Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 14)
— Ні, — визнаю я.
— Ми посваримося?
— Не відразу, але згодом.
— Я так і думала, — втомлено бурмоче дівчина.
Тея спостерігає за нею, її блакитні очі сяють у сонячному світлі. Усупереч репутації її погляд має дивовижну здатність змінюватися від холодного до теплого, залежно від ситуації, і зараз він сповнений турботи про її юну ученицю.
— Я відчуваю, що ти не налаштована на щасливе возз’єднання, — свідомо промовляє вона.
— У тебе є якась робота, яку потрібно виконати?
— Робота завжди є, Кларо. — Зі складок одягу вона дістає ампулу з кров’ю. — Це хлопчикова. Мені потрібно її проаналізувати.
Клара бере її, розглядаючи, як рідина виблискує на світлі.
— З ним щось не так?
— Не те щоб не так, але, безумовно, щось дивне, — відповідає Тея. — Приймеш ванну, а потім приходь до мене в лабораторію. Я скажу твоїй матері, що в мене залишилося для тебе ще одне завдання.
— Дякую.
— Нема за що, крихітко.
Клара відчуває провину за те, що залишає маму на подвір’ї, але все одно, опустивши голову, виходить зі станції та прямує до лабораторії.
Розділ 15
— Це погана ідея, — попереджаю я, коли Німа виходить із прохолодної школи на пекучу спеку й перетинає задній двір у напрямку лабораторії Теї. — Немає значення, що ти скажеш, вона тобі не пробачить.
— Незалежно від того, спрацює мій експеримент чи ні, після сьогоднішнього вечора Тея вже ніколи зі мною не розмовлятиме, — каже вона, ховаючи очі від яскравого світла. — Мені потрібно виговоритися, допоки я ще маю таку змогу.
У повітрі досі витає курява, здійнята селянами, які нещодавно прийшли зустрічати хлопчика. Німа прикриває рот рукавом, щоб не вдихнути пил, яким уже й так вкрита її шкіра.
Це єдина проблема життя в селі. Вона ніколи не почувається чистою. До їхнього від’їзду з Блекгелзу все навкруги було стерильним. Вона приймала душ вранці й увечері, щодня вдягала свіжий одяг без жодної складочки. З усього, що втратила Німа, це єдине, за чим вона й досі сумує.
На подвір’ї лунає радісний вигук, а за ним перші ноти пісні.
Гефест надіслав звістку, що вже обрав кандидата для її експерименту, а це означає, що сьогодні ввечері вона зможе втілити свій план у життя. До завтрашнього ранку вона досягне досі неможливого. Старійшина знайде спосіб позбавити людство від шипів і докорінно змінить їхню природу. Вона закладе основи досконалого суспільства. Неймовірної утопії, збудованої на вершині її терпіння й хитрості.
— Або ж, навпаки, ти спричиниш їхнє вимирання, — кажу я.
— Не думала, що створила таку песимістку, — відповідає вона, роздратована моєю відмовою підтримувати її мрії.
Німа — видатна науковиця, яка потерпає від гордині. Вона ніколи не стикалася з проблемою, яку не змогла б подолати, і не може собі уявити, щоб щось пішло не так, як вона задумала. Весь її шлях освічувало зелене світло, і вона переконана, що так буде й надалі.
Німа майже дійшла до лабораторії Теї, яку завжди вважала одним із найгарніших місць у селі. Раніше це була їдальня, зелена плитка досі вкриває стіни, а ковані металеві колони підтримують мезонін — їхній витончений дизайн є рідкісною прикрасою в місці, яке збудували радше для страху, аніж для захоплення.
На старих столах і візках розміщено тринадцять одиниць наукового обладнання, товсті чорні дроти якого тягнуться підлогою.
Гефест збудував цю лабораторію для Теї після втрати Блекгелзу, оскільки дуже боявся того, що станеться з нею, якщо вона не матиме роботи. Левову частку обладнання він зібрав із деталей, знайдених у покинутій лікарні на північному узбережжі острова.
Це потужне досягнення змусило Німу по-справжньому пишатися своїм сином.
Тея схилилася над мікроскопом, але одразу підняла голову, почувши кроки Німи.
Німа морщить ніс від вигляду Теї. Її футболка та шорти брудні, обличчя замурзане, а темне волосся розпатлане. Вона, здається, досі не помічає жовтий пилок, який покриває її тіло.
Вона завжди була такою. На думку Німи, Тея дбає лише про свою роботу, нехтуючи всім іншим, аж до аморальності. Та саме це дало їй змогу здобути докторський ступінь у віці чотирнадцяти років, і саме тому Німа почувалася достатньо впевнено, щоб найняти людину, якій ледь виповнилося п’ятнадцять, на роботу до найпрестижнішої дослідної лабораторії світу. Лише Тея може провести три тижні в дикій місцевості, а потім одразу ж повернутися до роботи, навіть не прийнявши душ.
На мить вони просто дивляться одна на одну, і Тея аж німіє з несподіванки. Жодна з них не пам’ятає, коли востаннє Німа переступала поріг цієї лабораторії. Вони майже не розмовляють, хіба що через мене.
— Твій зразок отам, — каже Тея, показуючи рукою на стіл, де стоїть металева скринька, яку Хвей принесла з лабораторії.
