Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 20)
— Ні, навряд чи, лорде Рейвенкорт, — каже вона, знову зосереджуючись на шахівниці. — На мене сьогодні й без того чекає чимало неприємних справ, тому до цього переліку не варто додавати ще й нові пункти.
Притлумлений сміх перетворює мою кров на порох. Усередині все наче йде тріщинами.
— Будь ласка, Еві…
— Для вас міс Гардкасл, лорде Рейвенкорт, — каже вона зимно. — Враження про людину складають за її манерами, а не за банківським рахунком.
Усередині наче роззявляє пащу прірва приниження. Оце те, чого найдужче боїться Рейвенкорт. Стоячи в цій оранжереї, де на мене спрямовані кількадесят пар очей, я почуваюся християнином, якого мають от-от забити камінням.
Евелін замислено дивиться на мене. Мене б’є трем і заливає піт. Раптом її очі зблискують і вона примружується.
— А знаєте що? Давайте-но зіграємо, — каже, стукнувши пальцем по шахівниці. — Якщо виграєте, то поговоримо. Якщо програєте, то дасте мені спокій і не займатимете аж до завтра. Згода?
Знаючи, що це пастка, я, менше з тим, не маю іншого вибору, аніж погодитися. Витираю піт з чола й насилу вмощуюся на малесенькому стільці навпроти неї на посміх панянкам, які спостерігають за нами.
Либонь, з тим самим успіхом вона могла б відрядити мене на гільйотину — та була б навіть зручніша. Я завеликий для цього крісельця, мої тілеса годі на ньому вмостити, низенька спинка така хирлява, що я тремчу від напруги, щосили намагаючись на неї не спиратися.
Евелін, яку мої страждання анітрохи не зворушують, нахиляється до шахівниці й штовхає вперед пішака. Я роблю хід турою, пригадую комбінації мітельшпілю[14]. Ми з нею приблизно однаково вправні гравці, але мені незручно, а тому не виходить зосередитися. Тактика моя надто незугарна, щоб здолати Евелін. Єдине, що я можу наразі зробити, — це максимально затягнути партію. Утім, коли минає півгодини ходів і фінтів, терпець мені уривається.
— Ваше життя в небезпеці, — не стримавшись, бовкаю я.
Пальці Евелін на мить завмирають на пішакові, рука її ледь стинається, але для мене це все одно що удар дзвона. Вона вдивляється мені в обличчя, потім зводить погляд на дам у нас за спиною, перевіряє, чи, бува, хтось не почув моїх слів. Погляд у неї несамовитий, вона наче прагне стерти почуте з пам’яті.
«Їй це вже відомо».
— Ми ж начебто домовлялися, лорде Рейвенкорт, — різко перериває вона мене. Обличчя стає ще суворішим.
— Але ж…
— Ви домагаєтеся, щоб я пішла? — питає вона, розлюченим поглядом придушуючи будь-які спроби повести розмову далі.
Я роблю хід, потім іще один, але її поведінка такою мірою мене спантеличила, що на те, що відбувається на дошці, я вже геть не зважаю. Хай там що має статися сьогодні ввечері, Евелін, схоже, про це відомо, але найдужче вона боїться не прийдешніх подій, а того, що про них хтось дізнається. Хоч убийте, я не збагну, у чому річ. Але вже зрозуміло, що Рейвенкортові вона не звірятиметься. Її зневага до цього чоловіка безмежна, а це означає, що, якщо я мушу врятувати її життя, мені треба або бути в подобі людини, яка Евелін більше до серця, або діяти, не розраховуючи на її допомогу.
Цей несподіваний поворот подій викликає в мене роздратування, і я несамовито намагаюся підшукати бодай якийсь інший спосіб, щоб усе ж таки попередити Евелін, аж раптом у дверях оранжереї з’являється Себастіан Белл. Його поява справляє на мене найхимерніше враження. Авжеж, ця людина — це я, але коли я дивлюся, як він обережно, наче миша лиштвою, скрадається до кімнати, мені важко в це повірити. Він горбиться, іде потупившись, руки його притиснуті до боків. Щокроку він скрадливо роззирається, наче світ навколо — це самі лише гострі кути.
— Моя бабуся Гізер Гардкасл, — каже Евелін, помітивши, що він роздивляється портрет на стіні. — Не надто вже улесливий портрет, але й вона сама підлабузницею ніколи не була.
— Перепрошую, — мовить Белл. — Я…
Їхня розмова відбувається точнісінько в тому руслі, що й учора, її цікавість до цього жалюгідного створіння викликає в мене щось схоже на проштрик ревнощів, хоча найбільше мене наразі турбує геть інше. Белл повторює мій день один в один, утім він щиро вірить, що діє за власною волею, так само, як і я. Але ж тоді виходить, що я зараз наосліп дію за планом, розробленим Деніелом, а це робить мене… Чим?.. Відлунням, спогадом, тріскою, що пливе за течією?
«Скиньте зі столу шахівницю, змініть хід подій. Доведіть, що ви неповторний».
Тягнуся до дошки, але думка про реакцію Евелін, про її зневагу, про сміх оцих панянок… Ні, це вже занадто. Сором знесилює мене — я відсмикую руку. Певна річ, випаде й інша нагода, треба просто бути напоготові.
