Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 19)

— Не знаю, — каже Деніел з натяком на роздратування. — У цьому будинку стільки таємниць, що обрати потрібну з цієї величезної купи — вельми непросте завдання. Утім якщо волієте дослухатися до моєї поради, то вам варто негайно пристати до пошуків Анни. На перший погляд може здатися, що вісім утілень — це багато, але для виконання цього завдання потрібно чи не вдвічі більше. Вам стане в пригоді будь-яка допомога.

— Анна! — вигукую я, згадавши жінку в кареті, яка супроводжувала дворецького. — Хіба ж вона не знайома Белла?

Він глибоко затягується, замислено роздивляючись мене примруженими очима. Мені здається, що він наче перебирає подумки майбутні події, прикидаючи, про які саме з них варто мені розповісти.

— Вона, так само як і ми, тут у пастці, — каже він нарешті. — Вона друг, ну, тією мірою, якою в такій ситуації взагалі бодай когось можна вважати другом. Вам треба знайти її якомога швидше — до того, як це зробить Лакей. Він полює на нас обох.

— Він підкинув дохлого кролика до моєї спальні… тобто до спальні Белла… минулої ночі.

— Це лише початок, — одказує він. — Його мета — убити нас, але тільки після того, як він добряче розважиться.

Кров стигне в моїх жилах. Мене накриває хвиля нудоти. Щось на кшталт цього я й підозрював, але почути, як про вбивство кажуть отак, напряму — це щось геть інше. Заплющую очі, довго видихаю носом, намагаючись звільнитися від страху — це Рейвенкортова звичка, його власний спосіб прочистити розум, хоча я й гадки не маю, звідки мені про це відомо.

Коли я знову розплющую очі, хвилювання де й поділося.

— Хто він? — питаю з несподіваною навіть для самого себе наполегливістю.

— Гадки не маю, — озивається Деніел, видмухуючи дим у вікно. — Якби я вважав це місце банальним нудним пеклом, то сказав би, мабуть, що це диявол. Він по черзі прибирає нас, своїх суперників, щоб сьогодні вночі першим дати відповідь Моровому Лікареві.

— У нього теж різні подоби? Різні втілення, так само як у нас?

— А оце цікаво, до речі, — зауважує він. — Схоже, що ні, але вони йому, здається, і не потрібні. Йому відомо про всі наші подоби, і нападає він саме тоді, коли ми безпорадні. Він спромігся скористатися кожною моєю помилкою.

— Як же нам зупинити людину, якій наперед відомі всі наші дії?

— Якби я це знав, потреби в цій розмові не було б, — озивається він роздратовано. — Пильнуйте. Він никає цим будинком, наче якийсь бісів привид, і, якщо лише заскочить вас на самоті… Одне слово, ліпше не давайте йому такої нагоди.

Тон Деніела похмурий, обличчя — замислене. Хай там хто він є, цей Лакей, схоже, майбутнього мене ця людина лякає неймовірно. І це страхає мене навіть дужче, ніж усі щойно почуті попередження. Неважко зрозуміти чому. Моровий Лікар дав мені вісім діб на те, щоб розв’язати таємницю вбивства Евелін, і вісім утілень. Себастіан Белл проспав північ, отже, цієї подоби я більше не приберу.

Виходить, залишається сім днів і сім утілень.

Другою й третьою моїми подобами були дворецький і Дональд Девіс. Жінка в кареті не згадувала Девіса, і це доволі дивно, але, вочевидь, до нього можна застосувати ті самі правила, що й до дворецького. Обидва мають до півночі ще чимало часу, але один з них жорстоко побитий, а другий спить десь посеред торованого шляху, за багато миль від Блекгіту. Користі від обох практично жодної. Отже, день другий і третій можна викреслити. Зараз маємо четвертий день і Рейвенкорта, зиску від якого також небагато, він радше справдешній тягар. Не знаю, чого сподіватися від моїх наступних чотирьох утілень — хоча Деніел справляє враження досить тямущого хлопа, — але скидається на те, що Моровий Лікар грає накрапленими картами. Якщо Лакеєві справді відомі всі мої слабкі місця, то хай Бог мені допоможе, бо місць оцих маю чимало.

— Розкажіть-но мені все, що вам наразі відомо про смерть Евелін, — кажу я. — Якщо ми працюватимемо разом, то зможемо вирішити цю загадку до того, як Лакей дістане нагоду нам зашкодити.

— Єдине, що я можу вам розповісти, — це те, що вона щоразу гине рівно об одинадцятій вечора.

— Але ж вам достеменно відомо ще щось, окрім цього?

— Так, я знаю набагато більше, але не хочу ризикувати, ділячись із вами цими відомостями, — каже він, позирнувши на мене. — Усі мої плани ґрунтуються на ваших подальших діях. Якщо розповім вам щось таке, що примусить вас діяти по-іншому, я не зможу бути впевненим, що все відбуватиметься, як раніше. Ви можете втрутитися під час якоїсь події, корисної для мене, чи опинитеся не там, де маєте бути, щоб відтягнути увагу людини, чию кімнату я замірився обшукати. Одне хибне слово — і всім моїм планам гаплик. Цей день мусить іти своїм звичаєм, не тільки заради мене — заради вас також… — Він тре чоло, і з цього жесту зрозумілим стає, який він утомлений. — Перепрошую, Рейвенкорте, але найліпше буде, якщо своє розслідування ви вестимете без сторонньої допомоги.

