Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 10)

Клара обнишпорила кишені й дістала маленького дерев’яного горобчика. Вона вирізьблює їх, коли губиться в думках, і в її кишенях торохтить уже з десяток таких пташок. Вона лишає їх як мітки на своєму шляху.

Дівчина кладе одну з фігурок на сидіння й поспіхом вибігає на вулицю, під сонячні промені, чим сполохує кроликів, які тікають у довгу траву, розбурхує коників-стрибунців і бабок, які здіймаються в повітря. Перед Кларою виринає згаслий вулкан із затягнутою туманом вершиною.

Земля під ногами суха, і лише маленький сосновий лісок кидає мізерну тінь. Руїни старовинних кам’яних мурів окреслюють оливкові та фігові гаї, які колись тут вирощували. Тепер вони здичавіли, гнилі плоди вкривають землю, слугуючи їжею для тварин.

Клара замислюється, чи варто спитати мене, де вони, але Тея хоче, щоб вони самі створили мапу у своїй голові, щоб краще орієнтуватися в майбутньому.

Вона згадує, як у школі Німа підняла запліснявіле коричневе простирадло й пояснила, що це форма й колір їхнього острова, якщо дивитися на нього згори. У самому центрі вулкан, і що далі вглиб острова, то крутішою й більш кам’янистою стає місцевість.

Похід із півночі на південь уздовж узбережжя займає два дні і майже стільки само — зі сходу на захід, адже потрібно знайти спосіб зробити це й не зламати ноги. На щастя, острів укритий старими козячими стежками, які здатні неабияк прискорити подорож, але тільки якщо ви знаєте, де їх знайти.

— Сонце зліва від вулкана, — бурмоче Клара. — Ми, мабуть, отаборилися на його південному схилі.

Її серце завмирає. Село на південному заході. До нього лише кілька годин пішки, але місцевість майже непрохідна. Має бути інший обхідний шлях.

Клара кидає погляд на Тею, намагаючись зрозуміти її наміри. Старійшина затуляє очі від сонця, дивлячись на вершину вулкана. Вона така худа, як і сосни, що її оточують, і здається майже такою ж високою. Її темне волосся коротко підстрижене, блакитні очі дуже пронизливі, а бліде обличчя, з високими вилицями й гострим підборіддям, доволі натягнуте, без жодної зморшки. Її врода вражає. Нею не милуються — їй вклоняються.

Теї майже сто десять років, що досі дивує Клару, адже на вигляд вона не набагато старша за Еморі.

— Ця стежка виведе нас до вулкана, — каже Тея й пальцем вказує в повітрі маршрут. — Ми прямуємо до котла. Матіс помер минулої ночі, — вона кидає на Клару оцінювальний погляд, у якому немає ані співчуття, ані жалю, — тобі вистачило часу, щоб оплакати свого прадіда?

— Так, — відповідає Клара, знаючи, що це єдина допустима відповідь на це запитання.

Щоб підтримати подругу, Хвей стискає її руку, але в цьому немає потреби. Джек потонув, коли Кларі було дванадцять, і вона не переставала плакати цілий рік. Ці сльози щось забрали з неї. Вона стала більш відстороненою, ніж колись, і тепер занадто легко сприймає смерть.

— За нашим звичаєм місце померлого займає дитина, — продовжує Тея. — Наше завдання — забрати цю дитину та привести її в село сьогодні пополудні.

Клара та Хвей хвилюються. День появи нової дитини — одна з найвизначніших подій у житті села, але Тея зазвичай робить це сама. Ніхто ніколи не бачив, звідки діти з’являються на світ, та й самі вони не можуть цього пригадати.

— Наше завдання займе близько шести годин, і поки ми будемо йти, я перевірятиму ваші знання хімічних взаємодій. — Тея потирає руки в рідкісному прояві ентузіазму. — Хто хоче бути першою?

Тея вирушає, Хвей слідом за нею, а Клара ледь переставляє ноги, дивлячись у спину Теї, занурена в роздуми про попередження, яке раніше знайшла у вагоні.

— Вона погубила нас, вона погубить і вас, — бурмоче вона, і колючий страх пробігає її спиною.

Хто міг написати щось аж таке жахливе?

Розділ 11

Сет крокує тінистим провулком між східним крилом казарм і високим муром, що оточує селище. Суцвіття рожевих і білих бугенвілій пробиваються крізь тріщини в камені й ростуть так густо, що йому доводиться розсувати квіти, щоб пропихатися вперед, відлякуючи метеликів, які відпочивають на їхніх пелюстках.

— Ти негарно вчинив з Еморі сьогодні вранці, — кажу я.

— Знаю, — зізнається він, трохи заспокоївшись. — Просто вона мене дуже дратує. Вона із самого дитинства ставить запитання, на які ніхто не може відповісти. Вона знає, що це не має сенсу, але продовжує допитуватися.

— Чому тебе це так дратує?

— Тому що… — Він затинається, адже вперше глибоко замислюється над цим. «Тому що… це завжди хороші запитання», — подумки визнає він. Еморі камінчиками відкладає їх у свідомості, і від них немає спокою. Ось чому, як він вважає, у його доньки так мало друзів. Ось чому люди почуваються напружено поруч із нею.

