Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 12)

Клара усвідомлює, що стоїть на краю урвища, пальці її ніг просто над прірвою, а вітер розвіває одяг. Її серце шалено калатає, кров швидко пульсує в жилах.

Вона була такою все своє життя; завжди була тією, хто пірнав найглибше й випливав найдалі. Якщо є куди піднятися — Клара подолає пів дороги ще до того, як її друзі наберуться сміливості рушити. Ця дівчина заходить у найтемніші тунелі, ніби прямує до якогось світла, яке бачить лише вона.

Навіть Тея похвалила її хоробрість, а вона роздає компліменти так часто, як місяць роздає фрукти.

— Після того, як мій тато потонув, я б нізащо не підійшла до моря, — каже вона й нахиляється вперед, вдивляючись у далечінь. — Мама дозволила мені боятися кілька тижнів, а потім вивела мене на пірс одного дня до самого краю води і сказала, що всі наші страхи врешті-решт знаходять нас, тож немає сенсу намагатися втекти. Ми провели годину на цьому пірсі, а потім, нарешті, вона переконала мене пірнути разом із нею.

— Мабуть, це спрацювало, — захоплено каже Хвей. — Ти нічого не боїшся.

— Звісно, боюся, — відповідає Клара. — Але я все одно пірнаю.

Вони далі підіймаються стежкою і врешті натрапляють на Тею та спантеличену козу, які чекають на них перед скляними дверима, вирізаними в скелі, а струмки пари затуманюють вигляд зсередини. Коза гризе молоде деревце й уважно поглядає на людей. Клара приязно погладжує її, здіймаючи хмару пилу з її шерсті.

Тея натискає зелену кнопку, і двері відчиняються, їм в обличчя вдаряє вологість. З безплідної скелі вони раптом ступають у величезний ліс яскравих рослин і зелених дерев під склепінчастим скляним дахом, який підтримується хитромудрою металевою решіткою. Повітря густе й задушливе, їхнім очам потрібна мить, щоб звикнути до приголомшливого розмаїття кольорів і форм, що їх оточують.

— Ласкаво просимо до саду всередині вулкана, — промовляє Тея та розмахує поперед себе рукою. — Усе під цим склепінням було створено вченими Інституту Блекгелз, навіть птахи й комахи. Саме з цих рослин та істот ми видобуваємо сполуки для створення наших найсучасніших ліків і проведення експериментів.

Тея витирає з чола піт. Її футболка та шорти змокли, але вона тримається з такою гідністю, що учні цього не помічають.

— Я піду по дитину, — каже вона. — Зустрінемося на станції канатної дороги, ви знайдете її, коли підете стежкою вздовж стіни кальдери[3] ліворуч від вас. Також я хочу, щоб ви занотували опис п’яти різних рослин, зазначили одну унікальну особливість кожної з них та обґрунтували причину їхньої адаптації.

Тея зникає в лісі та залишає Клару і Хвей нюхати квіти, розтирати пелюстки й щомиті дивуватися такому досягненню людства.

Дорогою вони бачать птахів із хоботками, які харчуються трубчастими квітами, і дивних створінь, що стрибають у кущах, а на їхніх спинах погойдуються мішки з яйцями. Зі стелі звисають квітчасті ліани, що випускають дивний жовтий пилок, який товстими грудками збирається на волоссі та плечах дівчат.

— Що це? — запитує Клара, простягаючи долоню.

— Він дає рослинам поживні речовини, — пояснюю я. — Цей сад — замкнута екосистема. Усе, що тут є, живить усе інше.

Клара здивовано розглядає квіти, її погляд перебігає між метеликами та птахами, комахами, що дзижчать, і чудернацькими деревами з їхнім яскравим цвітінням.

— Де, на твою думку, тримають дітей? — запитує Хвей і з тугою поглядає на дерева.

— Не знаю, — знизує плечима Клара.

— Як ти думаєш, чому нам не дозволяють їх бачити?

— Якби Тея вважала, що нам варто їх побачити, вона б взяла нас із собою, — згодом відповідає Клара.

Над ними співають птахи, та їхня краса одразу привертає увагу Хвей. Вона завмирає, її пальці смикаються, намагаючись імітувати почуті ноти, аж поки птахи не відлітають. Хвей дивиться їм услід із приголомшеним виразом обличчя, а пісня ллється знову десь у глибині саду. Дівчина без роздумів пускається за нею.

— Куди ти йдеш? — запитує Клара.

— Я хочу краще розчути цю пісню, — відповідає вона, продираючись крізь рослини.

— Тея сказала нам іти до канатної дороги, — заперечує Клара.

— Я не буду заходити надто далеко, — каже Хвей, ігноруючи слова подруги.

Клара бурчить, але вже не сперечається. Хвей більше не тут. Світ перетворюється на котел натхнення, з якого ось-ось вирине щось доволі заворожливе. Досі єдиним завданням Клари було не дати Хвей впасти з гори, коли та намагалась краще розчути вітер.