Німа незграбно стоїть на порозі, адже не впевнена, як чинити далі. Вона репетирувала свою промову кілька разів, але досі не знає, з чого почати. Річ у тім, що коли ти майже завжди маєш рацію, тобі майже ніколи не доводиться за це перепрошувати.
— Я прийшла… Я хотіла… — Вона червоніє, бо не може дібрати слів. — Я знаю, що ти думаєш, наче я тебе зрадила, і що я…
— Не треба, — бурмоче Тея, адже розуміє, у що це виллється.
Німа не чує її. Вона так рішуче налаштована, що взагалі не контролює свої слова.
— Я мала б докласти більше зусиль для порятунку Еллі з Блекгелзу ще до нашої втечі, — продовжує вона, але дивиться куди завгодно, тільки не на Тею. — Я знаю, ти думаєш, що я покинула її там, і я мусила…
— Замовкни, — уриває спантеличена Тея.
— Я лише хотіла сказати…
— Припини! — кричить Тея, збиваючи зі столу кілька пробірок, і ті розбиваються об стіну.
Німа розтуляє рота, збираючись закидати Тею ще кількома вибаченнями, але мій голос стримує її.
— Не треба, — наполягаю я. — Ти зробиш тільки гірше.
— Ти хоч уявляєш, як мені важко не думати про Еллі? — промовляє Тея тремким голосом. — Я можу не думати тижнями, а потім згадую, що моя сестра… — Зупиняється вона, тамуючи біль. — Я думаю про неї там, внизу, оточену туманом, і я…
Вона стискає кулаки, нігті роздирають шкіру.
— Навіщо ти прийшла сюди? — запитує вона, намагаючись тримати себе в шорах. — Навіщо розтривожила мої думки?
— Я хотіла прояснити ситуацію, — каже Німа й розводить руками. — Колись ми були подругами. Я вважала тебе донькою. Я ненавиджу те, що з нами сталося.
Тея різко обертається, її обличчя яскраво-червоне від гніву.
— А що з нами
Німа замовкає, знаючи, що це пастка, але не певна, як її оминути.
— Ти звинувачуєш мене в тому, що я покинула Еллі, — повільно каже вона.
— Я не звинувачую тебе в тому, що ти покинула Еллі, — промовляє Тея глузливо. — Я звинувачую тебе в тому, що ти покинула мене.
Тея підходить до Німи, її очі палають.
— Після падіння Блекгелзу ти пообіцяла повернути мене назад, щойно зможеш. Це було сорок років тому! Ти отримала дві Нобелівські премії й побудувала найціннішу у світі компанію за набагато коротший проміжок часу.
— Лабораторія заповнена туманом, — із гнівом відповідає Німа. — Аварійні двері неможливо відчинити. Чого ти від мене чекаєш?
— Зусиль, — спльовує Тея. — Я хочу, щоб ти була у своїй лабораторії та працювала так само старанно, як і я. Натомість ти щодня ходиш до школи. Для чого? Нам потрібно, щоб селяни вирощували врожай та обслуговували наше обладнання. Їм не потрібно розумітися на історії чи мистецтві.
— Ти набираєш учнів, — зауважує Німа в спробі вгамувати свій гнів.
— Вони — засіб для досягнення мети, заміна обладнання, якого я не маю. Я не витрачаю свій час на спільні танці та співи. — Зневажливо фиркає Тея. — У нас під ногами найсучасніша лабораторія, яку коли-небудь знав світ. Десятиліття з таким обладнанням — і ми б змогли розвіяти туман і нарешті вибратися з цього острова, а ти тут бавишся в учительку. Я знаю тебе, Німо. Я знаю, коли ти тягнеш час.
— Нема чого тягнути, — відповідає Німа, нарешті скорившись гніву. — Навіть якби ми змогли позбутися туману, за межами цього острова немає нічого, крім руїн і смерті. Туман убив усе живе. Чому ти так прагнеш повернути тишу? Якби ти просто відкинула відчуття власної вищості, то змогла б завести тут друзів. Почати жити.
— Жити! — вигукує Тея. — Перед кінцем світу мене оточували найрозумніші люди за всю історію людства. Ми за кілька місяців могли побудувати з коралів цілі міста. Ми могли б черпати нескінченну енергію із сонця і хвиль, а з переробленого білка виготовляти їжу. Ми могли б перестрибувати через стратосферу й перетинати планету за лічені години. А зараз я маю лабораторію, заповнену врятованим обладнанням, якому сотні років, скріпленим липкою стрічкою. Мене оточують усміхнені ідіоти, які розводять руками, коли я пояснюю, що таке атом. Чому я маю погоджуватися на все це?
— Тому що так краще! — кричить Німа, грюкаючи по столу з такою силою, що обладнання аж підстрибує. — Усі ті чудеса, про які ти кажеш, для чого вони були? Так, ми мали всю їжу й енергію, яку могли коли-небудь виробити, але діставалася вона тільки тим, хто міг заплатити за неї. Діти так само голодували на вулицях тих прекрасних коралових міст. Люди в бідних країнах помирали від хвороб, ліки проти яких ми виготовили понад сотні років тому. Так само точилися війни. А жінки й далі переймалися, як їм безпечно повернутися додому пізно вночі. На вулиці викрадали дітей. Я сумую за тими самими речами, що й ти, Теє, але я не сумую за тим, якими ми були раніше. Я не сумую за насильством, яке було повсюди. Я не сумую за бідністю, за злістю, за страхом перед кожним психопатом, який міг перемогти на виборах.