Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 13)

Розділ 14

Гефест притримує гілку дерева, звільняючи шлях для Теї. Щойно вони з хлопчиком проходять, він відпускає гілку. Та з тріском відскакує назад, мало не зачепивши обличчя Клари, яка ледь устигає уникнути удару.

Вона сердито зиркає на нього, але Гефест, здається, не помічає цього. Його дії не були зумисні. Він ніби просто забув, що вона йде просто за ними.

— Обережно, Гефесте! — каже Тея, показуючи великим пальцем на дівчат, які плентаються позаду.

Він зиркає на них, і в його погляді немає ані вибачення, ані визнання їхньої присутності.

Клара зі страху спотикається. Вона ніколи раніше не була так близько до Гефеста. Це наче опинитися біля підніжжя гори, яку ти бачила лише здалеку. Він на голову вищий за Тею, його тіло — суцільні м’язи, а величезні плечі вкриті жовтим пилком, що сиплеться з ліан, які звисають зі стелі.

Гефест вирізняється з-поміж усіх мешканців села, але найдивнішими здаються його очі. У них немає світла. Ні блиску. Ні людяності. Вони схожі на глибокі темні прірви, на дні яких ховається щось жахливе.

— Я не бачила тебе кілька тижнів, що ти тут робиш? — запитує Тея напрочуд лагідним тоном, якого Клара ніколи раніше не чула.

Старійшини йдуть пліч-о-пліч, дуже близько одне до одного. Тея, як і завжди, горда і струнка, а Гефест — згорблений, із низько опущеною головою, тому Теї не потрібно витягувати шию, щоб дивитися на нього. Їхня любов така сильна, що відчувається в повітрі там, де вони щойно пройшли.

— Мама попросила мене оглянути кальдеру, чи немає тріщин у куполі, — каже він і постукує по дивній штуковині. — Ось для чого вона й потрібна. — Його голос змінюється, сповнюється дитячої гордості. — Сам зробив.

З-за їхніх спин Клара бачить безладний клубок відкритих схем і миготливих лампочок. Тея колись розповідала їй, що до туману Гефест був біологом, але після кінця світу самотужки опанував інженерію. Завдяки його здібностям вони мають усю потрібну техніку для роботи. Старійшини втратили левову частку свого обладнання, коли туман проник у Блекгелз, але Гефест зумів відтворити основні наукові інструменти з деталей, які знайшов на острові.

— Навіщо їй знадобилося обстежувати склепіння? — запитує Тея, нервово поглядаючи на скло. — З ним щось не так?

Ця кальдера мала слугувати останнім притулком для населення острова, якби раптом не спрацював бар’єр, але куполу вже понад сто років. Якщо він трісне, вони не матимуть матеріалів полагодити його.

— Моя штуковина нічого не бачить, — каже Гефест. — Мама, мабуть, просто намагається мене чимось зайняти. Думає, що мати мету — корисно для моєї голови.

Тея з розумінням киває.

Більшість науковців, які залишилися на острові після появи туману, зрештою перестали бачити сенс у подальшій роботі. Хтось раніше, хтось пізніше, але врешті-решт усі вони здалися. Тея й Гефест не здаються, бо щиро вірять, що після усіх тих подій у них однаково є майбутнє. Тея кожен день проводить у своїй лабораторії, потроху наближаючись до повернення інституту, а Гефест продовжує служити своїй матері.

Допоки Німа потребує його, він ніколи її не залишить.

Поки старійшини зайняті розмовою, Клара наздоганяє Хвей, яка досі несе металеву скриньку. Вона завбільшки з диню, з маленькими вм’ятинами на дверцятах. Клара ніколи не бачила таких раніше, але не має й гадки, що там усередині або як вона опинилася у Хвей.

— Я знаю, що це ти кричала, — шепоче Клара. — З тобою все гаразд? Що сталося?

Хвей зиркає на неї, але потім знову втуплюється поглядом у скриньку. З моменту появи на галявині, вона не промовила жодного слова.

— Чому ти не хочеш говорити зі мною? — продовжує Клара. — Я зробила щось не так?

Хвей нарешті перетинається з Кларою поглядом. Вона здається розгубленою та присоромленою, наче відчайдушно бажає опинитися деінде, тільки щоб не бути тут. Хитаючи головою, вона прискорює крок у спробі віддалитися від подруги.

— Що з нею не так? — подумки запитує мене Клара. — Чому вона така?

— Ти знаєш, що я не можу розголошувати її особисті думки, — кажу я. — Завтра з нею все буде гаразд. Вона пережила шок, ось і все. Вона точно не почуватиметься краще, якщо ти й далі набридатимеш.

Вони минають скляні двері й потрапляють на станцію канатної дороги на схилі вулкана. На канаті перед ними поскрипує вагончик, а шестерні, що приводять його в рух, виблискують свіжим мастилом.

Погляд Теї блукає апаратом з глибоким і заслуженим скептицизмом. Давно забутий уряд, який хотів перетворити острів і військово-морську базу на туристичну пам’ятку, побудував цю систему понад двісті років тому. Вона стояла занедбаною щонайменше половину терміну своєї експлуатації, про що свідчать облуплена фарба й іржа на вагонах.