Цілком і повністю деморалізований, розуміючи, що програш неминучий, я поквапом роблю останні декілька ходів, непристойно швидко підставляю під удар свого короля й шкандибаю геть з оранжереї. За спиною стишується голос Себастіана Белла.
15
Як я й звелів, Каннінгем чекає на мене в бібліотеці. Він умостився на краєчку стільця, стискаючи в руці розгорнутий лист — ту записку, що я йому дав. Угледівши мене, схоплюється, але, прагнучи якнайшвидше забратися з оранжереї, я надто вже захекався. Чую власне дихання — хрипке, уривчасте сичання, яке вихоплюється зі зморених легень.
Камердинер, утім, не квапиться мені допомагати.
— Звідки ви знали, що відбуватиметься у вітальні? — питає він.
Я намагаюся відповісти, але горло моє наразі здатне пропускати або слова, або повітря. Я обираю повітря, хапаю його, ковтаю так само спрагло, як Рейвенкорт ковтає все, що йому трапляється, а сам тим часом дивлюся крізь напівпрочинені двері в кабінет. Я сподівався був заскочити Морового Лікаря під час розмови з Беллом, але моя марна спроба попередити Евелін забрала більше часу, ніж я сподівався.
Що ж, напевне, нічого дивного в цьому немає.
Ще дорогою до селища я зрозумів, що Моровому Лікареві заздалегідь відомо, де й коли мене можна зустріти, тому він, певна річ, з’являється тільки там, де я не зможу влаштувати на нього засідку.
— Усе відбувалося точнісінько так, як ви написали, — каже тим часом Каннінгем, вражено дивлячись на аркуш паперу. — Тед Стенвін нагрубіянив покоївці, Деніел Коулрідж за неї заступився. Тими самими словами, які ви записали.
Я міг би все пояснити, але поки що зволікаю, адже він іще не дістався того, що турбує його найбільше. Натомість я чвалаю до крісла й важко опускаюся на подушки. Ноги аж скімлять від жалюгідної вдячності.
— Це якийсь розіграш? — питає камердинер.
— Ні, це не розіграш, — відповідаю я.
— А цей… цей, останній рядок, де ви пишете…
— Так?
— … де ви пишете, що ви не лорд Рейвенкорт…
— Я не лорд Рейвенкорт, — підтверджую його слова.
— Ні?!
— Ні. Налийте-но собі випити, щось вигляд у вас не вельми.
Він кориться. Схоже, звичка виконувати мої розпорядження — це єдина частина його особистості, яка досі не капітулювала. Камердинер повертається з келихом, сідає, відсьорбує напій, прикипівши до мене очима. Коліна стиснуті, плечі понурені.
Я розповідаю йому все, починаючи від убивства в лісі й мого першого дня, проведеного в подобі Белла, і аж до нескінченної дороги й нещодавньої розмови з Деніелом. Час від часу на його обличчі з’являється сумнів, але тоді він щоразу потуплює очі на аркуш, який тримає в руці. Мені зараз майже шкода Каннінгема.
— Може, ще вип’єте? — пропоную я, киваючи на його напівпорожній келих.
— Якщо ви не лорд Рейвенкорт, то де ж тоді зараз він сам?
— Не знаю.
— Він живий? — Йому несила дивитися на мене.
— А вам цього не хочеться?
— Лорд Рейвенкорт лагідно до мене ставився, — каже він, обличчя на мить затьмарює злість.
«Це не відповідь на запитання».
Знову дивлюся на Каннінгема. Потуплені очі, брудні руки, поблякле татуювання — нагадування про темне минуле. Аж раптом мені спадає несподіваний здогад: я усвідомлюю, що він і справді наляканий, але зовсім не тим, що я йому розповів. Він боїться того, що може бути відомо людині, яка вже пережила цей день. Він щось приховує, я цього певен.
— Мені потрібна ваша допомога, Каннінгеме, — кажу я. — У нас попереду чимало справ, але в подобі Рейвенкорта в мене просто не стає на все це снаги.
Він вихиляє рештки з келиха одним ковтком і зводиться. Від випитого на щоках його маковіють червоні плями, а, коли він заговорює, голос бринить несподіваною мужністю — теж завдяки алкоголю.
— Зараз я вас залишу. Повернуся завтра, коли лорд Рейвенкорт… — Він затинається, добираючи слова. — …знову буде тут.
Стримано вклонившись, камердинер рушає до дверей.
— Ви й справді гадаєте, що він і надалі користуватиметься вашими послугами, коли дізнається вашу таємницю? — запитую різко. Несподівана думка сколошкала розум, наче камінь, укинутий до ставка. Якщо я маю рацію й Каннінгем справді щось приховує, це щось має бути достатньою мірою ганебним, щоб цим можна було скористатись як важелем впливу.
Він ціпеніє біля мого крісла, стискаючи кулаки.
— Що ви маєте на увазі? — питає він, дивлячись просто перед собою.
— Зазирніть-но за подушку вашого крісла, — кажу, намагаючись приховати хвилювання у власному голосі.
Мої дії цілком логічні, але це не означає, що задум спрацює.
Він кидає погляд на крісло, потім зводить очі на мене. Мовчки робить, як я сказав, і видобуває назовні маленький білий конверт.