Ось чому він напружений поруч із нею. Є стільки всього, чого він волів би не помічати.

Він виходить у двір позаду казарм, порожній о цій порі. Тут склади та старі офіси, відремонтовані й перетворені на майстерні для всіх, кому вони потрібні. У цих будівлях селяни виробляють мило, папір і фарби, перетирають величезні мішки нарцисів і куркуми для виготовлення барвників. Вони шиють одяг і взуття, а також роблять нові інструменти зі старого заліза й дерев, що ростуть у лісах поблизу ферм.

За кілька годин усі повернуться на свої місця, і в цих будівлях стане душно та спекотно, а на задньому дворі висітиме сморід хімікатів, вареного бур’яну, воску та крохмалю.

Сет проходить крізь тінь радарної вежі й опиняється біля маленької хатини з червоної цегли, зі склепінчастим дахом і механічним годинником, який завдяки Гефесту досі цокає.

Він просовує голову у відчинені двері, його очам потрібен час, щоб звикнути до темряви. Шестеро дітей сидять за партами й дивляться, як Німа щось показує на пластиковій мапі світу.

Ця мапа висіла на стіні, коли старійшина тільки заснувала тут школу, як болісне нагадування про втрачене. Вона викреслила все, що не було цим островом, намалювала навколо нього ідеальне коло і так позначила безпечну зону між ним та краєм світу.

— Ми ніколи не дізнаємося, хто створив таку жахливу зброю або чому її використали, але ми знаємо, що туман заскочив нас зненацька, — каже вона вже звичним голосом. — Не було жодних планів на випадок катастрофи такого масштабу. Не було жодних укриттів, якщо тільки ви не мали багатства або ж запасів продуктів та інших речей. У школі наших дітей навіть не вчили елементарних навичок виживання.

Вона нетерпляче зиркає на годинник, чим дивує Сета. Німі подобається викладати. Мабуть, відбувається щось важливе, якщо вона така незібрана.

Старійшина повертає свою увагу до дітей, її погляд блукає їхніми захопленими обличчями.

— Тепер здається дивним, що ми були так жахливо підготовані, — нарешті продовжує вона. — Людство перебувало на межі вимирання майже століття, перш ніж кінець справді настав. Ми вичерпали всі земні ресурси, а зміна клімату спричинила величезні міграції населення, знищуючи водночас родючі землі та придатний для життя простір. Зрештою, ми самі зруйнували наше суспільство ще до того, як природа зробила це за нас, хоча все й так трималося на волосині.

Сет вдихає, охоплений ностальгією. Він пам’ятає цей урок із власного дитинства. Він пам’ятає рішучість Німи та обурення, що вогнем гніву огортало кожне слово.

Одна дитина тягне руку.

— Так, Вільяме, — каже Німа, вказуючи на неї.

— Скільки людей було тут до туману?

— Їх не злічити, — відповідає вона. — Ми мусимо тримати кількість населення на рівні ста двадцяти двох, тому що лише таку кількість здатні утримати наші сільськогосподарські угіддя та система водопостачання, але раніше ресурси були набагато більшими за теперішні. Мільйони щодня народжувалися в містах, більших за цей острів.

Діти шепочуться, їхня уява розгоряється.

Ще одна рука підіймається. Німа киває маленькій дівчинці в кінці класу.

— Чому вони ворогували?

— Ми завжди могли знайти для цього причину, — відповідає вона. — У нас були різні боги, або різний колір шкіри, або ворожнеча тривала так довго, що ми й забули, як її зупинити. Хтось мав потрібне нам, або ми думали, що він планує завдати нам шкоди. Часом це було так цинічно, що наші лідери вірили, що це продовжить їхню власну владу.

— Але чому…

— Спершу підіймаємо руку, коли хочемо щось сказати, — уриває Німа допитливого хлопчину зауваженням. Його рука підіймається, а разом із нею в повітря здіймається і його запитання.

— Чому Ебі не зупинила їх?

— На жаль, її ще не було, щоб допомогти нам, — каже Німа. — Ми були самі у власних головах, без Ебі, яка могла б про нас подбати. Ти, звісно ж, маєш рацію. Якби вона була з нами, нічого б цього не сталося. Вона б стримувала наші найгірші імпульси.

Ще мить вона затримується на цій думці, а діти намагаються уявити, який вигляд мав би цей світ, якби людство ще тоді змогло розвинути колективну свідомість. Тягнеться ще одна рука.

— Так, Шерко?

— Коли Аділ зможе повернутися додому? — різко запитує він. — Моя мама дуже за ним сумує.

Учні напружуються, ошелешені гнівом, який промайнув на обличчі Німи.

— Аділ завдав мені болю, — відповідає Німа, намагаючись заспокоїтись.

— Я знаю, але Ебі вчить нас прощати людей, — слушно зауважує він. — Аділа немає вже давно. Ви досі йому не пробачили?

Він широко розплющує очі, а в його запитаннях немає ні сліду лукавості. Гнів Німи розсіюється, як туман під сонячним промінням.