— Чудово, — озиваюсь я, намагаючись приховати від нього своє розчарування. Дурнувата й марна спроба, авжеж, адже він — це і є я. Він пам’ятає, що я відчуваю цієї миті.

— Утім ваша порада знайти вбивцю свідчить про те, що ви довіряєте Моровому Лікареві, — веду я далі. — Ви знаєте, хто він?

— Поки що ні, — відповідає Деніел. — І «довіряю» — це аж надто гучно сказано. У нього в цьому будинку достеменно є якась власна мета, я цього певен, але наразі я не бачу іншого виходу, аніж зголоситися на його вимоги.

— А він вам, бува, не пояснив, з якої саме причини все це з нами відбувається? — цікавлюсь я.

Нас відвертає шум біля дверей. Озираємося й бачимо Рейвенкортового камердинера, який на ходу скидає із себе пальто й намагається розплутати довгий фіолетовий шарф. Він трохи захекався, волосся розкошлане вітром, щоки почервоніли від холоду.

— Я отримав повідомлення, що негайно потрібен вам, мілорде, — каже він, і досі намагаючись стягнути шарф.

— Каюся, це я доклав до цього рук, — каже Деніел, миттю повертаючись до своєї ролі. — Маєте чимало справ, от я й вирішив, що без Каннінгема вам не впоратися. До речі, щодо справ: мені вже теж час. Опівдні в мене зустріч із Себастіаном Беллом.

— Я не кину Евелін напризволяще, Деніеле, — кажу я.

— А я її й не полишав, — каже він, викидаючи недопалок надвір і зачиняючи вікно. — От лише чому бути, того не минути: лиха доля все одно її спіткала. Будьте до цього готові.

Широкими кроками він іде до дверей. Коли він відчиняє двері до кабінету, бібліотеку наповнюють гомін голосів і гучний дзенькіт посуду. Коулрідж проходить до вітальні. Там уже зібралися на обід гості, а це означає, що Стенвін от-от має нагрубіянити покоївці Люсі Гарпер, у той час як Себастіан Белл дивитиметься у вікно, почуваючись нікчемою. Відтак гості вирушать на полювання, Евелін знайде записку в мурівлі колодязя, чиясь кров проллється на цвинтарі, поки двоє друзів чекатимуть на жінку, яка так і не прийде. Якщо Деніел має рацію, то я не здатен у жодний спосіб порушити цей перебіг подій, хоча хай мені грець, якщо бодай не спробую цього зробити. Може, відповідь на загадку Морового Лікаря й справді єдиний спосіб вибратися з будинку, але приносити задля власної свободи в жертву Евелін я не збираюся. Я маю намір урятувати її, урятувати за будь-яку ціну.

— Чим можу прислужитися, мілорде?

— Дайте-но мені ручку, чорнило й папір. Мені треба дещо записати.

— Так, авжеж. — Він видобуває все це з валізки.

Пальці в мене надто недоладні для вправ у каліграфії, але, навіть попри розмазане чорнило й огидні ляпки, написане прочитати можна, і то завиграшки. Зиркаю на годинник. За чотири хвилини південь. Майже час. Помахавши аркушем, щоб швидше висохло чорнило, я складаю записку, ретельно розгладжую місця згину й віддаю Каннінгемові.

— От, беріть, — кажу я, мимохідь помітивши, що пучки в нього замазюкані чимось чорним. Шкіра почервоніла — вочевидь, він намагався відтерти бруд, — але чорнота все одно в’їлася в подушечки пальців.

Помітивши мій погляд, він забирає аркуш і ховає руки за спину.

— Зараз ви підете до вітальні, де подаватимуть обід, — кажу я. — Лишайтеся там і спостерігайте за подіями, а відтак прочитайте записку й повертайтеся до мене.

Обличчя його ледь маковіє від збентеження.

— Мілорде?..

— На нас чекає дуже химерний день, Каннінгеме, і мені треба, щоб ви цілком і повністю мені довіряли.

Відмахнувшись від його заперечень, я жестом прошу його допомогти мені звестися.

— Робіть, як я сказав, — наказую, зі стогоном спинаючись на ноги. — Відтак повертайтеся й чекайте на мене.

Каннінгем простує до вітальні, а я беру ціпок і вирушаю до оранжереї в пошуках Евелін.

Ще рано, гостей в оранжереї небагато, леді ласують напоями з бару, знеможено влаштувавшись на стільцях й у фотелях. Враження таке, ніби вони страшенно втомлені, наче оцей блідий рум’янець молодих років — важкий тягар, а будь-яка дія геть їх виснажує.

Вони пошепки обговорюють Евелін, хвилі гидотного сміху долинають до столика в кутку, де вона сидить за шахівницею. Евелін грає сама із собою, цілком зосередившись. Хай там як вони намагаються її збентежити, вона не звертає на це ані найменшої уваги.

— Еві, чи ми можемо поговорити? — запитую, шкандибаючи до неї.

Вона звільна зводить голову і якусь мить спантеличено дивиться на мене. Її волосся, як і вчора, зібране у високий хвіст, від чого риси здаються гострішими, суворішими. Але, на відміну від учорашнього дня, вираз обличчя не пом’якшується, коли вона бачить, хто перед нею.