Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 9)
Остерігаючись дощу, вони розпалили багаття та приготували овочеве рагу, а Тея, як і щовечора, пірнула в спомини про минуле. Вона розповіла їм, як колись ці поїзди пересувалися землею й за лічені хвилини доставляли науковців та їхні припаси до місця призначення.
— Інститут Блекгелз володів усім островом, — задумливо розповідає вона. — Наші лабораторії були вбудовані в старий ядерний бункер під землею, але більшість часу ми проводили на поверхні, ходили в походи та плавали в морі. Перед кінцем світу на Німу працювали тисячі людей, але після появи туману майже всі повернулися додому.
— Що сталося з Блекгелзом? — запитала Клара.
Дівчина знала, що вони якось втратили вхід до лабораторії, але це єдина інформація, яку їй коли-небудь розповідали.
— Він досі там, — сказала Тея, тупнувши ногою по землі. — Його тунелі тягнуться майже усім східним узбережжям, але туман зумів прокрастися навіть крізь тріщини в основній породі острова. Ми мусили евакуюватися посеред ночі й зачинити за собою двері Блекгелзу, інакше туман заполонив би весь острів. Відтоді туди ніхто не повертався, але наші лабораторії мали б герметично зачинитися, щойно пролунав сигнал тривоги. Там залишилося все наше обладнання, усі наші експерименти — усе, що мені потрібно для того, щоб знищити туман і забратися з цього острова. Я просто не можу туди дістатися.
Збентежена Тея усвідомила всю глибину смутку, що прозвучав у її голосі, швидко перепросила й пішла спати.
У вагоні звук скрипки гучнішає, тому Клара затуляє вуха, намагаючись перекричати музику.
— Хвей!
Одна зі струн бринькає, й музика раптово обривається. Зосередженість на спокійному обличчі Хвей миттєво поступається занепокоєнню, коли майбутнє безшумно змінює свій курс.
— Я розбудила тебе, — промовляє вона.
— Мене розбудила скрипка, — уточнює Клара. — Але ти, безумовно, до цього причетна.
— Мені дуже шкода, — каже вона. — Я виступаю сьогодні ввечері, але не мала часу на репетиції.
— Не хвилюйся, тобі не треба репетирувати, — відповідає Клара крізь позіхання.
— Ні, треба.
— Ні, не треба, — каже Клара, потягуючись. — Ти грала для нас щовечора й не пропустила жодної ноти.
— Це зовсім інше. Я вперше гратиму цей концерт перед усім селом. — Вона стишує голос. — Ебі сказала мені, що всі старійшини там будуть.
— Це не має значення, — відповідає Клара. — Тебе всі люблять. Вони завжди тобою захоплюються. Неважливо, як добре ти граєш.
У її тоні проступають нотки заздрості, і вона поспішає приховати своє збентеження.
— У тебе все вийде, — закінчує вона невпевнено.
Хвей обдумує слова подруги, а Клара картає себе за те, що так легко випустила на поверхню так ретельно приховуване.
Я скажу це на захист Клари: любити Хвей буває непросто. Її талант так яскраво сяє, що все тьмяніє на його тлі, і не заздрити цьому важко.
А ще гірше — Хвей зрозуміла свої здібності й стала дуже лінуватися, перестала докладати хоч якихось зусиль. Якби я не втрутилася, вона б найняла людей, які б замість неї вирощували врожай, чистили її одяг і бігали за нею, підбираючи речі, які вона впустила. Я ніколи не розуміла, чому люди схиляють голови перед талантом, але це трапляється в кожному поколінні.
— Твоя правда, — з полегшенням каже Хвей. — Авжеж, ти маєш рацію. Ти завжди маєш рацію. Дякую, Кларо. Що б я без тебе робила?
— Те саме, але повільніше, — відказує Клара й раптом, змінивши позу, уловлює запах свого тіла. — Я сподіваюся, що найближчим часом нарешті зможу помитися, — бурчить вона.
— Не ти одна, — погоджується Хвей і кидає їй закоркований глечик. — Ось.
Клара виймає корок і підозріло принюхується. Останні три тижні вони харчуються лише вареними овочами та бульйонами, і її шлунок уже задумується про втечу до когось із кращим раціоном.
— Апельсиновий сік! — вигукує Клара. — Де ти його взяла?
— Тея знайшла кілька дерев неподалік звідси. Вона вичавила його сьогодні вранці.
— Тея була тут?
— Ми мило поговорили.
— Я хропіла?
— І пускала слину, — підтверджує Хвей.
Клара стогне й затуляє обличчя руками.
Цілих п’ять років Тея не брала нових наступників, та раптом оголосила, що в березні знову набиратиме учнів. Сорок три людини подали заявки, і Німа наступні шість місяців викладала математику, фізику, біологію та інженерію. Здебільшого кандидати відсіювалися через складність занять, і лише дев’ятнадцять фактично вижили, щоб пройти випробування в жовтні.
