідає не одразу, ретельно міркуючи над моїм запитанням. — Ні, сер, не знаю.

— А чи, бува, хтось зі служниць не поводиться дивно?

— Йой, сер, от вірте чи ні, а ви вже третій за сьогодні, хто про це допитується, — каже вона, накручуючи на палець кучерик.

— Третій?

— Так, сер. Місіс Дербі десь годину тому спустилася в кухню з цим самим запитанням. Йой, як же ж ми злякалися! Це щоб шляхетна леді отак-от до челяді сама прийшла? Де ж це таке чувано?!

Міцніше стискаю ціпок. Хай там хто вона є, ця місіс Дербі, діє ця жінка дивно й ставить ті самі запитання, що і я. Можливо, я знайшов когось зі своїх суперників.

«Або ще одне своє втілення».

Ця думка змушує мене зашарітися. Рейвенкортове знайомство з жіноцтвом обмежується знанням про те, що жінки взагалі існують у цьому світі. Думка про те, що він може опинитися в жіночому тілі, для нього неприйнятна — це все одно, що водою дихати.

— А можете мені щось розповісти про цю місіс Дербі? — питаю я.

— Небагато, сер, — одказує Люсі. — Літня пані, гостра на язик. Вона мені подобається… Не знаю, чи це важливо, але ще й лакей приходив. З’явився за кілька хвилин після місіс Дербі й про те саме спитав: чи, бува, хтось із челяді не поводиться дивно?

Рука моя щосили стискає набалдашник, мені доводиться прикусити язика, щоб не вилаятися.

— Лакей? — перепитую я. — А який він на виду?

— Білявий, високий, але… — Вона затинається, обличчя набуває наляканого вигляду. — Не знаю. Такий… пихатий, чи що. Мабуть, у джентльмена гарує, вони тоді всі кирпу гнуть… А ще в нього ніс роз’юшений. Синець геть чорнющий, аж синій — либонь, нещодавно дісталося. Мабуть, комусь він не сподобався.

— І що ви йому сказали?

— Не я, сер, а місіс Драдж, куховарка. Сказала те саме, що й до того місіс Дербі. Що з челяддю все гаразд, от лише панство… — Вона шаріється. — Йой, сер, перепрошую, я не те хотіла…

— Не хвилюйся, Люсі, мені й самому більшість тутешніх гостей не до шмиги. То що ж воно такого робить, це панство?

Вона всміхається, винувато прикипає очима до підлоги. Коли ж знову заговорює, голос у неї такий тихий, що його ледь чутно крізь рипіння мостин:

— Ну, от сьогодні вранці міс Гардкасл була в лісі зі своєю камеристкою, цією француженкою… йой, ви б чули, як вона постійно розмовляє… «кель[15] це», «кель те»… Хтось на них напав біля старого будинку Чарлі Карвера. Мабуть, хтось із гостей, але вони не кажуть, хто саме.

— На них напали?! Ви впевнені?! — вигукую я, згадавши ранок, проведений у подобі Белла, жінку, яка втікала крізь хащі… Я тоді був вирішив, що це Анна, але що, як я помилився? Це ж буде вже не перший за час перебування в Блекгіті випадок, коли моє припущення виявилося хибним…

— Ну, вони так кажуть, сер, — мовить Люсі, збентежена моєю наполегливістю.

— Мабуть, треба мені поспілкуватися з цією французькою камеристкою. Як її звуть?

— Мадлен Обер, сер. От лише не кажіть їй, що це я вам розповіла. Це ж наче секрет.

Мадлен Обер. Та сама покоївка, яка дала Беллові записку вчора за вечерею. У шарварку нещодавніх подій я геть забув про його порізану руку.

— Я нікому анічичирк, Люсі. Дякую тобі, — запевняю я, удаючи, ніби замикаю вуста на ключ. — Менше з тим, мені треба з нею поговорити. Чи не могла б ти повідомити, що я її шукаю? Можеш не казати навіщо, але, якщо вона прийде до моєї кімнати, на вас обох чекатиме винагорода.

Вона вагається, але доволі швидко зголошується й мчить геть, перш ніж я встигаю витрясти з неї ще якісь обіцянки.

Якби Рейвенкортові таке було до снаги, я б вийшов з галереї вистрибом. Хоча Евелін до Рейвенкорта байдуже, вона все одно мій друг, і, хай там як, я хочу врятувати її. Якщо хтось напав на неї в лісі сьогодні вранці, можна припустити, що ця особа ввечері братиме безпосередню участь у її вбивстві. Я мушу зробити все можливе, щоб запобігти цьому, і, сподіваюся, ця Мадлен Обер мені в цьому якось зарадить. Хтозна, може, завтра о цій порі я вже знатиму ім’я вбивці. Якщо Моровий Лікар дотримається обіцянки, я зможу полишити цей маєток і більше не мінятиму подоби.