Ми відремонтували його, як могли, але він усе одно ламається що кілька поїздок, та ще й із людьми, які застрягали всередині.

— Я хочу, щоб ви перевірили кожну частину цього механізму, — каже Тея, вітер торкається її брудної футболки.

— Що ми шукаємо? — запитує Клара й опускається навколішки, щоб зазирнути під вагончик.

— Будь-які ознаки несправності, через які ми можемо розбитися на смерть невдовзі після відправлення, — відповідає Тея.

— Наприклад, які?

— Сподіваюся, вони будуть очевидними.

— Тут усе гаразд, — заявляє Гефест та впевнено ступає на борт. — Хоч і є деякі несправності, та з ними вже нічого не вдієш. Тож можете заходити.

Теї від цього не легше. Вона ненавидить канатну дорогу й зазвичай вибирає будь-який інший вид транспорту, але від кальдери до села немає іншого прямого шляху, а вузька стежка, якою вони добиралися сюди, надто складна для маленького хлопчика.

Зітхнувши з неприхованим занепокоєнням, Тея жестом запрошує своїх учениць сісти в кабіну.

Поставивши одну зі своїх вирізьблених пташок, Клара швидко заскакує всередину, де Гефест зайняв усе заднє сидіння, склавши товсті руки вздовж величезного тіла. Хвей сидить на підлозі, притулившись спиною до стіни, вона руками обхопила ноги, а металева скринька лежить поруч із нею.

Маленький хлопчик стоїть біля вікна й визирає через край. Що далі вони віддаляються від саду, то дужче він виходить зі свого напівсонного стану

Тея зачиняє двері кабіни та простягає через вікно руку, щоб смикнути важіль запуску. Кабіна сіпається та зі скрипом рушає з місця, повільно вислизаючи зі станції.

Клара з хлопчиком вибухають сміхом від захвату, дивлячись униз на віддалене село. Звідси воно нагадує іграшковий форт із маленькими блоками, перекинутими біля підніжжя вулкана, зі зведеною крихітною стіною навколо них. Океанська затока виблискує на сонці, а сірий бетонний пірс майже зливається з прекрасною блакитною водою.

Невиразні очі хлопчика втупилися в чорний туман, що огортає острів. Клара простежує за його поглядом, але, здригнувшись, відвертається. Здебільшого мешканці села воліють не дивитися на край світу. Вони навчилися не помічати його, як колись ігнорували гарчання собаки в сусідському саду.

Позаду них жалібно стогне Хвей. Її очі заплющені, а голова звисає між колін. Вона докладає неабияких зусиль, щоб утриматися від блювоти.

Сам спуск триває чотири хвилини, щосекунди земля дедалі ближчає, аж поки вони не прослизають крізь щілину в задній стіні села й не в’їжджають на станцію канатної дороги.

Узявши свої речі, вони повільно виходять на вулицю, де всі вже зібралися для зустрічі нової дитини.

Двоє селян, яких я обрала його батьками, з нетерпінням чекають у перших рядах натовпу, і тиша зникає, коли хлопчик відходить від Теї та ступає крок вперед, щоб привітатися з ними.

— Я Бен, — промовляє він, простягаючи руку.

Його мати плаче й одразу ж підхоплює хлопчика на руки, а жовтий пилок із його тіла розлітається на всі боки. Батько обіймає їх обох, здіймаються бурхливі оплески натовпу, що підкидає в повітря кольоровий порошок, який забарвлює все у фіолетовий, жовтий, синій і червоний кольори. Селяни масово повертаються до подвір’я, де на них чекає особливе свято з тістечками, панакотою та іншими ласощами. Решту дня вони будуть весело танцювати, співати, їсти й купатися.

Гефест чекає, поки юрба розійдеться, і врешті спускається сходами.

— Ти не проти, якщо я залишу це у твоїй лабораторії? — запитує він Тею й постукує по штуковині, яку забрав із кальдери.

— Звісно, ні, — відповідає вона. — Що ти робитимеш після обіду? Треба надолужити згаяне. Я маю кілька пляшок чогось, схожого на горілку, яку вже давно час випити.

— Мама доручила мені дещо зробити біля маяка, — каже він. — Я прийду до тебе одразу, як закінчу.

— Чудово, — відповідає вона.

Тея дивиться йому вслід, а потім стурбовано видихає.

— Це все на сьогодні, — каже вона своїм ученицям, та цілком очевидно, що й досі думає про Гефеста. — Тепер я візьму скриньку.

Хвей віддає її з неабияким полегшенням і зразу поспішає до гуртожитків.

Клара вже збирається йти за нею, коли помічає Еморі, яка самотньо чекає у дворі. Її мати стоїть абсолютно нерухомо, зі зчепленими руками та сповненим надії обличчям.

Серце Еморі калатає й одразу ж завмирає. Попри всі їхні розбіжності вона безмежно сумувала за дочкою останні три тижні.

— Ебі? — запитує Клара подумки й поглядає крізь натовп на веснянкувате обличчя матері та її величезну копицю кучерявого каштанового волосся.

— Так, Кларо.

— Як ти думаєш, вона змінилася? Якщо я зараз підійду до неї, чи прийме нарешті вона те, що я хочу зробити зі своїм життям?