З кожним кроком листя густішає, а через непередбачувані зміни напрямку руху Хвей Клара втрачає орієнтир.

Її увагу відвертає крилата білка з вусиками, яка зависла трохи над землею та пробує запхнути квітку собі до рота. Відчувши погляд дівчини, білка припиняє пошуки їжі й витріщається на неї своїми блискучими очицями.

Якусь мить вони розглядають одне одного.

Її вусики смикаються. Вуха нашорошуються.

З чагаря виривається змія й безжально встромляє ікла в спину білки.

Злякавшись, Клара відскакує вбік, а змія розтуляє пащу й цілком поглинає свою жертву, яка звивається в конвульсіях всередині неї. Кілька хвилин вона нажахано й захоплено спостерігає, як тіло змії розтягується, щоб умістити їжу, аж поки та нарешті не заповзає назад у кущі.

Врешті вона знову зводить голову й помічає, що Хвей зникла в хащах.

— Хвей! — гукає вона, але не отримує відповіді.

Вода крапає з листя навколо неї, а дивовижний сад умить стає ворожим та незнайомим.

Клара, як і всі, хто виріс у селі, ніколи не була самотньою. Її перший спогад — це знайомство зі мною в думках, і відтоді вона оточена любов’ю та сміхом. Це перший раз у її пам’яті, коли вона озирнулася довкола й не побачила жодного доброго обличчя.

— З тобою все гаразд, — кажу я заспокійливо. — Тут немає нічого, що могло б тобі зашкодити.

— Навіть змія?

— Ну, змія вже не голодна, — кажу я.

— Куди пішла Хвей? — запитує вона напруженим голосом.

— Прямо, — відповідаю я. — Ти почуєш, як вона наспівує.

Клара проходить у глибину саду, віддаляючись від своєї подруги, яка насправді лише за тридцять кроків ліворуч від неї. За наступні п’ять хвилин їй потрібно відійти якнайдалі від Хвей, інакше острів не переживе цей тиждень. Ось таке тонке підґрунтя подій, на яких тримається майбутнє. Якщо бодай одна деталь буде не на своєму місці, усе піде шкереберть.

Клара швидко пробирається крізь гілки, ніби намагається обігнати страх, що підкрадається до неї ззаду.

— Ти впевнена, що вона тут? — запитує дівчина й переступає через струмок. Раптом пронизливий вереск прорізає густе листя позаду неї, але різко обривається.

Клара мотає головою, намагаючись знайти джерело крику, але він, здається, лунає звідусіль.

— Хвей? — кричить вона й біжить туди, звідки прийшла. — Хвей!

Вона спотикається об коріння, колючки дряпають її обличчя, і на ньому виступають крихітні краплинки крові. Вона вибігає на галявину й витирає піт, який скрапує з чола.

— Ебі… де…

Важка рука стискає її плече.

Клара обертається й бачить, що над нею стоїть Гефест, який тримає в руках дивну конусоподібну штуковину, з якої стирчать кілька довгих антен. Вона злякано відступає, спотикається і з різким болем приземляється на сідниці.

— Ти не маєш тут бути, — заявляє він низьким тоном.

Тея виходить з-за спини Гефеста з маленьким хлопчиком, що тримається за її ногу. Його світле волосся мокре та скуйовджене, а карі очі широкі та тьмяні. Він одягнений у яскраво-білий, подекуди мокрий халат. На вигляд йому вісім років — стільки мають усі діти, коли прибувають у село.

Вираз його обличчя навдивовижу порожній.

Хвей стоїть серед дерев поблизу них і тримає на витягнутих руках маленьку металеву коробочку. Вона опустила голову й нестримно тремтить.

— Що сталося? — запитує Клара в подруги.

— Ти хіба не маєш бути в іншому місці? — перебиває Тея.

— Я почула крик.

— З нашим юним другом сталося нещастя, — промовляє Тея, показуючи на закривавлену пов’язку на передпліччі хлопчика. — Я перев’язала йому рану, і ми готові продовжити нашу подорож.

Клара поглядає на пов’язку, але знає, що вона тоді чула не його крик.

— Це була Хвей.

— Ти помиляєшся.

Клару трясе. Вона не вірить, що Тея могла так нахабно їй збрехати. Зазвичай, якщо Тея не хоче щось розповідати Кларі, то просто ігнорує запитання або змінює тему.

Клара зиркає на Хвей у пошуках підтримки, але подруга відводить погляд.

— З тобою все гаразд? — запитує вона.

— З нею все гаразд, — нетерпляче уриває Тея. — Зі мною все гаразд. З хлопчиком усе гаразд. Більше жодних запитань. Настав час нашому юному другові познайомитися з новими батьками, до того ж ми вже запізнюємося.