Мого піднесеного настрою вистачає тільки до коридору. Що далі я опиняюся від яскраво освітленого вестибюля, то тихішим стає веселе мугикання. Присутність Лакея змінила Блекгіт: тіні, що чаяться по темних кутках, моя уява перетворює на загрозу жахливої смерті. Зморене серце аж заходиться від найменшого шурхоту. Коли я нарешті дістаюся власної вітальні, з мене струменить піт, а в грудях тисне.

Зачиняю за собою двері, довго й тремтливо видихаю. Якщо так триватиме й далі, то в Лакея не буде потреби мене вбивати — я до цього просто не доживу.

Вітальня в мене дуже гарна. Під люстрою, у якій відбивається яскраве полум’я каміна, стоять фотель і канапа. На креденці я бачу пляшки з алкоголем, содову, нарізані фрукти, настоянки й цеберко з напіврозталим льодом. Окрім того, там височіє хиткий стос сандвічів з яловичиною, з яких скрапує гірчиця. Мій шлунок прагне їжі, але тіло не слухається.

Треба перепочити.

Фотель обурено стогне під моєю вагою, ніжки його згинаються. Дощ тарабанить у вікно, небо похмуро-фіолетове, ніби басаман. Це той самий дощ, що періщив учора? Ті самі хмари? Чи кролики риють ті самі нори, лякаючи дрібну комашню? Чи ті самі птахи ширяють у тому самому напрямку, б’ються в ті самі шиби? Якщо все це пастка, то задля якої здобичі її влаштовано?

— Так, мені зараз не завадить хильнути, — бурмочу я, потираючи скроні, у яких нуртує кров.

— От, будь ласка, — лунає жіночий голос у мене за спиною, і просто з-за мого плеча тендітна рука з худорлявими натрудженими пальцями простягає мені келих.

Я намагаюся розвернутися, але Рейвенкорта забагато, а фотеля замало.

Жінка нетерпеливо струшує келих, у якому дзеленчить лід.

— Пийте, допоки лід не розтанув, — радить вона.

— Сподіваюся, ви пробачите мою недовіру, але я не звик приймати частування від незнайомих жінок, — кажу я.

Вона схиляється до мого вуха, шкіра на шиї відчуває тепло її дихання.

— Але ви мене знаєте, — шепоче вона. — Я була в кареті з дворецьким. Мене звати Анна.

— Анна! — вигукую я, намагаючись звестися. Утім її долоня, важка, ніби ковадло, тисне на плече, змушуючи мене знову опуститися на подушки.

— Не марнуйте сил: допоки ви зведетеся, я вже піду, — каже вона. — Ми незабаром зустрінемося, але мені треба, щоб ви припинили мене шукати.

— Припинив шукати? Але чому?

— Тому що мене намагаєтеся знайти не лише ви, — каже вона, трохи задкуючи. — На мене також полює Лакей, а йому відомо, що ми діємо спільно. Якщо ви й надалі мене шукатимете, то виведете його просто до мене. Ми обоє в безпеці, поки мене не знайдуть. Отже, відкличте ваших нишпорок.

Я відчуваю, як вона відступає, кроки віддаляються до дверей у глибині вітальні.

— Зачекайте! — вигукую я. — Чи вам відомо, хто я? Чому ми тут? Будь ласка, має ж бути бодай щось, що ви можете мені розповісти!

Вона завмирає, обмірковуючи мої слова.

— Єдиний спомин, який залишився в мене, коли я отямилася, — це ім’я, — каже вона. — Здається, воно ваше.

Я стискаю бильця крісла.

— Яке ім’я?

— Ейден Бішоп, — каже вона. — А тепер, коли я виконала ваше прохання, дослухайтеся до мого. Припиніть мене шукати.

17

— Ейден Бішоп, — кажу я, ласуючи голосними. — Ейден… Бішоп. Ейден. Ейден. Ейден.

Протягом останніх півгодини я виголошую власне ім’я з різними інтонаціями й вимовою, сподіваючись виманити зі свого норовливого розуму бодай якісь спомини. Поки що єдине, чого я домігся, — це того, щоб у мене пересохло в роті. Розвага не сказати б що вдала, але нічого іншого мені не залишається.

Пів на другу вже минуло, Гелен Гардкасл на зустріч не з’явилася й свою відсутність у жоден спосіб не пояснила. Я покликав покоївку й відрядив до неї, але мене сповістили, що власницю Блекгіту ніхто не бачив від самісінького ранку. Ця бісова леді кудись зникла.

Ба більше, ані Каннінгем, ані Мадлен Обер до мене також не прийшли. На те, що камеристка Евелін відгукнеться на мій заклик, я майже не сподівався, але от Каннінгема немає вже кілька годин. Зеленого поняття не маю, де це він затримався, і терпець мені потроху уривається. У нас іще стільки справ попереду, а часу так мало!

— Агов, Сесіле! — чую хрипкий голос. — Гелен іще у вас? Мені сказали, що маєте з нею зустріч!

У дверному отворі стовбичить літня леді, убрана в широчезне червоне пальто, капелюх і забрьохані гумаки, які сягають їй майже колін. Щоки в неї побуряковіли від холоду, до обличчя наче примерзла невдоволена гримаса.