Протягом двох днів їм давали різні прилади для розбирання й ремонту, до того ж вони мали розв’язати задачі та створити хімічні сполуки.
З огляду на непрості стосунки Теї з Еморі всіх дуже вразило, що Клара подала заявку на участь у випробуваннях, і ще дужче — коли впоралася з ними. Вона стала однією з двох відібраних, разом із Хвей. Ще дужче дивувало те, що вони були двома наймолодшими кандидатками.
Тея аж ніяк не змушувала Клару вважати, що її мати налаштована проти неї, але вона досі відчуває, що має бути ідеальною в усьому — навіть у тому, як спить.
— Я жартую, — каже Хвей, радісно плескаючи в долоні. — Сьогодні вранці я ходила в туалет, і на зворотному шляху Тея дала мені апельсиновий сік. Навіть якби вона цього не зробила, тобі не варто хвилюватися. Ти дуже чарівно спиш.
На обличчі Клари проступає рум’янець, вона ковтає сік, щоб приховати збентеження, і береться зацікавлено вивчати їхнє оточення.
— Ти маєш сказати їй про свої почуття, — кажу я.
Клара, як і завжди, ігнорує мене. Шкода, бо якби вона набралася сміливості, то могла би бути щасливою з Хвей. Мені навіть не потрібно заглядати в майбутнє, щоб побачити це. Кохання — це просто те, чого люди потребують і чого їм бракує. Це дві зламані частинки, які на якийсь час поєднуються.
На жаль, вона замовкла і, мабуть, не отримає іншого шансу. До завтрашнього ранку Хвей, найімовірніше, буде мертвою, а Клару решту її життя мучитимуть думки про те, що вона не сказала, і про можливе майбутнє, якби вона ризикнула.
Клара не усвідомлює цього переломного моменту в її історії й просто витирає з підборіддя апельсиновий сік, оглядаючи вагон поїзда, у якому вони спали. Він великий і широкий, зі зламаними поручнями й заглибленнями на металевих сидіннях. Дивна ліана завширшки з Клару пробивається крізь підлогу й обвивається навколо порожніх вікон з такою силою, що може їх вирвати. Ліана випромінює внутрішнє світло й не схожа на жодну рослину, що Клара коли-небудь бачила. Її поверхня вкрита сотнями перехресних порізів, наче хтось пройшовся по ній сокирою. Хай хто б це був, вони не проникли надто глибоко.
Допивши сік, Клара шукає у вагоні свої речі. Їм дозволялося брати із собою лише те, що вміщалося в рюкзак, але вона завжди мала хист до безладу. Її ніж лежить під бур’янами, запасний одяг повсюди розкиданий, а зошити занесло в найвіддаленіші куточки вагона.
— Ти бачила імена? — запитує Хвей, поки Клара нишпорить навколо в пошуках маленьких дерев’яних брусочків, які вона використовує для різьблення.
— Які імена?
— Видряпані на металі під лавкою, — відповідає Хвей і кладе свою улюблену скрипку у вовняний футляр. — Це остання група учнів Теї. Там є ім’я твого батька.
Клара схвильовано стежить за її вказівним пальцем.
— Артур, Еморі, Тасмін, Кіко, Рейко, Джек, — читає вона вголос, її голос теплішає на імені батька.
Вона проводить пальцем по зазубрених краях слова «Джек» та уявляє, як він видряпує літери, наспівуючи, як і завжди під час роботи.
— Йому було сімнадцять, коли він це зробив, — кажу я. — Тобі стільки ж, скільки йому. Тея завжди приводить сюди своїх нових наступників після проходження випробування. Це була його перша подорож за межі села. Він так хвилювався, що Тея мусила сказати йому, щоб він перестав повсюди бігати. Твоїй мамі було дуже ніяково.
Клара ніжно вимовляє ім’я матері. На відміну від батька, який наповнював її дитинство розповідями про своє учнівство, Еморі дуже рідко згадувала про цей період свого життя.
— Еморі протрималася тут лише шість тижнів і потім звільнилася, — пояснюю я. — Це б сталося раніше, але твій батько підтримував її.
Він загинув у штормі п’ять років тому разом з іншими учнями. Клара досі щодня про нього згадує.
Під іменами вона бачить обриси інших слів, приховані високими бур’янами. І відсунувши їх, знаходить ще одне послання.
Пульс Клари пришвидшується.
— Що це означає? — нервово запитує вона.
— Це старий напис, — відповідаю я. — Не хвилюйся про це.
— Кого погубила Німа?
— Я ж сказала, не хвилюйся про це.
Моя ухильність не надто вгамовує її занепокоєння, але її увагу відвертає голос Теї, яка гукає їх ззовні.
— Кларо, Хвей, ми вирушаємо!
— Ти готова? — запитує Хвей, застібаючи свій рюкзак. — Не забудь залишити одну зі своїх пташок.